Мій приятель після кожного метчу "України" приходить у понеділок до редакції понурий, захриплий і недобрий як шандар.
— А най то шляк трафить! Чоловік стягається з останнього на білєт, викричиться, а наші „україністи" рухаються на грищі як мухи в меді. Вже останній раз я на метчу "України"! Нема дурних!
У вівторок його гнів уже дещо погасав, але все ще „цабанив" нашим грачам:
— А то караванярі. Їм волами орати, а не мяча грати! Ого! Вже мене не побачать!
В середу вже трохи слабше:
— Алеж ця поміч — чиста неміч! Бійтеся Бога, таж то оферми скінчені! Скільки мене здоровля коштує ця поміч! Щастя моє, що вже більше її не побачу!
В четвер спустив ще більше з тону і вже ласкавішим голосом:
— А на Босого, то можна числити, як на чотири тузи. Тільки задля його одного варта ходити на метчі...
В пятницю переглядав часописи, де, коли і з ким грає "Україна", але дальше божився, що вже більше не піде на метч.
В суботу кажу до нього:
— Підемо завтра, „Україна" грає з мадярським „Будафоком". Цеж міжнародній метч!
— Боже борони! — затріпав руками — таж „Україна“ нахапає, як бідний у торбу!
А в неділю зустрів я мого приятеля, як стояв у довгому хвості перед касою на цей метч. Трохи засоромився, я почав змісця про погоду і вивів його з клопоту. З тяжким тру дом ми діпхалися на трибуну — і приятель відразу зачав хвилюватися:
— Щоб хоч виставили добрий склад. А то один здискваліфікований, другому наречена не позволяє грати, третьому жінка вродила на сам метч дитину, кому тут є грати?!..
На грище вбігла мадярська одинадцятка. Так і видно, що це — екстра-кляса!
— Ельєн! Ельєн! Ельєн!
Як уже ми докладно приглянулися мадярам, вбігли наші червоно-чорні. Мій приятель аж встав, але зараз сів, блідий і недобрий.
— Ого! Пропали наші! Нема ні Магіка ні Скреготи! — стогне з розпукою.
— Але зате є Скоцень! — потішаю його.
— Один Скоцень через одинацять мадярів не перескочить.
Зачалася гра. На щастя дощик дещо охолодив мого приятеля, що денервувався кожним „кіксом“ і взагалі кепським загранням червоно-чорних. То блідне, то червоніє, то синіє. Ціла гра відбивалася на його обличчі як у дзеркалі.
Часто густо напружену тишу і запертий віддих тисячів глядачів переривав розпучливий голос мого приятеля:
— "Україна" — темпо-о-о:
Коли мадяри стрілили перші ворота, мій приятель встав і хотів відійти з грища. На силу я його задержав.
Нарешті — гураґанним торнадом несеться тріюмфальне:
— Є-є-є-є !!!
Перші ворота "України".
Мій приятель якне той став. Валив ногами, аж дошки тріщали, лупив руками і верещав як індіянин з племені сіюксів підчас атаки на віґвами команчів.
На силу я його заспокоїв. При других воротах України мій приятель став сам сіюксом і так махав руками, що оскальпував якусь паню з капелюха. Немало енергій вложив я, щоб привести до притомности приятеля який хотів бігти цілувати „Валєрка".
— Але дали їм гуляшу! — вівкав на радощах.
З грища вийшов останній. Чекав терпеливо, аж „україністи" вийдуть з шатні і тоді кожного поклапав по плечах.
У найближчий понеділок мій приятель прийшов до редакції щоправда зовсім захриплий, але повний національної гордости.
— З ким „Україна" грає на другу неділю? — запитав з порога.
— Все одно з ким! — відповів я. — Одного боюся, щоби "Україна“, захоплена своїми успіхами з „Будафоком” не втратила два пункти з Р.К.С.-ом.
— Ніколи ! — закричав — "Україна" вийшла як переможець на міжнародний форум копаного мяча !..
Спортоманяк.
П.С. Спортовий Львів гуде від неділі перемогою„України“ з „Будафоком". Доказом цього три аматорські рецензії і пять фейлетонів, які на другий день зявилися в редакційній скринці. Не знаю, яка буде доля рецензії, я вибрав один з фейлетонів. Решту зіставляю до чергових змагань "України" з заграничними дружинами.
Галактіон Чіпка.
19.04.1938