Це все вже було триста років тому, проте з точністю до навпаки. Керівник країни прийняв відповідальне рішення і змінив політичні орієнтири і пріоритети. На жаль, Іванові Мазепі не вдалося. Вірніше, не вдалося Карлові XII. 1709 року частина старшини – свідомо налаштованої, патріотів України – врятувалися в еміґрації. Потім був похід Пилипа Орлика в Україну з метою усунути московську владу. А пізніше – десятиліття політичної діяльності в еміґрації з тою самою метою: визволити Україну, об’єднати країну, зробити її повноцінним суб’єктом політичної історії у Європі.
Дивлюсь телевізор, слухаю радіо, читаю періодику й Інтернет – і дивуюся. Триста років тому ситуація в Україні була цілком така сама, або дуже подібна.
Після того, як Іван Мазепа виразно задекларував своїм приєднанням до військ Карла XII різку зміну політичного курсу принаймні частини української політичної еліти, російська влада застосувала цілу низку військових репресій (повне знищення гетьманської столиці Батурина з усім населенням, знищення Січі Запорозької тощо) з метою упокорити терором українське населення. Крім того, засобами тогочасної пропаганди – церковної анатеми – намагалася підірвати авторитет самого Івана Мазепи та його близького оточення серед українського населення. На перших українських політичних емігрантів московська розвідка влаштувала справжнє полювання в європейських державах, де вони намагалися знайти безпеку для себе і своїх сімей.
Причин для зміни Іваном Мазепою політичних орієнтирів було декілька. Головною причиною стало намагання Петра I усунути українську політичну еліту від вироблення рішень і від зовнішньополітичної діяльності. Безпосередній вплив на рішення гетьмана створив намір царської влади перетворити козацькі полки на реґулярні частини російської армії. А безпосереднім приводом для зміни політичного курсу української еліти стала відмова кремлівської влади надати захист від вторгнення шведських військ в Україну, хоча за українсько-російськими угодами цар мав бути ґарантом цілісності й безпеки гетьманської України. Відділи царських військ містилися в українських містах, проте стало зрозуміло, що вони виконують швидше поліційні функції в Україні, аніж союзницькі.
Про все це вичерпно написано у тексті Конституції 1710 року й у відомому листі Пилипа Орлика до Стефана Яворського (1721). Крім згаданих, існує ще близько 200 документів (меморіалів, універсалів, листів), де викладено бачення тогочасною українською елітою причин і наслідків політичної ситуації в Україні першої половини XVIII століття й викладено плани визволення України від посягань сусідніх держав: Росії, Туреччини, Польщі... Дуже цікавий досвід для нас сьогодні, який, як відомо, нічого не вчить. А проте звернімося до тих ідей, що й надалі лишаються промовисто актуальними.
Зберігся розлогий лист Пилипа Орлика до короля Швеції (дата й місце написання не зазначені, але ймовірно написаний після 1713-го, бо в тексті процитовано іншого листа – саме від того року). У ньому гетьман викладає своє бачення проблем Правобережної й Лівобережної України, цитує ряд послань: від кримського хана Девлет Ґірея, від великого візира, від князя Любомирського, від польного гетьмана Жевуського, від шведського міністра Мюллерна тощо. Весь цей фактаж дає розуміння позицій сторін: турків, татарів, поляків і шведів стосовно України.
У листі також наведено постулати, які король мав би відстоювати у переговорах з турками стосовно долі України, та чотири умови вибору політичного протектора для України. Саме на цих темах я хотів би тут зупинитися докладніше. Зауважу: український переклад цього листа публікується вперше.
І ще зауважу, що я не ототожнюю випадок ганебної втечі керівника сучасної держави від відповідальності за прийняття рішень і провадження розважливої патріотичної політики – з позицією гетьмана, змушеного внаслідок ворожої інтервенції боротися за свої ідеї в еміґрації.
Отож, Пилип Орлик звертається до шведського короля з пропозицією бути посередником і ґарантом української незалежності. „А засоби та способи, що, як вважає гетьман, у теперішніх умовах повинні стати рятівними, полягають у тому, щоби Найясніша Королівська Величність своїм королівським авторитетом витончено і хитро переконав, узгодив і домовився з Портою Оттоманською про виділення й обведення кордонами всієї України, з метою встановлення свого протекторату, аж до завершення війни”.
"Новіна", родовий герб Орликів
Викладаючи цю вимогу, Орлик – екзильний гетьман – висловлює декілька цікавих міркувань, які стосуються етичних параметрів діяльності володаря в еміґрації.
„1. У настільки складній справі, коли йдеться про збереження соборної державності України, гетьман не може з власної ініціативи вирішувати й оголошувати про своє підданство і приймати покровительство Порти Оттоманської без згоди всіх, як духовних, так і світських станів цілої України, і скільки би не вирішував і не оголошував своїх ухвал, цю декларацію повинен підтвердити весь народ єдинодушною згодою. Він не може наполягати на своєму, ні безоглядно діяти; як кажуть у народі: ви не повинні вирішувати про нас без нас. Отож, треба перечекати, аж доки розколена тепер Україна об’єднається і зможе вирішувати наболілі проблеми".
Друге міркування Пилипа Орлика цікаве не лише застереженням стосовно політичних переговорів і угод володаря з владою країни, де той перебуває у еміґрації, але й описом московської пропаґандистської війни у ході ведення війни реальної. Наведу цю розлогу цитату:
„2. Гетьман, перебуваючи в еміґрації, в жодному разі не може зі своєї власної ініціативи вести переговори про справи Вітчизни з Портою Оттоманською, у якій нині одиноко мешкає, бо в такому разі його переговори стосовно всієї України породять підозри, адже існує небезпека, що гетьман, перебуваючи на чужому утриманні, змушений буде погоджуватися із кривдами і загрозами для народу, й буде керуватися мотивами власної вигоди і своїх володінь (тут і далі виділення моє – М.Т.).
Через те, що за час відсутності гетьмана могли статися зміни, й Україна надаватиме перевагу московському ярму замість прагнути своєї свободи, з’єднатися з нами в союзі духу і зброї, як то у 1711 році, коли московити, як і Скоропадський з розпорядження московитів, поширили серед народу свої універсали, щоби посіяти неспокій і залякати народ, немовби гетьман як вигнанець у чужій землі поза межами Батьківщини, перебуваючи під владою Порти Оттоманської, змушений увійти в переговори з тою ж Портою і Кримською державою, підтвердити присягою і погодитися зі зневагою прав і вольностей, із захопленням упродовж війни ясиру обох статей в Україні, із виловлюванням в мирний час хлопців і дівчат, із поборами податків із цілої України, із загарбанням Києва, Білої Церкви, Чернігова й інших українських укріплень, із оберненням церков на турецькі мечеті.
Ця полова сіялася універсалами не тільки про гетьмана, але й про Найяснішу Королівську Величність Швеції, немов Його Величність, спонукаючи Порту до війни, угодами постановив віддати під владу тої Порти й Польщу, й Україну зі щорічною контрибуцією.
Не відмовляються московити і тепер від таких своїх хитрощів, обману та брехні, якими намагаються втримати український народ під своєю владою, спонукати до протистояння нам, хіба що він сам не хотів би, щоби Порта претендувала на право панування в Україні, а хотів би звільнення з московського ярма після завершення війни, дай Боже, щоб із щасливим наслідком, України та сусідніх провінцій, обійнятих тою протекцією, і захотів залишитися в такому стані.
Хай це буде його, народу, вільним вибором. Бо ж і гетьман Хмельницький спершу намагався визволити Україну від польського підданства, а пізніше прагнув виробити рішення про надійних союзників, що й тепер залишається першочерговим предметом турботи.
Отож, після нарад і вирішення питання союзників необхідно подумати, якими способами і заходами протидіяти московитському обману, і як можна всю українську людність об’єднати для хоробрих дій проти московитів”.
Другий важливий блок питань, які інтерпретує Орлик у своїх документах – це проблема соборності України, а насамперед питання значення міста Києва в історії українського народу й Української держави. Про це – у наступному документі.
Повідомлення про Київ
Несправедливо московит домагається Києва – стольного города України, і намагається відлучити його від України: бо ж князі Києва споконвіку платили данину хозарським каганам, яких пізніше почали іменувати козацькими гетьманами, починаючи ще від князя Рурика, який прийшов із Великого Новгорода, щоби посісти Київський великокняжий стіл і мав гідність і доходи не вищі, аніж ті, що виплачуються гетьманові козаків. Після того король Польщі Болеслав Хоробрий, заволодівши збройно Києвом, загарбав його з цілою Україною – козацькою вітчизною – аж по Чорне море під свою владу, отож, з того часу і аж до війни Хмельницького – гетьмана козаків, тобто Війська Запорозького – Київ і вся Україна була у володінні поляків. Коли ж Хмельницький, уклавши союз із Кримом, об’єднаними військовими силами визволив не лише Київ – частку України, а й усю соборну Україну по обох берегах Бористену – як одвічні володіння козаків – від ярма польської неволі, то добровільно віддався з ними всіма під московське покровительство.
Проте від найдавніших часів московит не мав жодних прав на Україну. Отож, нехай московити не марнословлять, що вони одержали Київ від поляків на основі угод, бо ж самі поляки ще раніше договором повернули Київ у козацьку власність, а козаки [одержали його] за законом спадкоємності, хоча тепер і стверджують, що незаконно привласнили його від московитів на основі неправомірного рішення.
Не можуть поляки віддати московитам Києва, бо й самі не мали його у своїй власності, адже козаки без будь-яких перешкод з боку поляків вільно і необмежено володіли ним ще до того, як московити уклали з поляками угоду про вічний мир. Бо ж ніхто не віддає того, чого і сам не має.
Отож, московити цілком неправомірно домагаються Києва, а їхнє прагнення має тільки одну мету: якщо Київ, розміщений у центрі України, зможуть собі привласнити на основі своїх злочинних закидів, то Україна може зневіритися у можливості цілковитого звільнення від їхнього згубного ярма і, хоча й проти своєї волі, змушена буде з ним миритися. Більше того, Україні назавжди зв’яжуть руки, щоб і не пробувала оборонятися, тому що московити, здобувши владу в центрі, зможуть будь-коли приневолити до виконання своїх наказів.
Московити діють неправомірно, але дуже підступно намагаючись відірвати Київ, що завжди був невіддільним від України. Але це стосується й інших князівств України, як от Чернігівське чи Сіверське, щодо яких московит теж не має жодних законних підстав, бо вони ніколи йому не належали (виділення моє – М.Т.).
От такі міркування висловив Пилип Орлик три століття тому.
Продовження буде...
18.05.2014