Чим для українців є вишиванка? Пригадую, як мама вдягла мене, чотирирічну, у вишиваночку на новорічне свято на батьковій роботі – в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР. Була середина 1970-х, тривала чергова хвиля репресій. Не згадаю вже, якого віршика розповідала я бородатому діду на тому святі. Однак те, що сталося вдома за кілька днів, і сьогодні стоїть перед очима. Батько, у розпачі, емоційно розказує мамі, що його за ту мою вишиваночку викликали в «партком» і там «проробляли» за «буржуазний націоналізм». Для мене той дивний, як для дитини, випадок на все життя закарбував у свідомості: вишиванка – це щось дуже важливе. З роками все більше дізнавалася про історію українських вишиванок та їхні регіональні відмінності, назбирала невеличку колекцію сорочок. Утім, і досі постійно ставлю собі «перевірочне» питання: якою має бути вишиванка, щоб сприйматися не просто оздобленою гаптуванням блузою, а унаочненим виявом приналежності до нашої стародавньої культури і загалом – до нації?
Декор без таємничості
Оздоблення одягу візерунками – справа дуже давня. В одній з українських дохристиянських колядок співається про те, як з високого дерева видно в морі корабля. У ньому сидить панна і вишиває собі весільну сорочку. На пазушках вигаптовує зірки, на рукавах – пташок, а на подолках – турів-оленів. Як буде молодий вести ту панну до шлюбу, «зірки будуть світити, пташки – співати, а тури й олені – гуляти»! Складається враження, що ці символічні зображення – то навіть не обереги, а вихід у фантастичний паралельний світ, в якому символи «оживають» і впливають на наше життя, даруючи радість.
Те, що традиційна вишивка випромінює радість, чула від багатьох. Один з колекціонерів українських сорочок розповідав мені: «Як гірко мені не було б, вийму свої сорочки, порозкладаю – і за кілька хвилин повертається радість». Просто декорування одягу такого ефекту не дає. Хоча вишивка сьогодні майже цілковито втратила сакральність і перетворилася на декор. «Ми маємо багато фантомів: форму зберегли, а зміст поміняли, – каже фольклорист Віталій Тарасюк. – Коли «красіво», тоді потреба в знанні правди відпадає. Декоративність того чи іншого предмета свідчить про вмирання традиції».
Костянтин Маковський. Українка. 1884.
Утім, сьогодні навіть про збереження форми традиційної сорочки говорити складно. Адже все більше поширюються блузочки з машинними барвистими візерунками – соняшниками, волошками, маками, що завозяться, радше за все, з Китаю. Чи є вони маркером етнокультурної самосвідомості?
Не відмовляючи собі в насолоді вдягтися в замаяні натуралістичним квітом блузи і сукні, згадаймо в День вишиванки, а це саме нині, 21 травня, якою є наша українська сорочка. Найперше, як, чим і на чому вона вишивалася. Виявляється, винятково на білому полотні, чим відрізнялася від сорочок сусідів (так, росіяни полюбляли кроїти свої «рубахі» з тканин яскравих кольорів, зазвичай червоного). Забарвлення ниток – переважно червоне, сіре, золотаве та коричневе, чорне і біле. Їх фарбували природними барвниками – листям, корою дерев, квітами і ягодами, личинками комах. Щоб колір закріпився і нитки не линяли та не вигорали, їх запікали у житньому тісті.
Микола Бодаревський. Дівчина з України. 1892.
Різновидів вишивальних швів ще років 100 тому налічували понад 200. Це і «вирізування», і «виколювання», лічильна гладь, низинка, «рушниковий» та «переміточний» шви, «солов’їні вічка», «гречечка», «зірочка», «вівсяночка» і багато інших. А от «хрестик» з’явився на наших теренах лише в другій половині ХІХ століття.
Що не край – то звичай
Можна виділити такі основні «вишивальні регіони»: Полісся, Поділля, Гуцульщина, Галичина і Наддніпрянщина. Як пише етнограф Олекса Воропай, за козацьких часів в Україні жіночі сорочки мали приблизно такий самий вигляд, як і сучасні жіночі сорочки Лівобережжя. Про це свідчить, зокрема, етнографічний опис української людности Олександра Рігельмана (1778), проілюстрований Тимофієм Калинським. Воропай згадує, як у травні 1947 року в таборі для переміщених осіб німецького міста Ділінген експонували гаптовану золотом сорочку Мотрі Кочубеївни. Вона, як і інші сорочки Лівобережжя та Правобережної Київщини, була без коміра, з вузенькою лямівкою довкола шиї. За спостереженнями етнографа, на решті Правобережжя сорочки мають комір – стоячий чи відкладний, а рукави роблять з манжетами чи оборкою біля зап’ястків. «Обидва типи жіночих сорочок шиються з розрізом посередині грудей. В лівобережній сорочці пазуха не вишивається, а в правобережній майже завжди вишита», – зазначає Олекса Воропай.
Антоніна Маєвська. Українка. 1893.
По всій Середній Наддніпрянщині була поширена вишивка білим по білому. А от на Поліссі вишивали переважно червоними нитками в техніці «занизування», яка імітує ткацтво. Бо в давнину поліщуки ткали свої сорочки відразу з візерунком. Доктор мистецтвознавства, дослідниця української вишивки Тетяна Кара-Васильєва виділяє вишивки Наддністрянщини, зокрема Борщівського та Заліщицького районів. Вони гаптовані чорною вовною різними техніками: поверхницею, стебнівкою, кучерявим швом. Вирізняються сорочки Яворівського району Львівщини, своєрідну техніку вишивання яких так і назвали «яворівкою». Такі сорочки раніше вишивали червоним, жовтим, зеленим та чорним, і не так давно додалися до яворівських вишивок червоний, підсилений жовтим, зеленим, блакитні і сині кольори.
Кость Трутовський. Українка. Друга половина XIX століття.
Як зазначає мистецтвознавець, окрему групу становлять вишивки Гуцульщини, куди входять гірські райони Івано-Франківської і Чернівецької областей та Рахівський район Закарпатської. Для верховинських вишивок характерна чорно-фіолетова гама, для пистинських – темно-вишнева, для яворівських – ясно-червона.
«Хрестик» поставив хрест?
Чому не бачимо на сучасних вишитих блузах тих кількох сотень унікальних швів? Майже всі гаптують «хрестиком». І машинні вишивальні програми також імітують цю техніку. Бо «хрестик» простий у виконанні. Ним, як і бісером, можна вишити багатоколірні картини, натуралістично зображуючи фрукти, пейзажі, квіти і котиків.
Василь Тропінін. Дівчина з Поділля. 1830-ті рр.
Заступник генерального директора з наукової роботи Музею народного декоративного мистецтва України, мистецтвознавець Людмила Білоус розповідає, що вишивка «хрестиком» на теренах України з’явилася в середині ХІХ ст. у містах і в майстернях при панських маєтках. Нею оздоблювали оббивку меблів, скатертини, фіранки тощо – копіюючи західноєвропейські зразки. Схеми простих картинок почали передруковувати російські видання: «Вестник моды», «Нива», «Родина». Найбільшого поширення «хрестик» набуває у великих містах підросійської України. Невдовзі він просочився і в села, де на сорочках стали з’являтися натуралістичні червоно-чорні зображення квітів. «Вироблені протягом століть у кожній місцевості свої традиції, свої уявлення про красу почали швидко витісняти нова техніка, нові орнаменти рослинно-геометризованих форм», – пише Людмила Білоус. У цей же час вишивальниці починають використовувати фабричні нитки яскравих кольорів.
Петро Холодний. Портрет доньки.
«Не треба забувати, що в суспільстві завжди існувала мода, – каже відома дослідниця українського народного одягу, етнологиня Оксана Косміна. – І в народній культурі також. В натурі будь-якої людини, незалежно від етнічної приналежності, запозичувати щось нове і яскраве. Тільки-но з’явилася можливість купувати яскраві нитки «вирви око» і розширити палітру кольорів – моментально це ввійшло в моду. Доступні матеріали, різного ґатунку й кольору нитки, тканина, якими могли послуговуватися широкі маси, – на очах змінювали вишивку».
Традиційне не насаджується
Та чи завжди зміни в народному мистецтві спричинені тільки модою та новими технічними можливостями? Адже, попри стрімку механізацію, деякі регіони краще зберігають автентичну традицію. Як автентичні, розглядаємо витвори народного мистецтва, характерні для тих чи інших традиційних шкіл і центрів народного мистецтва України XVIII – початку XX ст. Засвоєння і відтворення зразків вишивання можна розділити на два типи: традиційне і нетрадиційне. Традиційне – це коли учень, перебуваючи в відповідному середовищі, відтворює форми й декорування предметів, що здавна притаманні регіону, імпровізуючи в межах цієї традиції. Нетрадиційне засвоєння і відтворення зразків – це коли в їхньому поширенні використовуються певні прийоми поза спадкоємністю традиції. Своєю чергою, таке засвоєння розділяємо на три типи: насаджуване, оказіональне і стимульоване.
Семен Прохоров. Жниці. 1922
Як насаджування, розглядаємо приклади впровадження чужорідних елементів (у формах і декоруванні витворів), які відтворюються не для розширення діапазону творчих можливостей саме цієї традиції і не через моду, а з метою змінити традицію чи створити на її місці іншу. Так відбувалося з українською культурою упродовж існування Радянського Союзу з його активно втілюваною ідеєю «злиття націй». Також, під час окупації Буковини Румунією, за допомогою друкованих дешевих зразків орнаментів для вишивання за короткий період часу на зміну буковинським традиційним вишивкам на сорочках прийшли румунські.
«Розочки» від парфюмера
Як оказіональне засвоєння зразків (нових, раніше не притаманних даній традиції) розглядаємо таке, за якого місцева традиція не втрачається, а нові мотиви чи форми творчо переробляються і стають набутком даної традиції. Такими новими зразками можуть бути витвори майстрів з особливо вираженою творчою індивідуальністю, а також зразки інших шкіл чи народів, які переймалися внаслідок простоти виконання.
Іван Труш. Гуцулки біля церкви. 1920
Найяскравішим прикладом такого засвоєння є поширення на підросійській Україні у ХІХ столітті вишитих хрестиком квіткових візерунків.
«Стрімкому поширенню техніки хрестика й натуралістичних квіткових орнаментів у червоно-чорній гамі сприяли й рекламні листочки з надрукованими узорами для вишивання, які безплатно у вигляді «премії» надавали покупцям дешевого гліцеринового мила (один брусок коштував копійку) або одеколону. Виробляла мило та іншу парфумерну продукцію з 1864 р. московська фабрика “Брокаръ и К°” – нагадує мистецтвознавець Людмила Білоус. За словами дослідниці, цей стиль легко розпізнати: гірлянди, букетики, віночки з натуралістично зображених квітів, зазвичай лілій, грон винограду, жолудів та дубового листя, ягід суниць, калини. Утім, найпоширенішими стали троянди. Про вишиті ними сорочки так і казали: «у розочки».
Йосип Курилас. На Гуцульщині. 1942
Хоча «брокарівська» мала великий вплив на українське гаптування, народні вишивальниці творчо переосмислювали її, стилізували і поєднували з місцевими особливостями. Людмила Білоус наголошує, що «через десятиліття вишивки в цьому стилі перетворилися на гармонійні стилізовані рослинні та геометричні візерунки, вишиті дуже якісно і зі смаком».
На західних теренах України, вільних від Російської імперії, «брокарівська» вишивка майже не поширилася. Утім у 1940-50-х роках тут з’являється вишивка бісером, стеклярусом та лелітками.
Який зразок – така і мода
Як стимульоване, розглядаємо засвоєння зразків, що приходять ззовні, але розроблені загалом за прикладом автентичних. Так, значні стилістичні зміни в розпису полтавської кераміки, зокрема в гончарському центрі Опішне, сталися на межі ХІХ – ХХ ст., бо місцева земська навчальна майстерня посилено орієнтувала майстрів на орнаментику, притаманну… вишивкам.
Вишивка білим по білому, притаманна Центральній Україні
Річ у тім, що з середини ХІХ ст. майже на всій території України була здійснена чимала робота для активізації народних ремесел і промислів. Як говорилося вище, місцеві традиції на той час уже починали згасати, що призводило до втрати смаку, притаманного самоорганізуючій системі традиції. На місці народних ремесел виникали промисли, які все більше залежали від невибагливого попиту покупців.
Яворівська вишивка. Львівщина
Письменниця й громадська діячка Олена Пчілка – мати Лесі Українки – у впорядкованому нею збірнику “Українські узори” наголошувала: “Потреба в зразках, чисто народніх, українських – велика, бо й зразки вишиванок, так само як твори народного слова, або пісні, можуть псуватися, калічитись. До сього псування чимало прилучилися, призвели ті “премії”, мальовані листочки з візерунками, що ними обгортають, наприклад, брусочки мила, тощо. …Бажано, щоб наші вишиванки зоставалися при своїй давній, властивій їм красі».
Олена Пчілка. Альбом «Українські узори»
Отож, наприкінці ХІХ ст. у різних регіонах України стали поширювати друковані таблиці зі зразками вишивок та інших різновидів народного мистецтва. Засновувалися школи, майстерні, пересувні інструкторські пункти, виставки. Поштовх до такої праці надав загальноєвропейський рух «Мистецтво і ремесло», заснований в Англії письменником і теоретиком мистецтва Джоном Рескіном і художником Вільямом Моррісоном. Вони закликали повертатися до традицій народного мистецтва.
«Мурашник» рукомесла
В Україні, як пише відома дослідниця народної вишивки Тетяна Кара-Васильєва, бажання відродження та осучаснення художніх промислів, створення на їхній основі національного стилю перетворюється на широкий патріотичний рух. Його підтримують земські організації, деякі поміщики, відомі етнографи, фольклористи. «Зусиллями губернських земств, передусім Полтавського і Київського, приватних осіб, державних установ організовується мережа навчальних закладів, навчально-показових і “роздавальних" пунктів, майстерень, – зазначає дослідниця. – Земські організації надавали економічну й технічну допомогу сільським кустарям, забезпечували їх новими зразками, організовували збут готової продукції. Вироби в “народному стилі”, які надходили до спеціалізованих кустарних магазинів, йшли на експорт, прикрашали виставки і ярмарки, сприяли підвищенню попиту на них, розширювали сферу їхнього використання».
Сторінка з книги Оксани Косміної «Традиційне вбрання українців»
За підтримки земств науковці досліджували традиційні народні техніки, орнаментальні мотиви. Так, з допомогою Полтавського губернського земства на Полтавщині були зібрані старовинні мотиви місцевої вишивки та інших різновидів народного мистецтва. Відомі художники на їхній основі розробляли зразки для майстерень.
Семен Прохоров. Українська дівчина. 1929
Два з’їзди «діячів кустарної промисловості», що відбулися в Полтавському земському музеї, присвятили відродженню стилю українського бароко – як національному маркеру українства. Саме тоді на опішнянських глечиках з’явилися візерунки з барокового монастирського гаптування.
Як етнічне ставало національним
То був зоряний час нашого народного мистецтва. Професійні митці співпрацювали з народними майстрами в осередках народного мистецтва, витворюючи національний український стиль. У Решетилівці на Полтавщині працювали художниці Віра Болсунова та Євгенія Прибільська, в Оленівці, у майстерні при садибі Ханенків – Василь Кричевський, у Вербівці – Олександра Екстер. До речі, Екстер з Казимиром Малевичем та іншими знаними митцями розробляли на основі народного сучасний одяг, оздоблений вишивкою. Зокрема, інтерпретували барокове шитво доби Гетьманщини ХVІІ-ХVІІІ ст.
Українську моду підтримували і пропагували відомі художники і письменники – Опанас Сластіон, Олена Пчілка, Сергій Васильківський, Василь Кричевський, Михайло Коцюбинський, Іван Франко, Леся Українка, акторка Марія Заньковецька – яка і вбиралася в автентичний одяг, і сама вишивала. У Львові новітню українську моду презентували всесвітньо відома співачка Соломія Крушельницька і родина Шухевичів. Сестри Олена та Ольга Кульчицькі, вивчивши орнаментику вишивки та вибійки, особливості народного крою різних регіонів України, створювали моделі сучасного одягу та публікували їх у часописі "Нова хата".
Смерть і голод
Розквіт національного на основі етнічного буквально перервали «совєти». На схід, як відомо, прийшли вони на 20 років раніше. Першим ударом по нації стало бомбардування будинку Михайла Грушевського 7 лютого 1918 року. Війська Муравйова, розстрілюючи центр української столиці з бронепотяга, спеціально цілилися в кількаповерхівку на Паньківській, 9. А там зберігалася величезна колекція народного мистецтва, зокрема і народної вишивки, призбирувана не лише видатним істориком і політиком, а й митцем Василем Кричевським, який винаймав у тому будинку помешкання.
Борщівська сорочка. Тернопілля
Після цього був НЕП, що стосувався і вишивання. Як пише Тетяна Кара-Васильєва, оздоблені українською вишивкою вироби мали величезний попит за кордоном. Тож в УСРР засновують десятки вишивальних артілей. Називали їх у той час не тільки «Гуртом до кращого», «імені Крупської» та «8 Березня», а й «Надія», «Воля» та «імені Олени Пчілки». Найбільше осередків діяло на Полтавщині та Київщині. Продовжувалася творча праця над творенням сучасного національного одягу. Моделі за мотивами народного одягу з використанням вишивки експонувалися на Всесвітній виставці в Парижі 1925 року, де отримали "Diplom d ’honneure" і, як зазначала зарубіжна преса, багато в чому вплинули на розвиток міжнародної моди, – нагадує Тетяна Кара-Васильєва.
Давній вишитий рушник із особливо аморфним зображенням дерева життя. З колекції Тетяни КАРА-ВАСИЛЬЄВОЇ
А потім був голодний мор. Емігрантка Ганна Калюк свідчила: "Щоб спасти себе від голодної смерті, селяни брали плахти, вишивані рушники, сорочки і таке інше і їхали до Росії міняти на хліб. За гарну хустку давали трохи бараболі чи борошна, чи що іншого, але вже на залізничних станціях міліція все це відбирала". Таким чином пішли в небуття десятки сотень розкішних вишитих сорочок з Черкащини, Київщини, Полтавщини. В час штучного голоду тривала й кампанія з продажу коштовностей за кордон. Дещо й справді продавали, але багато чого буквально перетворювалося на «золото партії». Так, існував циркуляр НКВД, щоб при закритті храмів прекрасні гаптовані золотом і сріблом речі передавали утилізаційному заводу на "вижигу". Так канула в лету більшість зразків барокового золотошиття, запровадженого свого часу в Україні матір’ю гетьмана – Мариною Мазепою.
Під пильним оком
У Радянському Союзі, зокрема в УСРР, починаючи з 1930-х рр. народне мистецтво, як і все в цілому, контролювалося державою. Після геноциду, 1936 року в УСРР утворили «Укрхудожспілку», яка об’єднала художні артілі та «кустарів-надомників» і керувала їхньою роботою. Зразки для вишивання офіційно затверджували – наносити на тканину треба було тільки їх. Вводиться «план», в межах країни тиражуються й пропагуються твори з радянськими символами. Красиві речі вишивали переважно на експорт.
Тим часом тривало приховуване або відверте знищення зразків етнічного – як живильного грунту для «буржуазного націоналізму». В часи Другої світової війни з українських музеїв у першу чергу евакуювали архіви «органів» та речі з коштовних металів. Стародавні вишивки якщо й вивозили в тил, то потім часом не вертали назад. А при «визволенні» радянські бомби «випадково» потрапляли в будівлі архівів та музеїв, знищуючи не лише артефакти, а й інвентарні книги з їхніми описами.
Юрій Мельничук. Ляльки в народних строях
Було ще дещо. Моя бабуся, з села Літки на Київщині, розповідала, як німці, відступаючи, спалили пів села. Люди тікали в цей час на великий луг між річками Десною і Любичем, щоб перечекати загрозу. Вулицю, на якій стояла бабусина хата, не зачепили. Коли бабуся з дітьми повернулася в свою хату, то побачила таке: рушники з ікон зняті, а на ліжках сидять російські солдати і намотують їх собі на ноги, як онучі. Хоча в шафі були простирадла, наволочки та й просто тканина…
1975 року ЦК КПРС ухвалив постанову "Про народні художні промисли". Утім ще за кілька років до цього в осередках народного мистецтва України, які вже занепадали, було організовано «художньо-виробничі об’єднання» як із вишивальними цехами й цілими фабриками, так і з можливістю надомної праці. Постачали матеріалами і забирали вишиті речі для збуту централізовано. І знову ж, працювали на експорт, забезпечуючи і кошти до «державної скарбниці», і імідж розквітлої при «соціалізмі» народної культури.
«Україночки й гуцулики»
Тільки в Україні тоді майже ніхто вже не носив вишиванок – цей «не просто красивий одяг» маркували як «націоналістичний». Десь у той час і мого батька «проробляли» парткомівці за вишиванку на донечці. Вишивати «для себе», а не «на експорт» продовжували наші жінки в радянських концтаборах. Заточували голки з кісток риби, висмикували нитки з якихось тканинок. Так, Ірина Сеник упродовж 32 років ув’язнень та заслань вишивала у вільний від каторжної роботи час. За спогадами, опанувала це мистецтво у тюрмі на Лонцького від сестри Євгена Коновальця – матері-ігумені Ірини-Софії Маримаш.
Тим часом по Україні стимульовано поширився «костюм україночки і козака», а також «гуцуликів», затверджені «нагорі». Блякло-червона машинна вишивка великих квітів, яскраві, прикрашені тасьмою спідниці. Цікаво, як створювався такий образ сценічного однотипного костюма і який вплив мав на сприйняття народної культури в суспільстві?
«Цей образ «уніформи», що згодом стала емблемою наших розпіарених танцювальних і хорових ансамблів, придумали не за радянських часів, – каже етнологиня Оксана Косміна. – Такий узагальнений образ «українського костюма» Наталки-Полтавки та козака створили ще для театральних вистав наші корифеї. На той час то також була мода. Бо ці колективи гастролювали, а публіка в різних містах мала їх за взірець. Утім у радянські часи цей образ взяли за основу і всіх одягли під одну гребінку. Вихолостили і спростили розкішне регіональне вбрання і поширили цей стилізований образ по всіх клубах».
До речі, у 1990-ті роки пані Оксана разом з мамою, відомим етнологом Тамарою Косміною, були консультантами фестивалів та «оглядів народної творчості» і багато зробили для того, щоб співочі гурти поверталися саме до традиційного вбрання. Тоді ж етнологиня видала альбом «Жіноче вбрання Київщини», з детальним описом, ілюстраціями та схемами, за якими можна було пошити вбрання хоч і сценічне, але наближене до традиційних регіональних зразків.
Мода на своє
У міру того як згасає природний спосіб відтворення народномистецької традиції, для збереження питомо українського вишиття необхідні як загальна етнокультурологічна освіта, так і серйозне вивчення автентичних зразків, включно з копіюванням. Такі зразки народного мистецтва нині зазвичай зберігаються у краєзнавчих, художніх та історичних музеях. Саме там доречно провадити відповідні творчі студії.
Культуролог, блискучий знавець української вишивки та власне вишивальник Юрій Мельничук упродовж багатьох років провадить студію вишивання «Оріяна» при Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара». Він має велику колекцію автентичних вишитих сорочок та створив ляльок у мініатюрних костюмах усіх українських регіонів. Він каже, що в Україні потрібен центр, що демонстрував би вишивку з усієї України. Такий центр можна створити на основі приватних колекцій. Наразі Юрій Мельничук зі своєю громадською організацією створив віртуальну галерею вишиванок та організовує загальноукраїнську мережу-ресурс, що об’єднав би принаймні зображення традиційних сорочок, що зберігаються в різних музеях України та з приватних збірок. Вишивальник переконаний, що Українська держава має підтримати народних майстрів. Натомість поки що майстер народної творчості прирівнюється до бізнесмена та має сплачувати відповідні податки. Пан Юрій вважає, що Спілка митців народного мистецтва має, як в інших країнах, видавати сертифікати майстрам, що працюють у полі традиції.
Тим паче, що в останні десятиліття мода на вишиванку в Україні повертається. Цьому сприяв особистий приклад президента Віктора Ющенка, що з усією родиною частенько фотографувався в розкішних вишиванках. Нагадаємо, що він колекціонує автентичні вишивки, а також в роки свого президенства запровадив програму підтримки музеїв, в яких, зокрема, зберіаються й стародавні вишиванки.
А також приклад лідера гурту «ВВ» Олега Скрипки, який і сам полюбляє одягатися в українську сорочку, і популяризував вишиванку через відомий фестиваль «Країна мрій» та вечірки в етностилі. І, звісно, популяризації традиційної вишивки сприяє міжнародне визнання. Так, решетилівська вишивка білим по білому з Полтавщини 2017 року внесена до реєстру нематеріальної культурної та духовної спадщини ЮНЕСКО.
В Україні для поширення вишиванок чимало зробили приватні підприємства, що прикрашають машинною вишивкою доволі доступні за ціною футболки, блузи та чоловічі сорочки. От тільки хотілося б, щоб дизайнери цих фірм більше звертали уваги саме на традиційну українську орнаментику. Адже вишиванка – то не просто блузочка, «прикрашена гаптуванням».
21.05.2020