Львовянам ратуш північ прозвонив.

Львів. 27. червня 1914.

Львовянам ратуш північ прозвонив.

Чи він то визвав ізза мійських нив

Той дивний шум, що лиш тодї встає,

Коли вітрів чотири в море бє,

Або коли із тисячок грудий

Несеть ся в полї гомін молодий,

Стрясаючи і гори і лїси —

Як повен сил, так повен і краси?

Ледви той шум ізза далеких меж

Доплив у перших филях до тих веж,

Що гордо в гору чола піднесли,

Вже перші филї ними потрясли.

А трус ребер їх, хоч і легкий він,

Як блискавка впадає в сонний дзвін.

Зелїзне серце чує в собі дрож,

І стогне спіж, і стогне...

                       Та чого-ж

Так перше всїх озвав ся лиш один

Старий, глухіш вже трохи Бернардин,

Чого він так поквапивсь? Чи тому,

Що вік кінчити квапить ся йому

І він видзвонює години все

Скорійш іще, нїж ратуш їх несе?

То відки в нього той трівожний звук?

По тїнях ночи сплив він, як павук,

До рук Сьвятого, що у тишинї

Простерли ся до неба камяні.

На тих руках, здавало ся, завмер.

Бо як над містом їх Сьвятий простер.

Колись іще перед сотками лїт,

Так і були заковані в ґранїт.

Та знов трівожні звуки ронить спіж.

Сьвятий немов стрівожив ся й собі-ж.

І разом руки в нього камяні

Порушило... І він, як в тиї днї,

Коли Богдан провадив свій народ,

Даєть ся чути із своїх висот:

"Знайомий шум... знайомі голоси...

Страшні вони! Та вже не ті часи,

Коли спинялось дощ козачих стріл.

Се йдуть творці нових чудесних дїл!

Що не здобули їх дїди й батьки,

То покорить ся силі їх руки.

І ся земля, яку зрошав їх піт,

Вже не комусь, а їм віддасть свій цьвіт

Бо думка й воля в них усїх одна,

А то найкращі щастя сїмена:

Де їх посїй, там і приймуть ся в мить.

Вже синьо-жовтий прапор шелестить.

Адаме! бачиш, як ідуть вони?

Коли ти сильний, то їх припини!

Адаме!"

Сильний голос вчув Адам,

Що вже з високої колюмни й сам

Довкола міста бачив дивний рух,

І бачив, як якийсь Великий Дух

Над филями народа плив і ріс,

І ясний прапор висше й висше нїс,

Аж і діткнув ся ним небесних зір.

А в тую-ж мить з усїх долин і гір

Озвало ся: хвала! хвала! хвала!

І вже хвалою ніч ціла гула

До сьвіту дня. І аж тодї Адам

Пізнав, хто прапор свій несе аж там

Ген ген під небом. Вже і свій поклін

Українському Ґенїєви він

Віддати мав. Так зараз-же згадав,

Що може й сам робити він не прав,

Як каже серце у людий живих.

Його уже й під варту хтось віддав...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

То йшов український, народний здвиг!

[Дїло]