Див. «Національний музей у Львові: брежнєвські ‘70-ті».
«Наш музей не номенклатурний, тобто, до програми туристів він не входить. На заваді стоїть лише його місце розташування. Він, бачте, не в центральній частині міста, не на території історико-архітектурного заповідника. Отже, гості з різних республік, знайомлячись зі Львовом, не мають змоги потрапити в музей українського мистецтва, який представляє творче надбання західних областей України».
З інтерв'ю співробітника музею газеті «Вільна Україна», 1980-ті
Національний музей у Львові (тоді – Львівський музей українського мистецтва) дійсно знаходиться не в центрі міста, але протягом майже століття це не завадило палацовому будинку із прибудовами, огорнутому тихим доглянутим садочком на вул. Драгоманова 42, бути потужнім осередком культивування національної культури: до нього приходили визначні особистості, в його стінах працювали відомі науковці та дослідники, відбувались грандіозні виставки, в яких брали участь відомі у Європі художники. Та найсуттєвішим було те, що в приміщеннях музею зберігались і експонувались неперевершені пам'ятки давньої української культури. На жаль, сьогодні дорогу на Драгоманова, 42 відвідувачі майже забули. І наразі навіть відкриття по довготривалому ремонті нарешті експозиції мистецтва ХХ – початку ХХІ століття не спричинило ажіотажу. Тим більше, що старий корпус, власне вілла, придбана і подарована Львову Шептицьким, все ще залишається недоступною до огляду.
Особливого приватного шарму музею на Драгоманова додавало те, що там залишилась мешкати родина Свєнціцьких. На задньому подвір'ї музею на Драгоманова, біля свого будиночка, під вишнею, у 1950-х часто можна було зустріти дружину Іларіона Свєнціцького – Анісію, яка сиділа за круглим столом з великим самоваром та різними смаколиками до чаю. Так відпочивала родина Свєнціцьких: дружина, дві доньки – Віра та Марія, часом й сам Іларіон Семенович. Так було колись, за Шептицького і ще кілька десятиліть по тому…
Іларіон Свєнціцький з дружиною та доньками Вірою і Марією.
У радянських 1960-1980-х рр. робота музею ніби-то йшла своїм, виваженим кроком. Музейники опрацьовували фонди, проводили інвентаризацію творів, слідкували за експонатами, будували виставки – все зводилося до повсякденної, часом «марудної» для стороннього ока, роботи. Експозиції працювали по встановленому графіку, екскурсоводи чемно виконували свої обов'язки, кожен займав свою нішу в роботі установи. Але це зі сторони – в середині була своя «правда», яка різнилася від тої – показної.
Всі нижче викладені матеріали автор зібрала із публікацій та розповідей тих співробітників, які прийшли на роботу до музею у 1970-х. Переступивши поріг палацового будинку на Драгоманова 42, вони часом і не знали, до якої установи потрапили. Той факт, що Львівський музей українського мистецтва в недалекому минулому – це Національний музей у Львові, а до 1913 року – власність митрополита Галицького Андрея Шептицького, просто замовчувався. І тільки з часом, тихенько – пошепки, окремим вибраним особам «старі» працівники розповідали правду, але далеко не всю. Зокрема, про те, що частина «старих» співробітників музею в минулому – монахині чи нащадки священицьких родин; що головний хранитель музею впродовж 1949-1967 рр. Михайло Пигель (схимонах Мар’ян) навчався у відомій в 1930-х роках мистецькій школі оо. Студитів і був учнем художника Василя Дядинюка. Що родина Флюнтів, яка при совєтах і надалі мешкала у маленькому будиночку на подвір'ї музейного комплексу, була «живими свідками» становлення цієї установи (п. Флюнт брав участь у будівництві нового корпусу 1930-х рр., служив у лавах УСС і володів безцінною пам'яткою – маленькою лопаткою, якою «копав шанці» (окопи) під час воєнних подій (з якою, за спогадами, наказував себе поховати). А пані Флюнтова прислуговувала родині Свенціцьких. Старше покоління працівників мовчали і про те, що у Вірменському соборі, поряд із давнім іконописом, заховані твори художників початку ХХ ст. (зокрема ікони П.І. Холодного із Святодухівської церкви) та багато іншого.
Пан Флюнт
Та й сьогодні тільки окремі працівники знають, що напередодні ХХІV з'їзду КПРС (березень-квітень 1971) на Драгоманова 42 відбувся грандіозний скандал, пов'язаний із виставкою, що мала «робочу» назву «З нових надбань». Справа в тому, що в 1960-70 роках музейні працівники доволі часто організовували експедиції, завдяки яким фондова збірка поповнювалася новими надбаннями. У ті часи радянська влада особливо активно боролася із церквою, зачиняючи храми та перетворюючи розкішні церковні споруди у склади та «клюби». Під час таких «реорганізацій» культових споруд речі сакрального призначення виносилися на подвір'я, складувалися у прибудовах чи дзвіницях, у гіршому випадку – знищувалися. Подорожуючи невеликим автобусом, працівники музею «підбирали» все, що траплялося на їх шляху, і мусимо констатувати, що у більшості випадків це були речі дійсно вартісні. До прикладу: стараннями співробітників музею та заст. директора з наук. роботи Миколи Моздира на Драгоманова були привезені знамениті Дунаївські колони (І пол. ХVІІ ст.), про які польська преса писала ще у 1910-х роках.
Так звані "Дунаївські колони" - фрагменти іконостасу з церкви с. Дунаєва на Львівщині (поч. ХVІІ ст.)
Як підсумок подібних експедицій Моздир й запропонував виставку, яка б прозвітувала громадськості Львова про новопридбані пам'ятки до музейної колекції, що й було узгоджено із тодішнім директором Григорієм Якущенком Тож на початку 1971 року у виставкових залах музею, без особливо пишного відкриття, постала виставка…. давніх ікон. Ця подія відбулася у стінах «націоналістичного кубла» напередодні відкриття з'їзду партії, на якому було заплановано оголосити чергові досягнення радянських чиновників та озвучити завдання партійних робітників, зокрема, ідеологічного напрямку: «...формірованіє в трудящих марксистсько-ленінського світогляду, високих ідейно-політичних якостей, норм комуністичної моралі залишається і надалі центральним завданням ідеологічної роботи партійних організацій ….. пропаганди ідей марксизму-ленінізму, непримиренна наступальна боротьба проти буржуазної і ревізіоністської ідеології» (XXIV з'їзд КПРС. Стенографічний звіт, т. 1—2, М., 1971).
Це була найкоротша виставка в історії музею. Догани дістали майже всі: директор, заступник, головний охоронець і т.д.
Протягом наступних двох десятиліть виставок сакрального мистецтва в музеї не було (принаймні, такої інформації не знайдено). Та й не дивно, адже постійна експозиція, яка представляла давне українське мистецтво ХІV-XVIII ст., створена у 1970-х роках, розміщувалася в двох кімнатах «16-го залу» першого поверху нового (добудованого у 1930-х рр.) будинку. В.І. Свєнціцька, яка у ті часи займала посаду завідуючої відділом, брала активну участь у побудові (точніше сказати – реорганізації) експозиції сакрального мистецтва, доповнила попередню більшою кількістю експонатів. Практично всі решта давні пам'ятки: сотні ікон, скульптур, свічників та хрестів і б. ін. зберігалися у Вірменському соборі. Ангелом хоронителем цих скарбів, як і всього музею на Драгоманова 42, була вона, донька першого директора, відомий науковець і великий патріот-музейник – Віра Іларіонівна Свєнціцька.
Віра Свєнціцька (світлина М.Мокрицького, 1936 р.)
Багато років, практично щодня, ця жінка, у супроводі когось із молодих працівників, спускалася згори вулиці Драгоманова до проспекту Шевченка і йшла на Вірменську. В залежності від мети «походу» (науково-дослідної, реставраційної, профілактичної роботи), її супроводжували молоді працівники музею: лаборанти, наковці, реставратори: Микола Бордун, Неоніла Вергун, Василь Откович, Павло Петрушак, Галина Климчук, Мирослав Откович, Микола Сірий та ін. У соборі Віра Іларіонівна одягала валянки та «совєтську куфайку» і приступала до запланованих робіт, основною з яких було збереження пам'яток у тих умовах, які були в приміщенні вірменського храму. Тобто, повна відсутність опалення, абсолютно невідповідні для зберігання експонатів температури, висока вологість повітря. Багатолітнє «фондосховище музею українського мистецтва» у приміщеннях Вірменському соборі – це одна із показових сторінок відношення радянських державних структур до національних скарбів. Причина «прибирання» давніх пам'яток «подалі з очей» була очевидною: укомплектовані та підібрані пам'ятки були чи не єдиними в Україні (і не тільки) творами української сакральної культури, які у чіткій хронологічній та стилістичній послідовності демонстрували становлення та розвиток національного іконопису ХІV - ХVІІІ ст. Цей грандіозний науковий матеріал міг поставити багато «незручних» запитань діючій радянській суспільно-політичній системі: з історії церкви, розвитку науки і культури українського народу, котрого радянські ідеологи у своїй пропаганді подавали як «молодшого» брата, що «повстав» від «старшого» російського.
Без сумніву, перенесення фонду сакрального мистецтва з приміщення музею на Драгоманова врятувало цю збірку: вона не «муляла очі» радянським ідеологам та ревним борцям з релігією. Бо ці матеріали були «страшною ідеологічною зброєю», що, окрім мистецьких вартостей, нагадувала мешканцям західних областей України великий авторитет митрополита Андрея та Греко-католицької церкви у першій половині ХХ ст.. Для комуністичної влади, ім'я Митрополита і пам'ять про створений ним музей була «міною сповільненої дії», яку потрібно було в якийсь спосіб знешкодити.
Віра Іларіонівна, як ніхто, розуміла всі найтонші нюанси тієї ситуації, в якій їй доводилось працювати після повернення із заслання. Вона терпляче та самовіддано виконувала свої обов'язки і як працівник музею, і як завідуюча відділом давнього мистецтва у Вірменському соборі. Ніколи ні на що не нарікала, тепло та зручно одягалася (після заслання мала проблеми із здоров'ям та відчуття постійного холоду, особливо у ногах) і, незважаючи ні на що, працювала. До сьогоднішнього дня побутують розповіді про те, як Свєнціцька не допускала до фондових колекцій науковців, частина яких ображалась та скаржилась на неї. В такий спосіб Віра Іларіонівна оберігала збірку від, як їй здавалося, «випадкових людей». Особливо це стосувалося фондових груп ікон та давньої книги. До збірок допускались вибрані: патріарх Димитрій (свiтське iм'я – Володимир Ярема), Яким Запаско, Ярослава Ісаєвич, Ярослав Дашкевич, Володимир Вуйцик. Вибір осіб, яким Свєнціцька дозволяла працювати із збіркою, був не випадковим: з Володимиром Яремою зналася здавна. Він був прийнятий на роботу до музею ще Іларіоном Свєнціцькима. А після війни, коли Свєнціцьку було заарештовано (1948 р.), Яремі було доручено завідування музейними фондами. Імена решти перелічених дослідників є добре відомі на сьогоднішній день у науковому світі.
Об’ємна дослідницька праця київських мистецтвознавців Г. Логвина та Л. Міляєвої, яким Свєнціцька дозволила працювати із збіркою давніх ікон, завершилась виданням альбому «Український середньовічний живопис» (1976 р.). Це була практично перша (за радянських часів) робота, яка показала велич давнього іконопису фондової збірки Львівського музею українського мистецтва. Без сумніву, до останніх днів авторитет та професійність Свєнціцької були безапеляційними, вона вважалася найкращим знавцем збірки іконопису, присвячувала весь свій час для досліджень. «Без зайвих емоцій брала кожну ікону в руки, придивлялась, як накладений левкас, який його колір, уважно обстежувала зворотню сторону кожної іконної дошки, спосіб їх обробки, товщину, напрям шпуг, породу деревини тощо» (зі спогадів сучасників). Як спеціаліста високого класу її знали і у Москві, і у Ленінграді, не кажучи вже про музеї України.
Віра Свєнціцька, 1980-ті
З думкою цієї жінки рахувалися всі директори музею, яких призначали вищі інстанції. Багато питань, не тільки в галузі науки, але й господарства, підбору кадрів та ін., узгоджувалися із Свєнціцькою, яка особливо нікому не нав'язувала своєї думки, не втручалася у дрібні повсякденні справи чи вияснення якихось непорозумінь, а спокійно і з почуттям власної гідності, не підвищуючи голос, кількома влучними фразами вміла переконати співбесідника у вирішенні робочих питань. Мабуть, тільки Свєнціцька своєю присутністю та авторитетом була вартісним опором одіозному Олександру Хохуліну, призначеному на посаду директора 1981 року вищим районним партійним керівництвом. Він керував установою трохи більше року, і за цей короткий період керування залишив по собі присмак не завжди виваженого ставлення до роботи установи та толерантної поведінки із співробітниками, що призвело до скандалу та звільнення з посади.
1983 року на посаду директора музею було призначено внука Олекси Новаківського – Андрія Ярославовича, архітектора, тож йому не завжди були зрозумілі нюанси музейної роботи. Щоправда, всі музейні роботи проходили планово, а виставкова діяльність 1980-х роках була особливо насиченою. Зокрема, музей достойно вшановував своїх давніх приятелів побудовою персональних експозицій: Олекси Шатківського (1981 р.), Романа Сельського (1984, 1986 рр.), Леопольда Левицького (1986 р.), Олени Кульчицької (1988 р.). Відбувались виставки відомих сучасних львівських митців Миколи Кристопчука (1985 р.), Михайла Біласа (1985 р.), Миколи Андрущенка (1985 р.), Софії Караффи-Корбут (1986 р.), Олександра Аксініна (1988 р.), Юрія Чаришнікова (1988 р.), Богдана Сороки (1989 р.) та ін.. А також фондові виставки: Корнила Устияновича (живопис та графіка, 1985 р.), творів українських художників ХІХ – поч. ХХ ст. (М. Івасюка, Т. Романчука, М. Сосенка, М. Федюка, 1985 р.), рисунків художників ХІХ –ХХ ст. (1989 р.) та ін.
Протягом десятиліть, комплекс на Драгоманова залишався незмінним: архітектурні споруди (палацовий будинок, двоповерхова добудова (1930-х рр.), будинок Свєнціцьких, стара котельня) були оточені романтичною зеленню доглянутого садочку, співробітники музею насаджували та доглядали квітники. У 1980-х рока А. Новаківський порушив питання реконструкції архітектурного комплексу. Для узгодження та втілення цього задуму директора було скликано круглий стіл (розширену вчену раду), на який запрошено членів Вченої ради музею та провідних архітекторів: А.Шуляра, Р.Липку, М.Вензиловича, О.Купчинського, Я.Запаска, Б.Возницького, В.Вуйцика, Д.Крвавича. Запланований проект Вчена рада відхилила, бо в ньому йшлося не тільки про реконструкцію подвiр'я, але й перенесення збірки рукописів і стародруків у надані музеєві приміщення на вул. Л.Українки. Але А.Новаківський втілив «у життя» інший план оновлення музею: він наказав перемалювати стіни палацового будинку у насичено-рожевий.
Повну реконструкцію подвір’я музею на вул. Драгоманова, включно із установкою бюсту Шептицького перед фасадом до 150-річчя Митрополита (грудень 2014-го) здійснено за нині діючого директора Ігора Кожана.
Продовження теми – «Національний музей у Львові – надбання та втрати…»
31.03.2015