Відколи я прилетів до Стамбула – щодень бачу на готельній стіні гравюру: зображено на ній Голубу мечеть з шістьма мінаретами, наче удекоровану шістьма дорогоцінними перлами. Османське військо, що гарцює на конях, і міщан на розстеленому килимі, які спостерігають за військом, п’ють чай і курять кальян. А за вікном у мене – азійська частина міста. З тринадцятого поверху проглядається заповнена автами магістраль. Уночі вона перетворюється на червоний висушений перець і жовтий качан кукурудзи, бо саме червоне і жовте світло ллється її потоками. Куди ці турки прямують і вдень і вночі? Невідомо.
У Стамбулі я вдруге. Цього разу тиждень. Я бродив кривими, як ноги старого паші, вуличками; ловив аромати чаю і кави, гортав старі турецькі видання у книжкових крамницях, роздивлявся арабські каліграфічні тексти на мініатюрних картинках, підглядав за стамбульськими воронами і котами, стояв перед Босфором, плив на поромі з Європи до Азії, пив вино на березі затоки в товаристві турецького письменника і двох європейських поетес. Під вечір було прохолодно, що навіть вино не зігрівало. На столах блимотіли запалені офіціантом свічечки. Їх намагався погасити босфорський вітер. Я затуляв одну – бо вона гріла мою долоню.
Пишучи нову книгу, я усвідомив, що Стамбул також, як і Язловець, належить до моїх втрачених слів. Протягом тижня я намагався записати щось у комп’ютері, але даремно: слова про Стамбул перетворювалися то на пахлаву, просякнуту медом, то на пориви босфорського вітру, то на суцільний монолог продавця килимів на Гранд базарі, то на скляну шийку чайного горнятка, котра від першого доторку обпікає пальці. Ким тільки не був для мене Стамбул.
Це місто, в якому відбувалася велика історія. Не просто міжусобиці, інтриги в султанському палаці, млосні ночі у гаремах, невільницькі ринки, співіснування релігій та етносів, бунти яничарського війська, загадкові смерті престолонаслідників від шовкових хусток євнухів. І все це також було. Але велика історія, що краялась між Європою та Азією протягом століть, в орбіту якої входили Балкани, Поділля, окрайці Північної Африки, Свята Земля, Молдова з Волохією, Трансильванія і Болгарія, території сучасних Сирії та Іраку, – починалася зі слів султана. А потім продовжувалася у перешептах великого візиря і пашів. Інколи історія починалася в іншій столиці Едірне, але Стамбул з його схилами над протокою, що ділить не лише Європу з Азією, залишався утаємниченим свідком творення подій.
І тому вісь Стамбул–Язловець важлива: бо те, що записувалося рукою султана для дивану, переходячи різні інстанції османського управління, доходило й до Язловця – останньої точки Османської імперії Кам’янецького еялету. У палаці Топкапи сьогодні гуляють морські вітри, стоять охоронці, робітники пораються, обкопуючи дерева, або стрижуть кущі, що їх висаджено вздовж вимощених доріжок, бродять туристи. То перед вами блищить Мармурове море, то бухту Золотий Ріг заповнюють кораблі і катери. Повітря – перетерта глина з піском. Морська вода – зелена. Ніхто в палаці не обговорює військові походи, звитяги і невдачі. Не падає тінь з султанського халата на удекоровану і розписану в голубий колір стіну. Інша історія увійшла в палац – й усе нараз спорожніло. Так змінюються не лише покоління на цій землі, але й історичні цикли. Так велич імперій звужується до музейних артефактів, а всі слова тепер покриті пилом архівних документів, писаних арабською в’яззю.
Отож, цього разу я більше користувався метро. Після відкриття поетичного фестивалю до мого виступу я мав цілих два дні, щоби насолодитися Стамбулом. Насолода – тривожна, бо усвідомлюєш, що усі вулички ніяк не вдасться обійти. Ані сфотографувати усі мечеті, чи навіть прозираючі з-поміж кварталів християнські храми. А хочеться увійти у Стамбул усіма брамами, які існували у фортечних стінах, щоби бути одночасно всюди і всім. Я доїхав до станції Єнікапи, проминувши Сіркечі. Вийшов і побачив великий будівельний котлован – реконструкція метра. Перед автострадою Газі Мустафа Кемаль Паша розпитав перехожих і нудьгуючих власників каварень, які траплялися на моєму шляху. І пішов у напрямку Ая Софія – єдиного місця, котре я знав і звідки міг би зорієнтуватись у царгородському просторі.
Квартал за кварталом я входив у саму гущу стамбулських вулиць. Тут також було повно крамниць і каварень. Але обшарпаних. Звідкись вискакували ромські діти, щоби попросити гроші. Вихідці з Африки – видно, райончик обжитий і ними, – посміхалися мені услід. Будинки тут поплямлено втомою життя, відносною бідністю, роздягнено облущеним тиньком. При кінці цієї вулички виднівся стихійних базарчик. З двома пакетиками в руках назустріч мені йшла жінка слов’янської зовнішності. З обліпиховим кущем фарбованого волосся на голові. Поверталася з базару. Жінка звернула праворуч. Історія її життя сховалися від мене разом із її тінню, що мить полежала на тротуарі. Але навіть свою тінь та жінка забрала з собою. За кілька вулиць від того базарчика на перехресті стояла інша жінка і закликала відвідати перукарню. Викрикувала російською. Тицяла перехожим папірці з адресою фризієрського закладу.
Яка історія, що приготував для мене Стамбул, ближча?
Та – далека з перешептами османських вельмож? Чи ця викриками про перукарню?
Таксист, що відвозив мене до летовища Кемаль Ататюрк, слухає з радіоприймача музику. Водій таксі неговіркий.
«А знаєте, – питаю його, – як називався Стамбул до приходу османів?»
«Константинополь» – відповідає водій і тисне на газ, переміщаючись з однієї смуги на іншу.
«А ще?» – допитуюся.
Водій замислюється, але хитає головою, що ні – не знає.
«Царгород, – кажу, – це назва слов’янська. Часто зустрічається в історичних хроніках».
«Ніколи не чув», – щиро зізнається таксист.
03.06.2017