Нікому не поскаржишся, бо йдеш.
Ріку на спинах звірів не вигадуй:
ось вершники допалися до веж,
ось садівник нам витне коло саду,
чи коло саду буде він, чи там
у тому колі, як зерно у ґрунті
він стереже нам ріки у ґрунтах,
він наче вербна гілка на покуті,
а вершники при брамі й біля стін,
у вовні диму, в саді й поза садом:
той садівник вже обтинає дім
і обтинає ґрона винограду.
А вершники штурмують дім і сад,
а садівник уперто тне і садить:
бо кожен сам, бо кожен собі сам,
бо кожен садівник у тому саді.
І звірі, що несуть річковий плин
на спинах вигнутих, на хутрі і на шкірі,
вони – не сад, не дім і не полин,
вже не ріка і, навіть, вже не звірі,
тому що в них є буйволячий ріг,
лисиче вухо, чорний ґудзик носа.
Вони і сад, і срібло зимних рік
несуть собі, несуть-не-переносять.
А ти ідеш, вигадуєш. З брови
ріка вже тужавіє, сад – проллється.
Дім виростає з пазухи трави,
із пазурів, із листя черепиці.
Облога вершників від тебе аніруш.
В той сад я їх ніколи не впущу –
ні в дім зелений, в королівство руж,
ні, навіть, в хатку
синього дощу.
24.01.2026