Місія поета

У певних моментах життя людина шукає пояснень та виправдань.

Ключовий момент для поета – написаний вірш, після цього поет виправданий, а читач вимагає пояснення, тобто своєрідного виду оскарження. Обидва – поет і читач – потрапляють в незрозумілу ситуацію з мовою, котра наче електрична дуга з’єднує їх. Невідомо, кому легше. Мабуть, нікому. Якого виду виправдання потребує поет? Очевидно, виправдання за своєрідну «наругу» над мовою, тобто за сміливість і ризик її переінакшити. Одне слово – створити свою періодичну таблицю, хай навіть одним віршем. Чого очікує читач, не підозрюючи глибини свого оскарження? Він намагається розгадати цю періодичну систему і сприйняти її – вслухатися у звуки, збагнути смисли і розгадати перетікання слів у слова. Обставини ніколи не були прихильними для поезії. Якщо розуміти під обставинами внутрішнє дозрівання поета й увесь космос навколишнього світу. Почасти цей «космос» зводиться до виключно суспільної та історичної мозаїки, але без мови – пса варте. Відомо, за Арістотелем, що структура неба поділена на сім сфер. Можемо, якщо така ласка, прийняти це також за структуру поетичного освоєння мови. Взагалі шлях поета – це сходження на сьоме небо. Як альпініст, якому бракує на висотах кисню, якому сліпуче сонце виїдає очі та ще шалені вітри готові збити з ніг і найміцнішого – але він уперто намагається йти та йти, тобто писати і писати.

Поети також оскаржуються не тільки читачами, й найперше, що спадає на думку – це вірші з Корану, Сура 26, вірш 224-227: «А за поетами йдуть ті, що збилися зі шляху». За якими поетами? Тими, як ми здогадуємося, що не прославляють Господа, про що свідчить вірш 227. Натомість Біблія переповнена поезією, але прямо не називає ні поетів, ні саму поезію. Невже поети були такими важливими, що навіть в сакральних текстах їх не проминути? Цинічний Вітольд Ґомбрович накинувся на поетів і поезію у відомій статті «Проти поетів», в якій він говорить про фіктивний і сфальшований світ поезії, що людина щось більше, аніж поет, про звужений поетичний світ, про кількість поетів, і доходить висновку, що поетичне мистецтво, яке освячується в пустці, – по суті, переливання з пустого в порожнє. Звинувачень – повен міх, аргументи, як на мене, підтасовані. Можливо, потрібен був саме такий обвинувачувач поезії, яким виступив Ґомбрович, щоби на поезію подивитися й очима ненависті або байдужості. У чомусь Ґомбрович має рацію, твердячи, що орден поетів чимось нагадує монаші релігійні ордени. Очевидно, йдеться про закритість системи. Ніхто краще за поетів не знає світової поезії; ніхто за них краще не відчуває субстанцію поетичного та ніхто не перебуває в стані постійної напруги один з одним. І що найголовніше – що поетичний текст здатен долати часові виміри, тому античні поети, приміром, такі ж сучасники, як ми з вами. Та ще цілком прийнятною буде думка про те, що поезія не твориться для значної кількості читачів. Скажу щиро: їх насправді мало. Так мало, як і поетів.

Чи щось змінилося від часу опублікування тієї статті? Чи поети не народжуються? Чи, може, не видають своїх книжок? Чи, може, перевелися критики поезії та її читачі? Ні, нічого не змінилося. Попри нищівні закиди, збудованих Ґомбровичем згідно зі стратегією суцільного знецінення поетичного мистецтва як такого та насміхання з поетів і їхньої величі й важливості. Дрібка сарказму, звісно, не завадить, але тільки дрібка.

Оборона чи напад на поетів та поезію не змінює головного – поетичний космос існує, він живий і життєдайний. І сьоме небо існує, і шлях до нього також.

Перше питання, яке спадає на думку, коли рука тягнеться до ручки чи клавіатури комп’ютера: навіщо? Тобто навіщо нові поети, коли в достатній кількості є давніх. Навіщо нові вірші, коли їх і так предостатньо – від античних часів до сучасних. Кожна мова, більш-менш, переповнена фольклором та творами своїх поетів. Процес творення не припиняється. Жодні катаклізми природні чи суспільні не стають перепоною для писання віршів. Тобто оте навіщо не зупиняє.

Так, а що ж до місії поета? Про що повинні свідчити вірші?

Поезія, як мені мислиться, перебуває на стику двох важливих сутнісних ролей – мовної та суспільної. Інколи вони перетинаються, як на прикладі Тараса Шевченка; інколи геть перебувають в площинах просторів, які нічого спільного з суспільством та його механізмами не мають, для прикладу – Емілі Дікінсон. Поет постійно перебуває перед вибором своєї суспільної місії та суто естетичної, тобто мовної. Збитися на манівці до голих декларацій, хай навіть вірних і конче необхідних, означає пожертвувати власне поетичною матерією. Сховатися у мушлю чи у вежу зі слонової кості – значитиме не помічати історичного та суспільного руху, тобто також однобічно фіксувати мову. І все ж, що ж тут лукавити, місія поета – поняття доволі широке і не вповні точно окреслене. Античні поети описували природу речей або мандрівку як пізнання світу, у середні віки виникла необхідність служити при дворі якогось сюзерена і свідчити про його звитяги та важливі події королівського двору; у добу романтизму суспільна роль поета-пророка зросла, а в наступні вона зменшувалася. Але з’являлися: Пабло Неруда, що вміло поєднував певні ідеологеми з розщепленням атомів іспанської мови, щоби їх знову з’єднати в дивовижні сполуки, чи Аллен Ґінзберґ, чиїм голосом промовляла додекафонія постіндустріального суспільства. В якій пропорції поетичне було поетичним? Можливо, ідеальну пропорцію, золотий перетин намацав Павло Тичина у «Золотому гомоні»? Однак завжди питання пропорцій, доцільності та відчуття міри вирішується кожним по-своєму.

Розмірковування про місію поета може видатися процесом поетичної самооборони і самовозвеличення. І ви недалекі від істини. Місія, призначення – такі поняття деким можють сприйматися як перебільшення або ж непотрібний пафос, тим паче у наші підлі та скупі часи. Та все ж усі, хто береться за перо, чи пак торкається клавіатури, не може не ставити собі принаймні таке питання: що таке поезія і для чого взагалі нам вірші?

Мовний поетичний плин для більшості чужорідний – і не через формальні ознаки вірша, а через конденсацію та густину мовної матерії, через неприродність поетичної мови. Очевидно, Ґомбровича власне це й злостило. Поетична мова, що не є існує в щоденному вжитку, накидається на читача чи слухача, щоби геть спантеличити своїми явними й прихованими смислами. Геодезія вірша, його пласти й поклади не завжди відповідно сприймаються, бо не на поверхні. Поезія – не на поверхні, вона в глибині друкованих літер, в зчепленнях слів, прихованих за міцними брамами рядків. Зовнішня графіка, структура, система розділових знаків, або ж їх відсутність, лише упорядковують цей поетичних мовний потік, надають цій стихії хоч якусь логічну систему. Так, як поет прямує до сфери семи поетичних небес, так само подібна траєкторія руху вимагається й від читача. Він не повинен – але змушений, якщо хоче збагнути універсум поетичної мови, тобто читаючи вірш, йти у тому ж напрямку.

Непросто поетові визначити свою місію. Ще важче її виправдати та пояснити.

Тому й така космічна самотність і така горстка справжніх читачів.