(Роздуми над рукописом нового роману Василя Махна «Ангел і осел з віршами про вогонь і воду»)
Джотто ді Бондоне. Поцілунок Юди (біля 1305 р.)
Уривки з цього роману опубліковано на «Збручі»:
Читання ще не опублікованого, щойно завершеного роману вже знаного автора, мистця конструювання людських душ (сказати б, «душелюба й людовіда»), подій і образів, подібне до прокладання слідів у засніженому просторі, шукання й проєктування горизонтів читацьких сподівань, намацування ледь помітної стежки, якої ще не існує.
Героями твору є люди (реальні й вигадані) різних часів і континентів та місця, які, за П’єром Нора, можна було б назвати «місцями пам’яти», де, за словами героя роману письменника Віктора Прейснера, час і події остаточно перетворюються в слова. Власне, як і в попередньому його романі «Вічний календар» (2019), у «Ангелі і ослі з віршами про вогонь і воду» реальними героями твору є й міста: Тернопіль (часів брутальної молодости покоління “What can I do?”) і Бучач та Єрусалим (спільний і для Прейснера, і для Шмуеля Чачкеса, себто Йосефа Аґнона, ще одного героя роману, письменника, Нобелівського лавреата), й американське поселення на березі океану.
Власне місто Бучач головного героя Прейснера і штетл Бучач Аґнона є для них містом часів дитинства і повернення сюди у життєвій і творчій зрілості. Кожен із них, повертаючись у Бучач, шукає слідів свого дитинства, юности й молодости, минулих надій і сподівань.
У творі можна дошукуватися ледь помітних паралелей до традиції американської прози (морських оповідань Едґара Аллана По, а особливо до «Дару Гумбольдта» та «Герцоґа» Соула Беллоу), звичайно ж, і Йосефа Аґнона (від «Бартки Довбуша» та інших «українських» оповідань починаючи) чи знаменитої белетризованої біографії Понтія Пилата Енн Вое (Ann Wroe).
У романі відлунюють і попередні простори й місця пам’яти творів Василя Махна, як у його есеях «Котилася торба» – подорожі-спогаді у минуле селами, містечками, містами, в якій розділи книжки мають назви міст дитинства Чорткова і Кривого Рогу, юности і молодости – Тернополя, Москви часів реґулярних смертей і похоронів чергових ґенсеків, Джанкою студентських сількогосподарських загонів, дорослости – Тернополя, Кракова та Нью-Йорка. У цих попередніх спогадах-есеях Василя Махна у многолюддя, багатоголосся життя, почутого й побаченого крізь легку й прозору завісу минулого, раптом вриваються спогади інших (як сцена розстрілу ґетто в Тернополі), відбувається нашарування цих споминів. Так народжуються мотиви й образи, місця пам’яти, які можна розпізнати надалі й у романі «Вічний календар», і в «Ангелі і ослі з віршами про вогонь і воду».
У назві нового роману додаток «із віршами про вогонь і воду» алюзійно натякає і на знищені пожежею рукописи Аґнона-Чачкеса, й на хвилі Стрипи біля Бучача, які затирають минуле і Прейснера, і Аґнона, й жахливого буревію, при якому буде втрачено Прейснерів роман про євангельські часи.
Архітектонічно твір структурується двома охопними розділами з однаковою назвою «Вірші про воду», присвяченими Вікторові Прейснерові, українському письменникові, який після розвалу Совєтського союзу вирушає до Америки й там, пустивши сімейне і творче коріння, все ж залишається українським мистцем, та внутрішнім між ними розділом «Вірші про вогонь» – особливим белетризованим життєописом Шмуеля Чачкеса з Бучача, який стане письменником Йозефом Аґноном із Єрусалима.
Четверта частина «Ангела і осла з віршами про вогонь і воду» – мовби додаток до трьох попередніх; це врятовані уривки роману самого Прейснера (який власне й називається «Ангел і осел») про євангельські часи, де на кін історії виходять Понтій Пилат і вигадані постаті – Софоній, купець, який потрапляє в Єрусалимі в осердя подій, коли Пилат умиє руки, віддавши в’язня Єшуа на суд Синедріону, римський офіцер Мардарій.
Автор не вмонтовує оповідь про Пилата та євангельський світ у структуру власного роману, а виносить за його межі. Однак цей твір головного героя є живою й невідлучною частиною усього роману. Мікросимволом цієї цілісности й єдности є куплена випадково у совєтські часи на ринку в Бучачі «тьмяна ікона, намальована на дошці, на якій було зображено сценку Юдиного поцілунку в Гетсиманському саду. В групі фігур, що оточувала Спасителя, перебували учні, первосвященики і римські вояки зі смолоскипами в руках». Вона забудеться й загубиться, але Прейснер віднайде її через літа, і мотив Гетсимані відлунюватиме в частині роману про євангельські часи. Віктор Прейснер пояснить символіку назви «Ангел і осел»: «Ангел, який провіщує народження Христа, і осел, яким Він в’їжджає до Єрусалиму, а по суті, назустріч своїй смерті». Знову ж таки символом його незавершеного роману є фігурки осла і ангела, куплені Прейснером колись у Єрусалимі, віднайдені у затопленому буревієм його американському будинку.
Герої роману – і Віктор Прейснер, і Йозеф Аґнон – видаються Агасферами, що блукають манівцями пам’яти: своєї, своїх предків, своїх проминулих місць життя. Ці стежки зчаста стають їхніми «перехресними стежками» – в Бучачі, Єрусалимі. Зрештою, пам’ять теж є одним із героїв «Ангела і осла з віршами про вогонь і воду». Сто літ тому (у 1925 році) французький соціолог Моріс Альвбакс опублікував студію «Соціяльні рамці пам’яти», яка стала основою для сучасного бачення соціяльної функції національної, колективної, індивідуальної пам’яти. Василь Махно в мистецькій формі мовби йде шляхами Альвбаксових ідей розуміння механізмів перетворення та вписування індивідуальної пам’яти у «колективну пам’ять», їхнього впливу на розуміння минулого, на тривання в сучасності. У пошуках утраченого часу, у реалізації власних мітів вічного повернення самотність і сум є головним супровідником цих Агасферів – і Прейснера, і Аґнона.
У кожному із трьох романних просторів – сіризні совєтських буднів і молодости Прейснера чи його американського життя, житті і творчому горінні Аґнона в Бучачі (який він згадує у своїх творах майже 1800 разів), Німеччині, Єрусалимі, повсякденні провінцій Римської імперії дві тисячі літ тому Василь Махно трепетно й зі знанням виписує мікродеталі цих повсякдень, які зчаста стають символічними.
Алегоричним передвісником швидкого розпаду Совєтського союзу є згадана ніби мимохіть історія про сцену в тернопільському театрі, де «добре пам’ятали звільнення головного режисера, коли у постановці до стодесятої річниці Лєніна актор, що грав вождя, провалився всередину дерев’яного броньовика. Дошки, що мали кріпити горішню частину декорації, мабуть, хтось поцупив додому – і бутафорники, як завжди, понадіялися на “якось буде”. Справу розбирали республіканські партійні комісії, обком і міськком. По місту поширювалися анекдоти, що радянська влада така хистка, як кришка на бутафорному броньовику, – куди спрямовано натяк, було зрозуміло. Половина зали реготала до сліз, коли Лєнін виліз з-під броньовика з відірваною борідкою і розпоротими в матні штанях, а половина придуркувато крутила головами, не знаючи як реагувати».
Щемлива сцена під час приїзду Аґнона до Бучача – відвідування ним могили матері, на якій письменник залишає камінці, зібрані у Єрусалимі: «Кишені Аґнона були набиті єрусалимською рінню – дрібними камінцями, які прихопив зі собою. Ці камінці він назбирав в Тальпіоті під час оглядин з дружиною місця для майбутної забудови. […] Перед поїздкою згадав про них і взяв зі собою. Хотів привезти частину Єрусалима і залишити його у Бучачі. Бучацька земля з часом їх поглине, як і все, що на ній. Бо те, що було на ній, завжди ставало нею». У цій сцені прихована подвійна символіка. Йдеться про особливу релігійну традицію: кожен правовірний юдей мріяв бути похованим в сакральному осерді світу – Єрусалимі. Але оскільки розсіяння по світах не давало такої можливости, ті, що вирушали до Єрусалиму, привозили звідти священну землю. Нею посипали могили, й вони ставали «єрусалимською землею». Відтак бучацька земля, поглинаючи єрусалимську, перетворюється в місце сакральної сили, святу (для юдеїв, християн і мусульман) єрусалимську землю…
Мікродеталь із піском на рушнику у сцені з Понтієм Пилатом (якого автор цілком вірно з історичної перспективи називає префектом) демонструє гостроту мистецького ока мистця: «Префект попросив канцелярію підготувати наказ про податки, але оскільки буря ще нерухомо висіла в повітрі, то папіруси з наказами лежали поки що на столі, й служниці стрясали з них принесений за ніч пісок. Так-от, після тридцятиденного безвітря, коли Понтій Пилат, витерши лице рушником, поданим служницею, вперше не відчув на шкірі подряпин – стало зрозуміло це, що хамсін минувся…»
Роман «Ангел і осел з віршами про вогонь і воду» – різностилевий. Але ця різностилева палітра власне стає особливим маркером ідіостилю зрілого Майстра прози Василя Махна. У частинах, присвячених літам дитинства й молодости Прейснера (головно у Бучачі та Тернополі), постмодерне, іноді натуралістичне творення романного світу, навіть із вживанням обсценної лексики, для зображення сірих буднів межі існування Совєтського союзу і брутальности того повсякдення. В «американських» партіях твору – відголоси оповідних традицій класики американського роману ХХ століття (опріч Соула Беллоу – Вільяма Фолкнера, Джона Стейнбека). У розділі, присвяченому Аґнонові, – й відлуння чи навіть стилізації аґґадичних історій, фольклору галицьких хасидів і, сказати б, модерністичного реалізму Аґнонових творів.
Особливою знахідкою бачиться стильова ґама останньої частини роману – власне уривків із рукопису Віктора Прейснера. Тут оповідна структура нагадує чи то рухливий потік Стрипи (яка є однією з героїнь усього твору: «Вічними були небеса, душа та, можливо, Стрипа…»), чи то домоткане, з різного кольору ниток барвне полотно – з особливою кольористикою, звуками, запахами. Тут кожна така нитка – свідомість окремої людини світу Античности. Ці свідомості зчаста переплітаються мікропотоками свідомостей людей різного віку, соціяльного статусу, національних та релігійних традицій, розливаючись особливою рікою-Йорданом людського буття, сплетеного з різних існувань.
Алюзією на зустріч із сакральним, на те, що герої цього твору живуть у особливий євангельський час-кайрос, стає сцена, коли римський офіцер Мардарій зустрічає на своєму шляху дивне товариство: «Біля одного зі селищ, назви якого Мардарієві інженери так і не довідалися, їм трапився натовп юдеїв, що йшли, очолювані молодим чоловіком. Іншого разу Мардарій наказав би своїм воякам зупинити цю юрбу та з’ясувати, чого збилися в купу та куди прямують. Однак нині римський командир, сидячи верхи на коні, тільки перепитав, хто вони і звідки. Почувши у відповідь, що вони прямують у сусіднє селище зі своїм Учителем на весілля, тобто до Кани Галилейської, Мардарій тільки підозріло оглянув їх і подав невидимий знак не займати. Ні Той, що йшов попереду, ні ті, що йшли за Ним, нічим не відрізнялися від гебреїв, яких за стільки років служби набачився Мардарій. Він тільки вловив пронизливий погляд Того, кого вони іменували Учителем, й відчув у своєму серці незрозуміле занепокоєння. Він почув, що розмовляють вони по-арамейськи. Від них тхнуло в’яленою рибою…»
Роман Василя Махна «Ангел і осел з віршами про вогонь і воду» – багатопланова оповідь про людське, сказав би Мартін Гайдеґґер, буття-у-світі, у різні часи, у різних місцях і містах (де головними є Бучач та Єрусалим), про пам’ять, забування і пригадування, повернення і пошуки літ дитинства і юности, печаль за втраченим і проминулим. Це оповідь про людину, мистецьку літературу і творчий пошук, проминання і вічне блукання Агасферів – крізь віки, місця пам’яти, щастя й печаль людського існування.
Від редакції: Роман Василя Махна «Ангел і осел з віршами про вогонь і воду» готується у «Видавництві Старого Лева» і вийде навесні 2026 року.
29.01.2026