ПОЕТИЧНА ГЕОГРАФІЯ ВАСИЛЯ МАХНА
У березні 2026 у варшавському видавництві PIW виходить збірка поезій Василя Махна. З люб'язного дозволу авторки та видавництва публікуємо переклад післямови, написаної спеціально для цього видання.
I. Василь Махно – поет між Сходом і Заходом. Біографія і творчість
У літературі діаспори рідко з’являється голос настільки послідовно двомовний – у сенсі не лінгвістичному, а культурному, – як голос Василя Махна. Його літературний доробок, створюваний українською, має пульс і пейзаж Нью-Йорка, але носить на собі відбитки галицького дитинства, спогадів із Чорткова й Тернополя, а також літературних тропів з України, Польщі, Румунії, Німеччини чи Ізраїлю. Можливо, саме тому Махно вміє писати про Бруклін так, ніби описує село, з якого у 1913 році вирушили його давні кревні, щоб після переправи через океан на борту SS Brandenburg дістатися Америки – а про Дубно так, ніби говорить про Чайнатаун, сповнений вузьких вуличок, барвистих вивісок і тіней минулого.
Народжений у 1964 році в західноукраїнському Чорткові, з освітою, здобутою в Тернополі, поет, прозаїк, есеїст і перекладач належав у 1990-х до покоління молодих літераторів, які в початковий період української незалежності шукали нової мови, форми та сфер вираження. Дебютував томиком «Схима» у 1993 році. Згодом опублікував наступні збірки, до яких належали: «Самотність Цезаря» (1994), «Книга пагорбів та годин» (1996) і «Лютневі елегії та інші вірші» (1998). Вже в цих книжках була помітна його зачарованість історією та середземноморською культурою, рефлексія над їхньою спадщиною та поетикою, сповнена відсилань до античності, Біблії та європейської класики – насичена метафізичною увагою до світу. Однак саме еміграція до Сполучених Штатів у 2000 році – акт ризику і відкриття – виявилася для митця переломним моментом.
Оселившись у Нью-Йорку, Махно не лише не замовк як поет – навпаки, знайшов свій зрілий, виразний тон. Його «38 віршів про Нью-Йорк і дещо інше» (2004) – це поетичний портрет мегаполіса, побаченого очима емігранта: чуйного, відстороненого, але такого, що вбирає нові ритми, мови та образи. Наступні книги – зокрема «Cornelia Street Café» (2007), «Зимові листи» (2011), «Я хочу бути джазом і рок-н-ролом» (2013), «Ровер» (2015), «Єрусалимські вірші» (2016), «Паперовий міст» (2017), «Поет, океан і риба» (2019) та «Одновітрильний дім» (2021) – складаються у продовження цієї поетичної мандрівки містами, культурами та станами скупчення думки й уяви. Нью-Йорк, неодноразово описуваний у його творах, показаний як простір тексту, щоденного досвіду та багатоетнічного співіснування: місце спостереження, пам’яті, перетворення. Поезія Махна є не лірикою втраченого раю, а записом життя «поміж» – мовами, ідентичностями та континентами.
У 2024 році львівське «Видавництво Старого Лева» опублікувало «Вибрані твори» Махна у двох томах: «Схима» (вірші) та «Кури не літають» (есеї). Ці збірки стали не лише підсумком тридцяти років його літературної праці, але передусім жестом авторського вибору – як щодо власної творчості, так і щодо читача, а також формою автокоментаря. Тут видно послідовність у пошуку форми – і здатність до постійного виходу за її межі. Стиль Махна залишається впізнаваним: плинний, ерудований, закорінений у досвіді, а його іронія – це не надмірна легкість, а культурна дистанція і свідоме зіштовхування регістрів: високого з розмовним, буденного з історичним.
Окрім поезії, Махно розвивав також есеїстичну творчість – жанр, який у його виконанні стає формою літературного автопортрета. Збірки, такі як «Парк культури та відпочинку імені Ґертруди Стайн» (2007), «Котилася торба» (2011), «Околиці та пограниччя» (2019), «Уздовж океану на ровері» (2020) та «З голосних і приголосних» (2023), є доказом його багатовимірної присутності у літературному світі: як письменника і читача, мандрівника і коментатора, дослідника пам’яті та учасника культури. Есеїстика у Махна виконує функцію дзеркала – реєструє зовнішній світ, але безупинно відображає досвід внутрішній.
Не менш істотним аспектом його доробку є проза. Збірка оповідань «Дім у Бейтінґ Голлов» (2015) – це медитативна лірична оповідь про буденність емігранта. Натомість роман «Вічний календар» (2019) становить епічну історичну фреску, яка поєднує долю галицького містечка з історією Центральної та Східної Європи. Це також поглиблена рефлексія про мову і долю – приватну, колективну, національну. Твір був перекладений різними мовами, здобувши широкий міжнародний резонанс.
Невід’ємною частиною праці Махна є також переклад. З польської мови він перекладав творчість Збіґнєва Герберта («Струна світла», 1996), Януша Шубера («Спійманий у сіть», 2007), Анни Фрайліх («Ім’я батька», 2021), а останнім часом Богдана Задури («Прості істини», 2024). Це не випадкові вибори – автори, чиї голоси резонують з його власною поетикою: інтелектуальною, стриманою, розіп’ятою між іронією та метафізикою.
Творчість Махна зустріла велике зацікавлення в Польщі, виразом чого є численні переклади його творів. Вже у 2003 році вийшов поетичний том «Мандрівники», а згодом «34 вірші про Нью-Йорк і не тільки» (2006), «Нитка» (2009), «Дубно, біля Лежайська» (2013), збірка оповідань «Листи і повітря» (2015), вибірка есеїв «Експрес “Венеція”» (2016), роман «Календар вічності» (2021) та ще дві збірки віршів «Псалми» (2022) та «Єрусалимські вірші» (2022). До найновіших перекладів належать «З голосних і приголосних: енциклопедичний словник прізвищ, міст, птахів, рослин і всілякої всячини» (2026) та «Дім на семи вітрах» – збірка віршів, яка власне потрапила до рук читачів. Для присутності творця в польському літературному просторі особливо важливою і плідною виявилася співпраця з Богданом Задурою, який не лише перекладає, а й творчо співзвучний із Махном – їх поєднує вразливість, ритм і тональність.
Нині Василь Махно належить до найважливіших голосів української літератури XXI століття – не як її вартовий, а як її посол, медіатор і творчий трансформатор. Він є поетом української мови – і водночас поетом глобальним, який перетворює свої локальні досвіди в універсальні образи сучасної людини. Його поезія, насичена відлунням історії та культури, пронизана присутністю тих, хто промовив до нього, – залишається живою, тілесною, постійно перебуває в русі. Так, як і сам її автор.
II. Поезія як спільний простір. Про композицію тому «Дім на семи вітрах»
Після розлогого доробку Василя Махна, що публікувався і перекладався в Польщі протягом понад двох десятиліть, том «Дім на семи вітрах» з’являється як перше настільки масштабне представлення його поезії польською мовою. Він містить твори, відомі з попередніх книжок і літературних часописів («Twórczość», «Odra», «Akcent», «Fraza»), а також багато віршів, досі не публікованих у польському перекладі. Серед таких нових опинилися, зокрема, твори з циклу «Ду Фу», меланхолійні мініатюри, як-от «Елегія для Януша Шубера», наративні поеми («Передумови посмертної подорожі Христофора Колумба») та рефлексивні тексти – «Зміна пір року, зміна життя», «Вірш для Антанаса Йонінаса». Цю збірку можна читати як автономний світ – але і як запрошення до повнішого занурення в поетику Махна.
Книжка не слідує ані за хронологією публікацій, ані за циклічним укладом, відомим з українських видань. Вона компонує поезію тематично, ритмічно, а моментами асоціативно. Що сприяє розкриттю багатовимірності цієї творчості: від віршів, насичених риторичною фігуративністю, до спрозаїзованих творів; від особистих – до портретних та іронічних. Поруч із медитативними композиціями («На смерть батька», «Горня», «З часів Марка Аврелія») чи споглядальними пейзажами («Осінь у Нью-Йорку», «Orient Point») знайдемо тут авторефлексійну поезію («Теорія і практика перекладу», «Порада як краще записувати вірші»), обсерваційну («На каві у Starbucks», «Пес»), історичну («SS Brandenburg рік 1913», «Повернення Святослава Ігоревича»), занурену в проблематику багатокультурності («Cornelia Street Café», «Єрусалимські вірші», «Кавафіс»).
Цю різноманітність скріплює присутність одного виразного голосу – поета, свідомого переміщення у просторі та проминання у часі. Голосу, який з однаковою увагою трактує пам’ять, автобіографію, буденність і екзистенційну рефлексію. Махно не протиставляє минуле сучасності – радше показує, як глибоко вони взаємопроникають. Вірші про дитинство і родину сусідять із текстами про сучасні міста; предки, митці та друзі – присутні й відсутні – творять спільне коло. Поезія стає інструментом документації та формою авторефлексії – способом зберігання ідентичності у напрузі між індивідуальною біографією та спадщиною багатьох традицій.
Усі твори в томі «Дім на семи вітрах» переклав Богдан Задура – поет і перекладач, який роками супроводжує польську рецепцію творчості Махна. Їхні стосунки мають характер майже літературного братерства – їхні поетики, хоч і закорінені у різних мовах і традиціях, зустрічаються в одному регістрі: ощадливості, іронії, уваги й чутливості. Переклад Задури намагається відтворити не оригінал, а його резонанс – завдяки цьому поезія Махна здобуває в польській мові повноправну присутність і власний тон.
Форма віршів, що містяться в томі, розіп’ята між блискучими мініатюрами та розбудованими наративними поемами і рефлексивними циклами. Махно оперує формою вільно – не як експериментатор, а як автор, свідомий функції мови і напруги всередині віршів. Лірика стає тут простором зустрічі: географії, історії, людей, але також мов і стилів. Вона багатоголоса, але не хаотична; відкрита, але така, що зберігає послідовність і ясність.
Титульний вірш – «Дім на семи вітрах» – може становити метафору всієї книжки: дому уявленого, духовного, не вкоріненого в одному місці, а такого, що існує там, де лунає мова. Такий дім стає можливим лише завдяки поезії – формі, яка здатна винести тягар пам’яті, слід голосу, запах чаю і вуличний галас, а водночас надати їм форму – тривкішу за час. Це дім, який можна перенести у слові, але якого не можна збудувати поза мовою.
III. Тематичні кола тому
1. Нью-Йорк як простір буденності та метафори
Нью-Йорк у поезії Василя Махна не постає як місто міфологічне чи романтизований символ сучасності. Він є простором, яким ходять, який чують і носять у собі. Місцем проживання, та не асиміляції; без привітання, але з можливістю існування. У віршах Махна Нью-Йорк не перестає бути несподіваним – а проте не є вже чужим. Це міський краєвид, складений із ритуалів щодення, миттєвостей зависання, на позір неістотних спостережень, із мов, які змішуються в метро і на тротуарі, і з тиші, яка часом залягає між кавою та розмовою.
Поезія Махна говорить про Нью-Йорк без екзотики та емфази. Вірші, такі як «На каві у Starbucks», «Astor Place», «La MaMa», – це тексти, вкорінені в конкретиці міської буденності. Вони як нотатки зі щоденника, що перетворилися на поезію: хто сидів поруч, що за вікном, яким був колір повітря. Але в цих спостереженнях ідеться не про документацію – радше про віднайдення ритму, який дозволить назвати досвід самотності, приналежності, невідповідності. Поет портретує міста не як виняткове місце – радше як сцену, на якій відбувається сучасне життя митця, чужинця, людини, що запитує про ідентичність і мову.
Еміграція як тема не з’являється у Махна безпосередньо, а є стало присутньою як умова мовлення і писання. В Нью-Йорку поет досвідчує самотність – та це не самотність драматична, роздираюча. Це самотність, сповнена звуків, людей, контекстів – самотність на виду. Вона нагадує стан зависання, який не означає ані цілковитого відриву від минулого, ані повної інтеграції з теперішнім. У цьому міському просторі автор випрацьовує власну позицію – не належить нікому, але й не залишається виключеним. Місто його не запитує – і саме це дає йому місце для голосу.
Нью-Йорк Махна – це також простір звуків: джаз, рок-н-рол, стукіт метро, шелест газет, багатомовні розмови. Поезія стає тут спробою вхопити цей чуттєвий гамір, але також його перевершити. Адже поруч із галасом з’являється мовчання – внутрішнє стишення, перерва, лакуна. Вірші не множать образів, а видобувають сенс з фрагментів – прагнуть до створення цілості з крихт. Хаос міста схоплений не в тотальній візії, а в деталях: русі долоні, димі сигарети, назві кав’ярні. Такий метод спричиняє те, що Нью-Йорк стає не символом, а спільним кодом сучасності.
Зрештою, Нью-Йорк у Махна є чимось більшим, ніж місце: це форма присутності у світі. Вірші розповідають не про подорож із пункту А до пункту Б, а про буття поміж. Мегаполіс є тут тлом і героєм, є дзеркалом, у якому відбивається обличчя автора – окреслене нечітко, на тлі інших облич, мов, спогадів. Нью-йоркське життя не універсалізується – воно залишається конкретним і локальним, але через це стає достовірнішим. Діалектика відчуження і вкорінення не розв’язується – і саме завдяки цьому поезія Махна не втрачає актуальності. Вона є розповіддю про те, як можна мешкати в мові, коли вже не маєш дому – і як можна цей дім збудувати з ритму вулиці.
2. Галицька пам’ять і родинні генеалогії
У поезії Махна Галичина постає ані як втрачена сценографія дитинства, ані як міфологічний пейзаж минулого. Вона є радше різновидом ментальної географії, до якої поет повертається не для того, щоб її відтворити, а щоб її зрозуміти. Це безупинне примірювання себе до місця, яке було першим – і яке вже не існує в тій самій формі. Галичина Махна – це простір, прикликуваний з обережністю та усвідомленням втрати, забуття, замовчування, без тіні сентименталізму.
Такі вірші, як «Дубно, біля Лежайська», «Сянок. Ринок 14», «Матір Божа Криволуцька», «SS Brandenburg рік 1913», «Фотографія 1969 року», «На смерть батька», будують мапу особисту – не географічну, а екзистенційну. Замість того, щоб розповідати про великі події, вони зосереджуються на позір звичайних епізодах: розмовах із дідом, дитячій фотографії, пам’яті про матір, спогаді про сусідські ритуали. Ці деталі – дрібні й крихкі – набувають у поезії ваги символів. Стають знаками існування, закоріненого в часі, а водночас безупинно зіставлюваного з сучасністю.
Махно не реконструює історію, а проникає в неї зсередини. Вірш «SS Brandenburg рік 1913» не розповідає просто про еміграцію предків – це радше медитація про тіло, перенесене через океан, про мову, що змінює ритм, про генеалогію, яку неможливо звести до прізвищ і дат. Подібно є і у творі «Матір Божа Криволуцька» – зануреному в релігійну іконосферу, сповненому напруги між сакральним і буденним, між вірою та звичкою.
Галичина в поезії Махна – це простір багатокультурний, позначений співприсутністю та відсутністю поляків, українців, євреїв. Ця візія не є ні ідилічною, ані драматичною, а радше краєвид із розмитими контурами, з якого кожен голос долинає здалеку. Поет не бере на себе роль свідка чи хранителя – йому ближчий слухач, який намагається скласти розповідь із розсипаних фрагментів. У цьому сенсі його поезія нагадує археологію пам’яті: щоденної, тілесної, інтимної – але не монументальної.
Варто звернути увагу на спосіб, у який Махно пише про минуле. Йдеться тут не про ностальгію, а про жест опору забуттю. У «Фотографії 1969 року» ми бачимо хлопчика, який щойно стає поетом – але це не портрет дитинства, а спроба вхопити момент, у якому пам’ять починає набувати значення. У творі «На смерть батька» автор не возвеличує втрату, а приглядається до неї з дистанцією, не втрачаючи емоційної глибини. Ці тексти є ніби сповіддю, а також і спробою розмови з тим, що не повернеться – і при цьому далі формує його ідентичність.
Пам’ять у Махна не набуває декларативного тону. Радше з’являється як ніжність до місць і осіб, які сформували світ його мови. У вірші «Дубно, біля Лежайська» село стає метафорою переміни – місцем, де накладаються кордони політичні, національні та родинні, творячи мозаїку, яку неможливо спростити. У цьому світі те, що одиничне, сплітається з тим, що колективне – особиста історія вписується у ширші ритми: переміщень, переселень, зникнень.
Поетична Галичина Махна не існує на мапі – вона живе у мові як тон, регістр, спосіб бачення. Це простір як описуваний, так і вислуховуваний. Вона повертається не через втрату, а тому, що все ще вимагає відповіді. У цьому сенсі поезія не веде назад, а намагається врятувати слід – навіть якщо він крихкий, непевний і, попри це, необхідний.
3. Поезія про поезію: метапоетика й автоіронія
У творчості Василя Махна поезія часто стає темою сама в собі. Однак вона не набуває вигляду маніфесту чи доктрини, а становить форму щоденної конфронтації з власним ремеслом – його роллю, дієвістю, а нерідко також безпорадністю. Писання є тут не актом піднесення над дійсністю, а жестом, вкоріненим у досвіді: відрухом, працею, ритуалом, а водночас предметом критичного дистанціювання. Вірші Махна не цураються авторефлексії – як поважної, так і парадоксальної.
Тексти, такі як «На поетичному фестивалі», «9/10», «Прощання з ілюзіями», «Теорія і практика перекладу», «Записник» чи «Порада як краще записувати вірші», відкривають різні рівні авторефлексійної напруги. Знайдемо в них як портрети літературних середовищ – іронічні й зичливі, позбавлені екзальтації, так і притчі про саме писання: як форму втечі, жест компенсації, потребу впорядкування дійсності. Поезія Махна уникає пафосу, перетворюючись на конкретний запис непевності, тривіальності та щоденного зусилля.
Махно не конструює фігуру поета як пророка. Це радше хтось занурений у світ, хто оперує мовою – інколи незграбно, часом із ваганням, зрідка з почуттям тріумфу. У «Прощанні з ілюзіями» виразна свідомість проминання літературних ідеалів, а водночас їх неусувної присутності. У «На поетичному фестивалі» поет реєструє ритуали й абсурди літературних середовищ з погляду когось залученого, хто знає механізми гри і сам бере в ній участь. Автоіронія виконує тут не захисну функцію, а стабілізуючу – допомагає зберегти пропорції та дистанцію.
У цих текстах з’являється своєрідний парадокс: з одного боку ліричний суб’єкт ставить під сумнів сенс і дієвість писання, з іншого – триває в цій практиці. Ця напруга створює внутрішній рушій поезії Махна. Вона не претендує на право на істину, але й не полишає її пошуку. Вона є місцем зависання – простором, у якому те, що недосказане, може бодай на мить заіснувати. Тому Махно охоче сягає по авторефлексійні форми, роблячи з них постійний рефрен своєї творчості.
Варто зауважити, що Махно не пише про писання у відриві від контексту – навпаки, поміщає його в конкретні мовні, географічні та ідентичнісні рамки. Його поезія свідома того, що українська мова не завжди знаходить місце в глобальному літературному пейзажі, а переклад – це не лише мовна операція, а й політичний та екзистенційний акт. У «Теорії і практиці перекладу» відносини між оригіналом і цільовою мовою набувають форми метафори еміграційного роздвоєння – розіп’ятості між «тут» і «там», між тим, що власне, і тим, що перекладене.
У такий спосіб метапоетика Махна виходить за межі формальної авторефлексії. Вона вписується у ширше розуміння поезії як частини спільного досвіду, а не окремої сфери високої культури. Поезія може бути записана на марґінесах дня – між кавою та поїздкою у метро, між замовлянням і телефонним дзвінком. Махно не протиставляє себе цій ситуації – він її реєструє. А цей запис, хоч і сповнений автоіронії, зберігає тепло і поважність.
4. Мандрування, проминання, смерть
Вірші Василя Махна часто розігруються на межі руху і спокою. Ми не знайдемо тут класичних образів подорожі як метафори життя, радше субтельні записи зсувів – географічних, емоційних, біологічних. Мандрування не завжди веде до мети. Часом це прогулянка містом, часом політ через континент, часом лише перехід з одного стану свідомості в інший. Цей рух буває зовнішнім або внутрішнім, але завжди залишає якийсь слід: запах, образ, запитання.
У таких творах, як «Прощання з зимою на березі Атлантики», «Зміна пір року, зміна життя», «Симфонія», «У напрямку вітчизни», «Orient Point» чи «Біжи, псе!», поет затримує моменти вагання – миті, коли щось закінчується, а нове ще не виринуло. Це не час переломів, а перехідний стан, який вимагає уважності. Махно пише про проминання так, ніби говорить про погоду – тихо, предметно, з інтенсивністю зосередженого погляду.
Поняття «дому», присутнє вже в заголовку тому, зазнає тут чергового перетворення. Дім виявляється тимчасовою зупинкою, етапом, точкою на мапі життя, яке не знає зупину. У цих текстах мандрування не означає пошуку приналежності. Це радше спосіб існування. Переміщення трактується як природний стан, а кордони – фізичні та емоційні – перетинаються без драматизму, майже мимохідь.
Мотив проминання не набуває тут подоби голосіння. Натомість він з’являється як усвідомлення циклічності, мінливості, обмежень, вписаних у саме існування. У творах «Горня» чи «З часів Марка Аврелія» проминання проявляється у найдрібніших жестах і ритмах дня. У «Передумовах посмертної подорожі Христофора Колумба» смерть не означає кінця, а радше постає як подальший етап – дещо гротескний, дещо ліричний, безумовно неостаточний.
Важливою рисою цієї поезії є також спосіб мовлення про смерть. Йдеться тут не про її баналізацію, а про свідому відмову від пафосу. Смерть батька, померлі поети, анонімні перехожі з’являються без емфази, без монументальності. Пам’ять не служить ідеалізації. Вона є радше актом уваги, жестом зупинки. В «Елегії для Януша Шубера» немає піднесеності – є лише тихий погляд у бік відсутнього. Поезія стає формою супроводу – аж до кінця і ще трішки довше.
Такий підхід до проминання поєднує чутливість до мікроподій з поглядом, що охоплює цілість екзистенції. Мандрівні пси, змінне світло, відпливаючі кораблі і слабнучі тіла співіснують тут в одному тексті, одному подиху. Вірші не пропонують розради ані відповіді. Їхня сила полягає у прийнятті – у згоді на переміну як необхідну умову життя і писання.
У цьому сенсі поезія Махна – як у вимірі просторовому, так і в екзистенційному – укладається в шлях. У ній ідеться не про досягнення мети, а про присутність у русі. Минущість він показує не як втрату, а яко момент відкриття чогось істотного. Смерть – хоч і неминуча – не завершує. Вона веде далі: до пам’яті, до мови, до наступної строфи.
IV. Поетичний стиль Василя Махна
Стиль Василя Махна не дається легко вкласти в одну формулу – його основною рисою є змінність. Це творчість, яка не підпорядковується одній ідіомі, а постійно зміщує акценти, переходить з високого тону в розмовний, з лінійної нарації в імпресійну. Її суттю є не стільки естетична цілісність, скільки рух – так, ніби кожна форма була тимчасовою зупинкою, тимчасовою структурою для думок і емоцій, які вимагають інших регістрів.
Махно пише вірші, які звучать розмовним тоном, а попри це не втрачають густини сенсів. Мова, якою він оперує, на позір довільна, є точно налаштованою. Автор не уникає відступів ані складного синтаксису, однак залишається комунікативним. Стиль Махна не пригнічує заплутаністю – навпаки, дивує ясністю, досягнутою завдяки точній організації фрази. Це поезія, свідома ролі ритму: не лише метричного, а й розумового, емоційного.
Характерною рисою цієї поетики є еластичність: то оперта на образах, коли-інде – на оповіді, а часом – на чистому звучанні фрази. Махно вміє зупинитися біля поодинокого предмета – філіжанки, капелюха, аркуша з блокнота – і зробити з нього точку відліку для всього тексту. Вміє також будувати розлогі панорами, в яких сплітаються мови, місця і часи. Його стиль не шукає ефектних новацій, але допускає формальні зсуви, коли вони виникають із потреби сенсу. Махно не програмує експерименту, проте його поетика буває високосучасною: сягає по прозову структуру, зіштовхує регістри, розщільнює рядок, оперує переламаним ритмом. Інновація служить не ефекту, а точності. Це стиль, що розвивається органічно – без маніфестів, а з послідовним переступом конвенцій.
У творчості Махна ми не віднайдемо єдиного тону. Стиль пересувається з вірша на вірш – вміє бути меланхолійним, але й лаконічним; іронічним – позбавленим, однак, злостивості; особистим – але ніколи не сповідальним. Така змінність захищає поезію від монотонності. Кожен новий твір відкриває перед читачем іншу поетику – з її власним ритмом, тоном і перспективою. Автор не трактує стиль як сталу візитівку – використовує його як інструмент, який достосовує до потреб висловлювання.
Істотним елементом цієї поетики є слух – як музичний, так і фонічний. Вірші Махна скомпоновані так, щоб звучати: їхні ритм, паузи, повтори, прискорення і вагання відіграють роль таку ж істотну, як і сенси. Стиль цієї поезії також чутливий до динаміки розмовної мови – наслідує її плинність, тематичні стрибки, паузи і зміни регістру. Однак не впадає у прозаїчність: навіть найбуденніші фрагменти пронизані поетичною інтенцією і насичені уважністю.
Махно не епатує ерудицією, хоч постійно з неї черпає. Його стиль пронизаний глибоким знанням літературних традицій – як європейських, так і американських; як класичних, так і сучасних. Вони слугують не окрасою, а становлять точку відліку і творчого діалогу. Стиль Махна не прибирає ні тону учня, ані пози майстра – це голос окремий, сформований у діалозі з іншими, але виразно авторський.
Саме з цієї автономії випливає глибокий зв’язок стилю поета з досвідом міграції. Йдеться тут не про тему, а про форму, яка передає кондицію людини, що переміщується між мовами, культурами, місцями. Поезія Махна живе в напрузі між укоріненням і рухом, між сталістю і необхідністю зміни. Кожен вірш є спробою збудувати тимчасову стабільність у мові, яка сама підлягає зсувам – між українським, американським чи польським контекстом. Стиль, прецінь, стає не лише засобом вираження, а формою екзистенції: домом, що складається і розкладається в різних точках мапи, місцем, яке існує не завдяки території, а завдяки ритму та інтонації.
V. Місце Василя Махна в українській та європейській літературі
Місце Василя Махна в українській літературі вимагає окремого опису – він залишається вкоріненим у її мові та історії, а водночас виходить за традиційні рамки національної приналежності. З одного боку, він належить до українського літературного життя мовно, поколіннєво та історично, з іншого – послідовно розташовується на його окраїні, хоч і не на марґінесі. З моменту еміграції він не покинув вітчизняної сцени, а почав творити альтернативний, паралельний обіг, який поєднує діаспору з центром, провінцію з метрополією, Україну з Нью-Йорком і світом. Його література виникає на стику просторів, мов і досвідів – і саме ця складна система зв’язків надає їй виняткового характеру.
Цю особливу позицію видно також у способі, в який Махно визначає свою письменницьку ідентичність. Він не вписується в категорію «письменника ідентичності» чи «письменника еміграції» у поточному значенні цих слів. На відміну від багатьох авторів, які після того, як покинули рідну країну, втрачали літературну тяглість, він її не лише не розірвав, а й поглибив. Він залишився вірним українській мові, пишучи на відстані, проте у повному звуковому і ритмічному резонансі з мовою. Його поезія не стає в опозицію до України, а розвивається з її периферії – у постійному діалозі з рідною традицією.
Хоча Махно близький за поколінням чи стилістикою до таких письменників, як Юрій Андрухович чи Сергій Жадан, він йде власним шляхом. В той час як вони вкорінені в українських суспільно-політичних реаліях, він будує літературу, оперту на індивідуальному досвіді, з якого виводить рефлексію універсального масштабу. Її гуманістичний вимір випливає не з декларацій, а з уваги до сучасної кондиції людини – розіп’ятої між пам’яттю і сьогоденням, між рухом і вкоріненням...
Література Махна віддавна перетинає мовні та територіальні кордони. Його книжки виходять у перекладах англійською, німецькою, івритом, польською, литовською, румунською, російською, сербською. З кожним наступним томом зростає його присутність у міжнародному просторі – не як голосу з периферії, а як автора, що говорить мовою сучасності: людини в русі, зануреної у світ, напруженої між пам’яттю і теперішнім. Махно розширює горизонт української літератури, вводячи до неї нові простори, мови і досвіди. Його творчість поєднує вкорінення з транснаціональністю, вірність традиції – з відкритістю до майбутнього.
На цьому тлі поезія Махна вписується в нурт сучасного транскультурного письма, сформованого міграцією, мовною складністю та діалогічним ставленням до традиції. Її вирізняє субтельна і динамічна естетика, вільна від однозначних декларацій, а водночас насичена етичною відповідальністю. Автор уникає безпосереднього політичного залучення, але підіймає теми війни, виключення, приналежності, пам’яті – завжди крізь призму буденності та деталі. Його творчість може прочитуватися водночас як інтимний щоденник мігранта та як багатоголоса рефлексія над станом сучасної культури, в якій поет не претендує на право репрезентувати цілість, а уважно реєструє дійсність – фрагментарну, багатошарову, недоокреслену.
З огляду на це Махно наближається до таких поетів, як Томас Венцлова чи Чеслав Мілош – авторів, які, пишучи в тіні катастроф XX століття, зберегли дистанцію до ідеології, залишаючись вірними відповідальності за слово. Видно також спорідненість із Джоном Ешбері – особливо в мовній свободі, наративній фраґментарності, сплетінні обсервацій з авторефлексією. Ця відкритість до складності та неоднозначності розташовує Махна в ширшому колі пізньомодерної європейської та американської поезії – критичної, окремішньої, водночас вкоріненої та космополітичної.
У Польщі Махно здобув виняткову позицію завдяки як високій якості перекладів, так і увазі, з якою його творчість тут сприймалася. Публікації в польських видавництвах і літературних часописах, присутність на фестивалях збудували його впізнаваність як поета не «ззовні», а «поруч» – близького і партнерського. Це рідкісна ситуація, коли творець, що пише іншою мовою, знаходить постійне місце в літературній уяві сусідньої країни не як гість, а як близький автор – співприсутній і зрозумілий.
Махно належить сьогодні до кола авторів, які перетинають кордони літературних географій, зберігаючи їхнє значення. Він творить поезію, яка не потребує культурних пояснень, а водночас не втрачає вкорінення в локальному досвіді. В його випадку саме напруга між буттям українським і світовим поетом генерує силу голосу – силу, що походить зі з’єднання, а не з вибору однієї сторони.
VI. Закінчення – «Дім на семи вітрах» як поетичний азиль
«Дім на семи вітрах» – це не лише метафора руху, не лише образ не-свого місця. В контексті цієї книжки він стає фігурою внутрішнього ладу: дому, витканого не з цегли, а з віршів, спогадів, мов і замовчувань. Це простір прихистку, який неможливо віднайти на мапі, але який розпізнається за тоном голосу, за способом розставляння ком, за ритмом дихання, записаним у рядку. Азиль Махна не має тривких стін – це структура відкрита, а водночас стійка. Його фундаментом залишається мова – єдина матерія, яка забезпечує тяглість у невпинному русі.
Вірші, зібрані в цьому томі, творять багатошарову структуру: їхні лінії перетинаються, як стежки на мапі світу і пам’яті. З одного боку з’являються названі місця – Нью-Йорк, Чортків, Люблін, Ґранада, Сянок, Мармароський Сиґіт, з іншого – стани духу, фігури стосунків, точки екзистенційного перевантаження. Махно показує локальність як стан тимчасовий, а перехідність як форму вкорінення, поєднуючи обидва досвіди в одному поетичному порядку. У цій напрузі народжується нова якість: поезія, яка не стільки документує, скільки надає тривання тому, що інакше було б уневажнене часом.
Цей вибір показує поета, який не лише уважно спостерігає світ, а й вміє пропустити його крізь власну вразливість, зберігаючи гостроту погляду. Він не шукає однієї мови для опису дійсності – приймає її неоднозначність, безлад, внутрішні суперечності. Вірші Махна не замикають значень – навпаки, залишають щілини, крізь які сочиться відлуння інших голосів, досвідів і смислів. Відкритість цієї поезії випливає з її форми – делікатної, нелінійної, яка перепускає зовнішнє й неочевидне, – не для того, щоб їх однозначно виразити, а щоб дозволити їм заіснувати в русі й недосказаності.
У «Домі на семи вітрах» виразно відчувається, що Махно трактує поезію не як естетичну вправу, а як форму життя – органічну, щоденну, неперервну. Писання не є для нього завданням, відділеним від буденності, а розвивається паралельно з нею, супроводжуючи дихання, їжу, входження в метро. Тут не існує виразної межі між «часом творчим» і «часом життя» – кожна мить може стати матерією вірша. Поезія здобуває через це статус рівноправної присутності – співіснує з дійсністю, поділяє її ритм, розпізнає її паузи.
У цьому поетичному домі можна віднайти не лише сліди автора, а й місце для інших. Дім, який виринає з цієї книжки, – це простір гостинний для спогадів, фігур культури, для читача. Кожен із віршів залишає місце на присутність Іншого – чи то голосу, віддаленого в часі, втраченого, чи такого, що мовчить або щойно пробує озватися. Не треба нести досвідчення еміграції, щоб відчути себе в цій поезії розпізнаним. Не треба знати всіх згадуваних прізвищ, щоб відчути їхню вагу. Поезія Махна діє в реляційному трибі – і запрошує до співучасті.
Закриваючи прочитання цього тому, ми не виходимо із замкненої форми, радше переходимо далі – до інших текстів, власних спогадів, завислих запитань. «Дім на семи вітрах» є прихистком не через освоєння, а завдяки мові, яка стає не стільки інструментом розуміння, скільки способом присутності. Саме мова – не вкорінена в місці, але вірна ритму і тону – творить простір, у якому можна залишитися на мить. І, можливо, це вперте існування в мові, навіть всупереч дезорієнтації та дисперсії, є сьогодні найглибшою формою поетичного азилю.
Відень, травень 2025
14.01.2026