Петра Обаля вважають останнім романтиком галицького класичного мистецтва. Навіть у роки фінансової скрути він не зміг перекваліфікуватися з митця на «заробітчанина». Писав і різьбив свої твори з душею і, не змагаючись за нагороди та визнання, увіковічнював у них своє особливе замилування світом. Тридцять років тому Петро Обаль, доживши майже до дев’яностки, відійшов у вічність.
«Польський» період творчості
Батьківщиною художника був мальовничий куточок галицького Поділля – маленьке село Ободівка (тепер це Підволочиський район). Нині його вже нема на карті Тернопільскої області.
Батько віддав хлопця на навчання до гімназії в Збаражі. Здобути повну гімназійну освіту не дозволила Перша світова війна. Юнак не уник її фронтів, де двічі перехворів на тиф. Згодом як вояк УГА потрапив у польський полон, який перебув у таборі Тухоля (тепер це Куявсько-Поморське воєводство).
Нема детального опису подій життя Петра Обаля від повернення з полону і до вступу до Краківської академії красних мистецтв. Стверджують, що свій перший художній досвід, який знадобився при вступі в Академію, він здобував у майстерні львівського скульптура Андрія Коверка. Влітку 1921 року Петру Обалю пощастило скласти в Кракові іспити – рисунок з натури й інші спеціальні предмети – і бути зарахованим (щоправда, «надзвичайним», тобто, позакласним студентом) до однієї з найкращих європейських мистецьких шкіл.
Його першим наставником став земляк (уродженець Збаражу) – Владислав Яроцький. Вже через два роки українця помітили і зробили студентом «звичайним» – з правом отримати диплом Краківської академії. Щоправда, на вимогу вишу довелося екстерном закінчувати гімназію у Львові. Щоби якось зводити кінці з кінцями, Петро Обаль у вільний від навчання час підробляє тим, що малює декорації для одного з краківських театрів.
На 4-му році навчання хлопець одружується з дівчиною з Болехова, Ольгою Галицькою. Сімейному союзу передував творчий дебют митця – 1923 року на виставці Гуртка діячів українського мистецтва (ГДУМ) у Львові. Тут він разом із Левом Ґецом (ще одним українським студентом Краківської Академії) виставив свої твори поруч із роботами відомих художників – Олени Кульчицької, Антона Манастирського й інших.
Львівський краєвид (1928)
На завершення Краківської академії Петро Обаль склав додатковий іспит з рисунка, який дозволяв йому викладати малювання в загальноосвітніх закладах. Згодом вчителювання стало чи не єдиним постійним його заробітком.
Портрет дружини (1926)
Після навчання у Кракові Петро Обаль працює вчителем у містечках польського Помор’я, а дружина живе в Болехові – подружжя чекає народження дитини.
Художник Мирон Нестерчук, який найповніше дослідив життя і творчість Петра Обаля, відзначає його у цьому періоді не як живописця, а як автора численних дереворізів. Дослідник стверджує, що у 1930-ті роки Обаль, без перебільшення, був найвидатнішим майстром гравюри на дереві в Західній Україні. Найбільш впізнавані його дереворити – це портрети 12 українських письменників, видані окремим альбомом у Львові (згодом ця робота Петра Обаля відіграє і недобру роль у його житті). Молодого графіка щораз більше визнають у мистецьких колах, його твори експонуються на виставках у Львові, а також у Празі, Відні, Берліні, Чикаго.
Один із 12 письменницьких портретів
Закріпитися на Помор’ї сім’ї Обалів перешкодила Друга світова війна. Серед потоку біженців вони потрапили до Кракова. На той час між ним і Львовом уже виникла німецько-радянська демаркаційна лінія. Невдовзі Обалі опинилися в місті, розташованому ближче до неї, – Сяноку на Лемківщині. Тоді тут вирувало українське культурне життя.
«Лемківські ниви»
Петро Обаль знову вчителював. Тут він виконав свої останні три дереворити й узявся за малярство. Ще раніш у мистецьких колах давали високу оцінку портретам і пейзажним картинам митця (твір «Золоте Поділля» переміг на конкурсній виставці у 1937 році як найкращий український краєвид). Славу Обалю принесли й «Лемківські ниви», написані у 1941-му, а також «Мадонна» (1936), щодо якої й нині сперечаються: хтось називає її дипломною роботою художника ще з Краківської академії, а Мирон Нестерчук доводить, що цей твір (як і «Портрет дружини») написаний значно пізніше і вказує на значне зростання Обаля-митця.
Дереворит 1941 року
У Сяноку 1940 року відбулася знаменна художня подія – персональна виставка робіт Петра Обаля і Лева Ґеца, яка мала неабиякий успіх. До уваги відвідувачів Обаль представив 187 творів. Мирон Нестерчук пише, що «художник вступав у пору зрілості» ¹.
Стрийський період. З перервою на шість років таборів
До Стрия сім’я художника переїхала, коли Петра Обаля призначили професором у тутешню українську гімназію. Тут навчалася їхня донька Віра. Оселилися в будинку на вулиці Доїздовій, яка нині названа іменем Обаля.
Тут стали свідками повернення «других совітів».
Повоєнний період, пише Мирон Нестерчук, не був плідним для Петра Обаля. Як і досі, рятувала праця педагога – він викладав малювання і креслення у всіх школах міста, а згодом влаштувався у нове в Стрию педагогічне училище, натомість відмовився викладати у новоствореному Інституті прикладного мистецтва у Львові.
Стрийський період позначений тяжким фінансовим становищем сім’ї Обаля. Тут давалася в знаки вроджена скромність художника, яка не дозволяла йому рекламувати свої роботи. Деякий час він працював над технікою різьби разом із стрийським майстром різьбленої рамки Михайлом Бумбою. Їхні спільні роботи добре продавалися, а українське мистецтво збагатилося цінними ілюстраціями до творів Івана Франка «Борислав сміється», «Захар Беркут», «Boa constrictor». Сюжетні полотна не приносили успіхів Петру Обалю. Так, на одну з обласних виставок у Дрогобичі художник подав картину «Лісоруби».
- Почему лесорубы смотрят под ноги? – запитав котрийсь із поважних обласних чиновників, відповідальних за виставку.
- Щоби не впасти, бо сніг глибокий, - пояснив художник.
- Советские лесорубы должны смотреть только вперед и улыбаться! – одрізав чиновник від мистецтва…
Після «розмови» художник лаяв чиновників – «знавців» мистецтва:
- Шляк би їх трафив! Як лісоруби будуть дивитися вперед, а не під ноги, то впадуть! ².
Про те, що його можуть арештувати, Петро Обаль, здається, навіть не задумувався. Ніколи не сунувся в політику і жив лише мистецтвом, яке, втім, насторожувало партійні верхи. У грудні 1949 року Обаля буцімто відряджають до Києва на конференцію, натомість затримують у Львові і направляють на допити в Дрогобич. Закидають знайомство зі зв’язковою ОУН на ім’я Марта. Цю дівчину Петро Обаль бачив лише раз: сусідка відрекомендувала її як студентку Львівської консерваторії. До справи долучили ще характеристику директора Стрийського педучилища, де вказано, що Обаль «постійно малював Сталіна в чорних рамках», а також цитата про Павла Тичину, взята з анотації Є.Пеленського до Обалевого «Альбому українських письменників»: «Великий сучасний поет, бард визвольних змагань… в совітських умовах принизилася його творчість» ³.
У березні 1950 року Петру Обалю інкримінували «измену Родине» та присудили 10 років таборів. Заарештували також його доньку Віру та двох племінниць – Галю Кальчук і Євгенію Нагай. З 10 років виправних робіт довелося відбути 6, але на все життя залишилася рана від трагічної смерті Галі Кальчук на лісоповалі біля Іркутська.
Обоє Обалів – тато і донька – потрапили в Караганду. В табірних умовах вдавалося займатися мистецтвом. Збереглося 127 малюнків Петра Обаля, зроблених у таборі, а Віра Обаль грала в театральних постановках і писала п’єси. Дружина художника теж переживала важкі роки: розлука з найближчими, втрата даху над головою (в будинок Обалів після арешту господаря вселився хтось із «партійних»). Її прихистила родина Винницьких, де було двоє малих дітей. Саме для них Петро Обаль малює в таборі гумористичні малюнки, з яких, пише біограф митця, варто кожному повчитися життєрадісності та закоханості у життя в таких нелюдських умовах перебування. Також у ті найтяжчі роки художник часто малював доньку («Виведення з темниці», «Художник-засланець і муза», «Ангел-хоронитель»). Не забував і про дружину: вітав Ольгу з усіма святами та річницями. «Тілом моїм кидають, шарпають його нерви, а душа для них недосяжна», – писав їй Петро Обаль в одному з листів ⁴. Щороку художник відкликався окремим твором на роковини смерті Галі Кальчук, яку її любив, наче власну доньку. Так було створено 32 графічні аркуші, які могли би стати «своєрідним дивовижним альбомом, самобутнім пам’ятником усім, хто загинув з примхи «батька всіх народів» і його опричників» (характеристика Мирона Нестерчука).
Привітальна листівка, намальована Петром Обалем для доньки Віри (з натяком на близьке звільнення з табору)
Влітку 1956 року Петро та Віра Обалі були реабілітовані. Художник повернувся до Стрия, Віра приїхала трохи пізніше. Їй через ярлик в’язня так і не вдалося вступити в омріяну Львівську консерваторію чи театральний інститут, заочно вчилася на режисерському відділі Львівського культосвітнього училища. Обалі певний час не мали свого помешкання, згодом оселилися в одноповерховому будиночку з двох кімнат. Петро Обаль розписав для стрийської Успенської церкви скинію, де ставили Плащаницю. За отримані кошти купив доньці піаніно. Згодом виробив собі невеличку пенсію, якої ледь вистачало на прожиття.
«Він ніколи не займався «оформительством» – тим, що самі художники охрестили «халтурою». Тут і чвари за кращі замовлення, і нищення душі роботами-одноденками до революційних свят, які завтра, як непотріб, можуть зняти або знищити…» – пише Мирон Нестерчук.
У 1960-1970-х роках Петро Обаль відроджується як митець. Він знову займається графікою, зокрема ліногравюрою. Бере участь у республіканських виставках, відбувається його персональна виставка у Тернополі. Про нього прихильно заговорили критики та мистецтвознавці. Але на гребені слави митцю доводиться клопотати про підвищення пенсії, бо сім’я ледве радила собі зі скромними доходами. На свої листи до Міністерства культури отримував хіба відписки: «підстав для підвищення пенсії нема». Це був болючий удар для скромного й інтелігентного митця, який ніколи не афішував своєї творчості. Якось він звернувся до присутніх на зустрічі культурно-мистецького об’єднання «Хвилі Стрия» з такими словами: «Я прошу вас працювати не лише для прожиття, що, звичайно, конче потрібно, а й малювати для душі, – найголовніше в нашому житті» ⁵.
Ще одним виразним прикладом його мистецької гідності було те, що в останні роки, коли Петро Обаль уже не малював, бо рука погано слухалася інструментів, він відмовлявся брати участь у виставках – не хотів привертати увагу глядача картинами, які той уже не раз бачив.
«Мій товариш по зброї, Петро Обаль, – згадував про земляка письменник Михайло Островерха, – уже такої вдачі, що не знає, чи не хоче робити гамору про себе. От і живе він скромно й тихо. Інколи візьме участь у виставі плястичного мистецтва, інколи дістане нагороду за якийсь свій твір — і знову відходить у тінь, поринає у свою нору-душу й у ній колупається: збирає фрагменти природи, що впоєна сонцем, що жахтить кольорами, що пружиться своїми багатими лініями, що тужить і радіє своїм життям, – і все це він на своїй палеті переграє» ⁶. Автор порівнює Петра Обаля з Вінсентом ван Гогом за нахил до імпресіонізму та зазначає, що «сміливість думки, живість і гармонія рисунку, сила кольориту, мазок пензля – викривають у ньому незаперечний поступ у сторону українського експресіонізму».
"Роздоріжжя" (1975)
Серед останніх робіт Петра Обаля знову переважають пейзажі, часто він змальовує краєвиди міста Стрия, що став йому другою батьківщиною. Особливу нотку його творам додають особливі «обалівські» хмари, які (пише Мирон Нестерчук) ні з чиїми іншими не сплутаєш.
Музей Петра Обаля у Стрию
Лебединою піснею Петра Обаля став «Дуб Івана Франка», намальований у віці 81 року.
ПРИМІТКИ
¹ Нестерчук М. Петро Обаль: Документальна повість про життя і творчість українського художника. – Львів: Каменяр, 2004. – 159 с.
² Там само.
³ Там само.
⁴ Там само.
⁵ Там само.
⁶ Островерха М. В робітні Петра Обаля // Краківські вісті. – 1942. – 26 квітня.
26.05.2017