Вже так якось між мистцями буває: один відомий за життя живе серед вигід, другий живе ввесь свій вік у скромних умовинах, інколи й у недостатках та злиднях. І мало, а то й нічого, не знає за нього загал. Це не тільки рідне нам — воно й у інших, і то старих народів бувало і буває. Такі випадки бували й до ренесансу і за ренесансу, за барокка і за неоклясицизму, за імпресіонізму й експресіонізму. Бо це вже на роду стоїть написане: кому панувати, а кому бідувати. І цікаве: не завсіди, до часто буває, що саме ці скривджені долею і людьми, мистці творили нові школи, нові напрямки в мистецтві.
І мій товариш по зброї, Петро Обаль уже такої вдачі, що не знає, чи не хоче робити гамору про себе. От і живе він скромно й тихо. Інколи візьме участь у виставі плястичного мистецтва, інколи дістане нагороду за якийсь свій твір — і знову відходить у тінь, поринає у свою нору-душу й у ній колупається: збирає фрагменти природи, що впоєна сонцем, що жахтить кольорами, що пружиться своїми багатими лініями, що тужить і радіє своїм життям, — і все це він на своїй палеті переграє.
При зустрічі з ним, згадавши наші роки кривавих змагань, коли це ми в боях перешли простори України, — він необачно натякнув, щоб до нього зайти. Одного разу заходимо до його робітні. Живе він, як звичайно в мистців, десь високо, де снобові та сибаритові здається скромно, а для мистця — повно сонця і небесних просторів. Оглядаємо низку його праць. Одна по одній пересуваються перед нашими очима ці фрагменти, ці розділи душі мистця, які він у всяких фазах усяко переживає. Напевно, щоінакше переживає свої твори мистець у хвилині коли їх творить, а інакше критик, а ще інакше глядач, коли їх оглядають. Та саме в цій ріжноманітності відчувань усіх творів духа взагалі — мистецтва, літератури, архітектури, тощо — криється уся вартість їх. Коли б усі однаково відчували кожний твір, тоді твори не мали б вартости, а врешті, мистець не мав би спонук творити їх.
Петро Обаль має свій стиль, свою частку сягає у В. Ванґоґа. Інколи він надто вже тримається того европейського імпресіонізму, що свого початку сягає у В. Ванґоґа. Ніколи він і до дівізіонізму наближається. Бувають у нього хвилини, зокрема за останні два роки, що він гляне лірично на ці лемківські зелені верхи, на ці мягкі бунди лемківських нивок. То знову спалахує осінню. Та інколи хочеться зауважити у нього й добрий вплив деяких... експресіоністів київської школи, яких він по свойому пережовує у своїй зрівноваженій душі. Бачимо в нього й один шкіц (учениця в однострої), що єдиний говорить за великі ще мистецькі можливості у мистця, сміливість думки, живість і гармонія рисунку, сила кольориту, мазок пензля — викривають у ньому незаперечний поступ у сторону українського експресіонізму.
М. Островерха.
