Під ковпаком

Днями на Книжковому Арсеналі мали ми з Віктором Морозовим дискусію про гумор 70-80-тих років. Звісно ж, нелегальний, бо легальний про сантехніків, бюрократів і тещ вільно друкувався в «Перці», і на цій благословенній темі пріли сотні псевдогумористів.

Якщо не рахувати анекдотів, то нелегальний гумор був доволі скупим і переважно ховався між рядками. Але інколи проривався і в оголеній формі. На згаданій дискусії я пригадав свою пісеньку, яку не раз співав у колі богеми 70-тих, на що маю чимало свідків:

            Як прийдуть китайці та й до нас зі Сходу,

            Підемо із ними за наша свободу.

Приспів:

            Бери, хлопче, кріс і лаштуйся в путь.

            Нам браття-китайці волю принесуть.

            Ми сини Бандери і Мао Цзе-Дуна,

            В нас одна дорога і одна фортуна.

            Манить нас свобода і блакитна даль.

            Хай хоч і китаєць, тільки не москаль.

Цікаво, попри тверде переконання усіх, хто згадує про ту епоху, що в будь-якій компанії завше мусив бути хтось стукачем, ніхто мене не видав. Дивно, що я тільки недавно це для себе усвідомив, а раніше якось не задумувався.

Хоча стукачі, звісно, крутилися попри мене, особливо в інституті. Бо коли прийшли у 1974-му з обшуком, то чудово знали, що шукати.

Сатиру з підтекстом писали на ту пору Микола Рябчук і Грицько Чубай, Віктор Морозов співав пісні, яких ніколи б не виконав на сцені, Юрко Кох малював картини, яких ніхто б не виставив і в яких теж були гумор і підтекст. Мимоволі ми змушені були пристосовуватися до життя під ковпаком так, аби не зрадити собі самим, намагаючись не опублікувати жодного рядка, за який би пізніше було соромно.

У 1978-му я написав поему «Арканум» (друкувалася в «Сучасності» у 1989 і на «Збручі») та чорно-гумористичне оповідання «Ги-ги-и». Обидва ці твори я теж читав у наших колах, але поширювалися вони в машинописах уже без зазначення автора. Як, зрештою, й інші твори, що увійшли до збірки чорного гумору «Ги-ги-и». І теж мене ніхто не видав.

Якось мене викликали в КҐБ, звісно, не в головний офіс, а в кабінет над приміщенням суду на Бандери (тоді Миру). Каґебіст підсунув мої ж таки твори і поцікавився, чи знаю я, хто їх написав.

Я вдаю, що уважно вчитуюся, а насправді роздумую, що йому відповісти, намагаючись не зводити на нього очей, бо коли наші погляди перехрещуються, я відчуваю, як нервую. Мені не було страшно, але я мусив себе контролювати, щоб не визвіритися, не вилаятися, тому волів удавати наївняка, розгубленого і несміливого, такого собі недоріку. І коли він починає молоти якусь дурню про те, що у нас, в Союзі, нема жодних підстав для антирадянщини й націоналізму, я охоче погоджуюся, не вступаючи в дискусію, бо нема в цьому жодного сенсу. Він і сам знає, що бреше, а наприкінці 80-тих одягне вишиванку і буде ходити на мітинги та кричати комуністам «Ганьба!». Але він своїми тирадами розставляє мені пастки, ловить мене на слові, тому увесь час треба бути насторожі. Я говорю мало, скупо, найчастіше «так» або «ні», знизую плечима, киваю, скептично усміхаюся – все, що завгодно, тільки не втягнути себе в діалог.

Я відсунув папери і похитав головою.

 – Не знаю, хто це.

 – Не може бути, – не вірить він. – Ви ж обертаєтеся у тих самих колах, де ці твори гуляли, ви не могли їх пропустити.

 – Ні, я не читаю самвидаву і рукописів, у мене безліч книжок взагалі не читаних. А це не настільки цікаво, – додаю якомога переконливіше, киваючи на папери.

 – Не цікаво? – дивується він. – Якраз ні, це досить талановито. Але от, як ви гадаєте... Арканум... Це ж мається на увазі Україна?

 – Чому ви так вирішили?

 – Практично ті ж самі букви за винятком однієї. Там на місці «ї» – «м». Ну, і загалом тема розпачу, загибелі якоїсь країни... народу... руїна... Це все дуже українське.

 – А я думаю, що це переклади. Чи ви не звернули уваги, що в «Ги-ги-и» фігурує поліція, а не міліція?

 – Звичайно, звернув.

 – Та й ім'я молодшого брата Макс...

 – Але інші герої називаються галицькими іменами.

 – А чому не польськими? Це переклади. Можливо, якогось польського автора. У нас так ніхто ж не пише. А в поляків саме така поезія розвинута. Та й чорний гумор є. Я просто не знаю українського поета, який би так писав. Власне кажучи, у такому стилі. Це щось ближче до Сен-Жон Перса чи Еліота.

Він записав їхні імена.

 – Вони у нас не заборонені, – кажу я.

Він щось бурчить і з недовірою дивиться на мене, але я бачу, що в душі він починає схилятися до моєї версії. Справді-бо в цих творах нема нічого українського, все в глибокому підтексті. Я знав, що роблю, я вже став майстром підтексту, генієм недомовок, переживши обшук і звинувачення в хиткій політичній позиції, за що мене ще й вигнали з редакції обласної газети «Прикарпатська Правда». Вигнав сам головний редактор Віктор Виноградський, який після війни разом із загонами ястребків полював за партизанами і був свідком безлічі звірств. А в 90-тих роках «Літературна Україна» вітатиме його з ювілеєм, перераховуючи з пієтетом оті його брехливі романи, де він описав свої криваві подвиги.

Я вже битий жак, особливо після обшуку, коли кагебісти намагалися читати мої рукописи між рядками. Відтоді я став писати натяками й недомовками, відчуваючи диявола за спиною. Слово «Україна» зникло з мого обрію, я писав про міфічний Арканум.

«О, Чорновіл!» – радісно скрикнув каґебіст при обшуку, решта двоє, які колупалися в книжках, збіглися до нього. «Який Чорновіл? Там же написано «чорновик»! – кажу я, але вони не вірять, читають оповідання, крутять носом. Невинні віршики відкладають набік і конфісковують, навіть такий:

            Неба келих перехилився в море.

            Голубінь кришталева виллялась.

            Триста чайок із того горя

            Гірко плакало понад хвилями.

«Триста чайок» – магічне, буржуазно-націоналістичне число. Воно їх напружує. Як і фраза «фарбовані коти семи річок», цілком справедливо вони бачать у ній насміх над «семирічками» – семирічними планами партії, але слово розбите на два і це проблема, як його трактувати?

– Яка ідея цих творів? – нудить він далі.

Я міг би пояснити, що мистецтво – це відображення Вічності, незалежної і непідлеглої змінам, випадковостям, часу і простору, це відображення душі. Мистецтво не має мети, воно само – мета, абсолют, бо відображає абсолютну душу. А отже, якщо воно є абсолютом, то й не може бути на службі жодної ідеї. Але це не для його мозку, отруєного соцреалізмом.

– Там нема ідеї, – кажу я, а він нотує – «безідейність».

 – Тоді інше питання. Хто усе це міг перекласти?

 – Ну, цього я вам точно не скажу. Є люди, які перекладають для себе, потім це може ходити по руках. Мені траплялися російські переклади модерної літератури. А українські досі ні.

 – І що то були за російські переклади?

 – Ну, там Генрі Міллер, Кастанеда... той же Еліот.

 – І хто вам їх давав?

 – Ці люди вам все одно не по зубах. Синочки перших і других секретарів, директорів, ваших колег...

Він постукує пальцями по столу, розмова зайшла в глухий кут. Пізніше так само допитали й інших осіб з нашого кола, але ніхто не видав мене, а ті, що могли видати, не знали й так, хто автор.

Однак, коли я згодом познайомився з однією юною дівчиною та повів її на каву, то після півгодинної розмови вона раптом запитала: «Ви автор "Аркануму"»? На жаль, я був настільки захоплений нею самою, що не розпитав, яким чином вона мене вирахувала, і то за якихось пів години, а каґебісти не вирахували, пробалакавши зі мною годинами.