Я дуже добре пам’ятаю той день у середині серпня 1968 року, коли радянські танки їхали через Івано-Франківськ на Чехословаччину. Вони їхали через усе місто з жахливим гуркотом і з відкритими люками, з яких виглядали солдати. Люди, скупчившись на тротуарах, заніміли, сковані жахом. А однак подекуди лунали оплески. Кілька пенсіонерів намагалися вітати ці танки і щось навіть вигукували, але слова їхні тонули в гуркоті.
Серпень 1968 року став не тільки кінцем Празької весни, а й початком кінця відлиги в Україні. І хоча в Україні панувала цензура, проте на книжки й журнали, видані в країнах соціалістичного табору, вона не поширювалася. Тому завдяки польським і чеським журналам я мав змогу ознайомитися з модерною творчістю Заходу. У тих часописах публікували авторів, яких у СРСР навіть згадувати забороняли. Але в бібліотеках ті журнали можна було вільно читати. Так само й книжки тих авторів, які були вилучені з бібліотек Чехословаччини: Йозефа Шкворецького, Мілана Кундери, Еґона Бонді, Яна Скацела та інших. Але найбільше мене вразив Богуміл Грабал. У книгарні «Дружба» у Львові регулярно з’являлися видавничі новинки. Таким чином я навчився читати всіма слов’янськими мовами, бо це було моє вікно в Європу.
На Грабала мене присадив Грицько Чубай, а спонукав перекладати Микола Рябчук, який і опублікував мої перші переклади у «Всесвіті» на початку 1990-х. І коли я почав читати Грабала, то вже не міг відірватися, доки не прочитав усе, що можна було роздобути. Він виявився мені близьким і за тематикою, і за стилем, і за гумором. А ще його герої разюче нагадували мені моїх знайомих і родичів. Тепер, коли в Чехії видали книжку мого чорного гумору, їхні критики передусім порівнювали мене з Грабалом.
Просто, читаючи Грабала, я ніколи не міг позбутися відчуття, мовби читаю самого себе. Тому мені його перекладати і легко, і важко.
Перекладати Грабала важко тому, що він використовує розмовну лексику, часто це словечка, яких нема у словниках. І щойно в наш час завдяки інтернету можна виплутатися зі складної ситуації. У романі «Я обслуговував англійського короля» один з персонажів дарує букети квітів і якісь таємничі «flašky rosoliček» жіночкам, які сидять на касі в громадських туалетах. Чеські словники тлумачать «rosol» як «желе», «rosoličkі» не фігурують узагалі. Польський перекладач слушно вирішив, що це безглуздя – пляшечки желе! – і, недовго думаючи, просто випустив ці слова. Російська перекладачка мужньо змирилася з «бутылочками желе», у новішому перекладі це вже «баночки с конфитюром».
Але мені прийшло на допомогу знання львівської говірки і передвоєнного побуту, адже був час, коли галичани й чехи жили в одній державі. Розолісом у нас називали трояндовий лікер. Відтак я суто інтуїтивно вирішив, що «flašky rosoliček» – це «пляшечки з трояндовою водою». Ну, тобто як річ, яка мала б дуже придатися кльозетовим бабцям. І, на жаль, помилився, хоч і був близький до відгадки.
Щойно в газеті «Народна Часопись» від 8 липня 1892 року я прочитав, що «Крім олїйку рожевого і рожевої води доставляє рожа також важний артикул до приправ всїляких страв і напитків. Хтож не знає хоч би у нас горівки званої розолїсом? Єсть то звичайна чиста гopівкa заправлена рожевою водою і засолоджена цукром. Сама назва розоліс походить від италіяньского слова rosoglio (читай: розоліо), що значить "роса сонця". Италіянцї робили давнїйше свій розоліс з ростини званої у нас "росичка або мухоловка" (від того, що єї листки ловлять мухи)».
В чеській говірці лікер називали rosolka або rozolka, а звідти пішла rosolička. Однак стара чеська рецептура була змодифікована через важкодоступність росички. Тому замість головного складника з’явилися пелюстки ружі, але назва лікеру не змінилася завдяки латинській назві ружі – «rosa». Отже, росолічка – це таки трояндовий лікер, а не желе чи конфітура.
Фраза «jako kord nesl deštník» («як шпагу ніс парасолю») і в російському, і в польському перекладах перетворилася на «ніс парасолю, як лорд».
Знав я також з історії Львова, що «kasyno» – це не казино, а клуб. Азартні ігри і за Австрії, і за Польщі були заборонені. Російська перекладачка цього не знала і не пояснила. Або ще приклад: є в чехів різновид пива «гірчак» (hořčák). У польському перекладі це виявився «келишок вермуту», хоча слова «келишок» в оригіналі нема; в російському перекладі: «заказал себе рюмку черешневой». Що ж, і я, грішний, не зумівши тридцять років тому знайти тлумачення слова hořčák, довірився полякові, бо думав собі: та хто ж, як не поляк, має найкраще розумітися на чеських реаліях!
Окремі оповідання для нової книжки я переклав був давніше, та, як виявилося, перекладав їх з цензурованого видання. Тож лайливі й сороміцькі слова, будь-які фрази, які критикували комунізм, насміхалися зі звершень соціалізму, були вилучені. Довелося перекладати наново. Показовий епізод з оповідання «Ярмілка», де описано невільницьку працю на сталеливарному заводі:
«Виходимо з мороку у сяйво жарівок, згори освітлює нам дорогу радіовузол:
– ...ми ступили на шлях світлого майбутнього; треба тільки, щоб усі ми працювали, бо то все наше...
Ярмілка повертає голову вбік "калхозніка" і гукає на весь голос:
– До дупи з вами, базікали... то я йду до щасливого майбутнього?.. Пішла-м купити візочка для дитини. Дивлюся: штири тисячі; а звідки то взяти, щоби не вкрасти? А сповиток, марля, сорочечки, га? Ото папляють!
Але голос згори не чув Ярмілки і бубонів далі:
– ...маємо найкращу платню, найкраще забезпечення на світі, і саме тому з самої лише вдячності мусимо продукувати більше...
А Ярмілка знову крикнула вгору:
– Шо-шо? Шо ти там триндиш? Я маю дванадцять корон на годину, а тепер у мене ше вкрали картки, і куди не протягну руку, все коштує кілька тисяч...
Але знову нас зустрічає той самий голос, хоч уже з іншого гучномовця:
– ...мусимо стояти рівними шеренгами під прапорами миру...
Ярмілка зиркнула на мене якось так гарно і сказала:
– Людина не годна втекти від цього голосу».
Звісно, що все це було вирізане.
Цензура також переслідувала діалекти, змушуючи письменника суттєво редагувати твори, писані говіркою. А це фактично означало повне переписування оповідань, у яких аж ряхтить від цєшинського, а особливо брнянського діалекту – «brněnské nářečí».
Адже Грабал і літературна мова – поняття несумісні. Перекладати його треба міською говіркою, а оскільки в нас є тільки одна нормальна українська міська говірка – галицька, нікуди від цього не подінешся. Тим більше, що всі галицькі слова й вирази не фігурують у моєму перекладі самі по собі, а в цілком зрозумілому контексті.
10.12.2025