Прилетіло до вікон листя холодне нізвідки — і перетворилися вікна в Гаї Золоті...
Прилетіли вікна до мертвої калюжі — і перетворилася калюжа у Дзеркало Світу...
І бачиш у ньому:
рівнина безмежна безликих пісків пливе-напливає на Город
хоче вкрити його собою, снами сипкими чи забуттям білим
полонені сунуть вервечкою згори вдолину
за ними солдати сп'янілі списи недбало несуть на раменах
тягнуть рибалки мережі повні риб золотих, повні піни і
сплесків
з ловів мисливці вертаються, а за плечима — зайці, куріпки
і борсуки, далі несуть молоду оленицю, горло її перетяте
і розцвіла її рана, мов ружа з Йордану
витязь везе на коні королю Змія чорний язик, перекинутий
через сідло, — чорна кров тече в пилюгу
Вечір усіх їх гостинно приймає. Гусне повітря уже, загусає.
А це — звідкілясь запах тліну. Міцнішає він, мов би добре вино.
Б'є у ніздрі і серце лоскоче.
Далі – запах погарищ, запах крови, що закипіла на латах і на мечах попід сонцем поганським, запах смаленого м'яса людського, обгорілих кісток і волосся.
Гомін ледь чутний, що наростає — спадає... Далі знову гучнішає
і розчиняється в гомоні моря, чаїного крику, лопоті вітрил і сплеску
весел на кораблях.
2
Прибувають купці здалека і живуть серед нас.
Що вони купують, крім наших душ?
Випитують про мости і брами, які ведуть в Арканум. І в наші серця. Про всі шляхи, залізниці і ріки.
Приходять, розкладають карти, наносять нові позначки.
Ми все їм докладно пояснюєм — се наша національна гордість! — хоч і відомо, що вони шпигуни.
3
Ми прийшли на цю землю невідому раніше нам.
В жовтих платах куряви, ледве ноги волочачи від утоми.
Але вони не відали, що ми такі втомлені і не напали на нас.
Ми спокійно пройшли кількасот гонів і стали табором під
стінами Аркануму.
І розпочали облогу.
4
Батько пригнав отару і приніс вовченя, закутане в шкуру кози.
Обличчя у батька таке, мов одбилась на ньому скорбота усього світу.
Раптом голову в руки схопив і заридав:
— Спалили Арканум... нема...
І він весь обм'як і плакав, як річка стара. А я бавився вовченям — сказано, мале — та й не тямив, що тепер, коли Аркануму не стало, всі ми будемо розмовляти мертвою мовою.
І мовчати також.
5
Кров кличе кров. Манить до себе і барвою й запахом.
Кров солодша від меду і спрагу втамовує ліпше, аніж джерельна вода.
Кров зцілює рани, сліпців обдаровує зором і боязливців насмілює.
Кров подає знак — і відпливи в морях починаються, абож припливи. Місяць худне й ситніє.
Кров подає знак — і ти злягаєшся зі своєю сестрою або з матір'ю, і настирливі сни про гріховну любов збуваються.
І свіже тіло сестри, і пухке тіло матері нагороджують покірно тебе
нечуваною насолодою.
І все, що було раніше, не варто й однієї теперішньої секунди.
І тоді кажеш:
Наситився я і прутня свого наситив.
І дай мені, Господи, сеї ситости навіки і присно!
І тільки зґвалтована ненька закушує губи до крови й мовчить.
І прощає.
Кров бажання жене переслідувача, а кров згасання — втікача.
Але тільки той насправді існує, хто переслідує.
Переслідуй — і врятуєшся!
Переслідувачу да воздається!
Це говорить вам Сніг — гість молодий з іншого світу, свідок мовчазний ловів, пострілів і гонитви, свідок підлоти усього світу, всіх кровозмішань, статевих збочень і розумових.
Цими словами він звільняє нас від обважнілих обмежень розуму, від брудних і принизливих самоотруєнь химерами, що звуться совістю і моральністю!
О, будьте, як звірі хижі і молоді!
Скиньте з себе жалість, як гадюка скидає луску навесні!
Хто в себе проникне і спізнає себе — той Бога узрить.
Досить нам світла від згаслих сонць!
Досить нам бути паперовими квітами, яких і метелики одцурались!
Досить нам бути птахами, набитими ватою і цитатами!
6
На землі вогнем спустошень самотньо визріває їдь.
На стеблах трав виблискує слина гадюк і жовта сперма ящірок і жаб.
Рослини скаженіють і зривають п'янливі пахощі.
Роса шипить, скотившись у розпечений пісок.
Ось квіти стали схожі на гадюк, а голови гадючі розквітають і вже не знають, де мак, а де змія — один лиш мох зберіг вологий цвіт, який не вдалося нікому підмінити.
Знов лилики оточують серця, налякані гарячих дзвонів.
Бог поганський на березі ріки являє небесам чужим геометричний знак повітря морового.
Той знак мандрує світом, наче тінь незнаних ще нікому птахів і опада в пульсуючі долоні лун.
Питає кожен: чи не забагато вже те, що я існую?
І чи справді умерти мусимо, аби цей світ про нас заговорив?
Не остига земля й трава з останніх сил згорта в сувої ліси, поля, а гори розгладжує, вирівнює долини й спаковує. Все має зникнути, аби початись знову.
Ніхто згори не сходить, не чекає ніхто вдолині.
І стало усе липким таким і згірклим. Ніщо не допоможе — хіба я сам зруйную світ оцей знайомий нам такий, що аж чужий, і знов його збудую на образ свій і на свою подобу. І нагодую, та не з долоні, але з волосини.
Ох, вбережи мене, мій Господи, від зла, що причаїлося й пасе мене очима.
Не дай зблукати серед звірів лютих, котрі навідуються в наші ночі, і серед папороті шелесту, яка хова у темних хащах білих слимаків, і серед безлічі тих безлічей, котрі даються й не даються нам обчислитись —
між першим твоїм зідханням і тим останнім
між першим дотиком і тим що не настане
між тінню що росте і тінню що маліє
між звуком л у слові милосердя
і звуком р у зовсім іншім слові
7
О Арканум, Арканум!
Твій болісний спів до Бога ще не дійшов. На півдорозі завис над птахів поламаними крильми.
... Дарма, що ситі воли. Коли голод на мрії існує.
Дарма, що сіють. Коли не зберуть.
Кому вони служать, не маючи гідних служби богів?
Та не це гнітить, що гинуть вони. А те, що гинуть покірно, як вівці.
О Арканум!
Хоч ти великий, але не здатен до борні зі злом. Вибачаєш кривди, які чинять тобі інші, а злі вчинки трактуєш з добротою і милосердям.
Наче Бог сотворив серед сили племен тебе лиш для того, щоб ТИ боявся його. Тільки один ТИ.
І більше ніхто.
Ви! — що живете в заціпленім п'ястуку!
Всі ті голодні, що завітали у мої сни про ситість!
Вслухайтесь:
мандрують жилами тіні пращурів незвиклі до покори
виважують наші очі і повертають краєвиди забуті
повертають пам'ять нашим чолам
Я промовляю від імени трави на їхніх могилах
Гляньте:
ось вимира Арканум
кров поглинає кров і розчиняється раса
і вже словам зосталось лиш несміливе звучання —
і більш нічого
а ті, що живучіші, нелегально переходять кордони поранених вуст
забравши однокореневу рідню
Пісні, співані в таємниці, калічать наші язики.
Пам'ять не плодоносить навіть на найвищих рівнинах.
І вириває вітер її сліди з м'ясом і кров'ю.
8
Опадають обличчя на дно студене дзеркал, випірнають натомість маски — улесливо усміхаються.
Переповнені ешельони чужинських слів в'їжджають щодня в Арканум.
Місто зневіри, ти породжуєш тільки безголове каміння і сни, що долають людей великих на кривду, а малих на терпіння. Людей, призначених мовчати піснями, яких нема.
Найкраща з тиш, які нам дозволено, — се тиша руїн, що стежить за твоїм вмиранням, мій Аркануме.
Тільки змії ще довго ховатимуть під язиками голоси померлих людей.
І ріка котитиме хвилі і пам'ять до моря, й каміння збереже навіки вигуки завойовників, зойки катованих...
О Величні Сутінки, шо огорнули пустелю довкіл Аркануму!
Вами заперечено все, що будь-коли було мовлене.
Вами розтлумачена сутність темряви й світла.
Все є абсурдом! — проголошують Сутінки. — Жодне слово не відповідає своєму значенню.
9
Ніхто вже сюди не прийде з морозивом чи з ранковими газетами.
Нікого не повезе звідси потяг, нікого не привезе.
Ніколи вже тут не буде ні зустрічей, ні прощань.
Дороги, розмиті Часом, тихо дрімають, сняться їм вози, коні,
прочани, галас базарів і карнавалів.
У міському саду колись грала духова оркестра, гуляли пари і сміх лунав.
А нині тільки сизий дощ гортає сухі сторінки пожовклої біблії саду, збиваючи павуків і їх павутиння.
Зідхає яблуко, забуте у руці.
І простір довкола яблука — рожевий і тихий.
Мій друже, тікай з цього саду: за кожним листочком — болючий спогад.
Біжить твоя любов, перестрибує з пелюстки на пелюстку, переслідувана павучими сітями, біжить, вбігає у твою кригу, у твій холод...
Повідкривай усі вікна, які є на світі, проведи пальцями по горлу: дай упитися твоїми доторками!
Ожина переплела все довкруг.
Се не ожина! Се плоть моя — бери і їж!
І ваші тіла запалили цей сад, і цей луг, і цей світ.
Ти біжиш сходами, вбігаєш в просторі кімнати.
А там — дзеркала, дзеркала, що напам'ять вивчають обличчя й мундири.
О! Прислухайся — в одному з них розмова, як шелест листя.
Три кароокі кралі карти розклали на твою долю.
От вони й кажуть:
снів язички лілові
щоночі в рожевій пустелі тіла
починають свою солодку, теплу свою мандрівку
а один з них — ми знаєм — буде останнім
який ти побачиш за день до своєї смерти
у тім сні є вечірній рояль
є мелодія з квітів акації
і озерце вікна вихлюпує в сад тайну її обличчя
Ти зриваєш з голови капелюх, шпурляєш його в дзеркало. В це
джерело ненависних спогадів. Капелюх падає на стіл, карти, мов
зграйка стрижів, розлітаються, а три кароокі кралі повертають
обличчя свої бліді і дивляться, дивляться, дивляться:
— На що схоже життя в колоді карт?
10
Небезпека причаїлася за кожним звуком. Наповзають сувої слів, наче дюни, поглинають усе живе на своєму шляху. Рятуйся, володарю незаселених мрій!
Пізно. Печаль моя така, що навіть обличчя місяця одвернулось від мене і гілка виноградного листя на раменах моїх палахкоче.
Алеж ти виграв усі війни.
А вони програли мене.
Де солдати мої? Де Арканум? Після мене хто про них розповість?
Пам'ять людська лінива. Вона стала власністю тих, хто дозволяє лиш пам'ять про себе.
Пам'ять — це город, що затонув у пісках.
І треба осліпнути, щоб глянути собі в душу.
Де мені взяти сил, щоб зректися сили?
Немає в нас іншої сили, крім внутрішньої.
Але й вона до нас приходить іззовні.
Немає в нас іншої слабости крім внутрішньої.
Але й вона до нас приходить іззовні.
Віднині лиш світло місяця проникатиме крізь таємницю білих кісток, обглоданих вітром.
Ти, певно, маєш надію?
Коли вітер мовчить — надія криється навіть у попелі.
Чому ти меча свого з піхви щоранку виймаєш і гостриш його, вигострюєш? Проти кого? Проти ворогів, що про тебе забули, чи проти друзів, які тебе зрадили?
... А я чекаю, чекаю, чекаю...
Хто чекає спасіння, є вже загиблий.
11
Цілу ніч я вслухаюся в це моторошне завивання.
Наче хтось будує Корабель Смерти.
Напинає крильця прозорі хруща і наспівує за роботою.
Це може бути морець з обвітреним мозком. Ніщо його не
зворушить і не здивує. Сталеві руки, упевнений погляд, у вусі
співає північна зоря. Йому байдуже, куди плисти. Всі пасати,
містралі і шторми пізнають його ще здаля і не чіпають.
Він прив'язує себе до ґрот-щогли, бере в руки гарпун і пильно
вдивляється в морську поверхню.
Це може бути втомлений поет, що затужив за самотністю.
Він вистукує молотком, шурхає гемблем, а коли закоцюрбнуть руки від холоду, спалює вірші і гріється.
Я вслухаюся в його бурмотіння — він марить.
В сухий ключ кашлю.
Сонети й елегії перетворюються в золу і засинають навіки.
Я вслухаюся в скрип уживаних дощок, виламаних з підлоги опустілих будинків, із домовин безіменних, розграбованих крамниць.
О, це моторошне завивання!
Ця ніч — тиха, мов самотність, що у мертвому місті сливе непомітна.
Коли шиби розтраскані з листям мандрівним цілуються, дахи понад містом кружляють, кружляють... Витрушуються з-під стріх позаторішні сни... Сни, що залежались і покрились пліснявою... Допитливий місяць розглядає уважно будинків нутрощі, наче ворожбит, і занотовує щось в червоному записнику...
Ось падає дерево з головою, повною птахів, на холодну землю.
... І тільки суха пилюга перешіптується співчутливо під шибеницею темноти...
Денні страхи сповзаються звідусіль, питають нічлігу.
Линуть чутки від вікна до вікна.
Війна наближається наче весна і її не спинити
війна — пора року — найкраща пора
коли розквітають квітки найпахучіші
вибухи й постріли — сальви і рани
цвітуть мов цілунків червоні тюльпани
і їхня духмяність памороки забива
Лябіринти розмотуються і шкіру скидають слова.
О зливо війни!
Я заклинаю очищувальні твої дощі і хмари, що набубнявіли ними.
Не обмини Арканум!
Дай нам звідати, що є життям, що є смертю і насолодою!
Навчи нас віри, бо ми зневірились!
Дай нам смерти якнайбільше — в муках, у ріках крови!
Дай якнайбільше мучеників і героїв, за якими стужилися наші
серця! Щоби мали ми за чиї молитися душі!
Бо нам бракує святих, в святість чию би ми вірили.
Дай нам святих!
Дай нам пророків і юродивих з їхніми стигматами!
Дай нам ріки крови! Скупай в них наші серця!
Помазай не миром нас, але війною!
Пошли нам Бога!
Пошли, щоб ми Його розп'яли!
І дай нам тих, кого звинуватимо в цьому!
І зрадника нам пошли, аби мали ми кого проклинати!
І додай нам ненависти, бо любов'ю просякнуті ми й без того!
І додай нам незворушности, бо ми розчулюємося навіть бачачи
зламану гілку калини або гніздо горихвістки зруйноване.
12
Наближається злива війни, наче шепіт — шепіт любовний під
білою ковдрою в сутінках.
Тихо вуркоче на вушко солодкі слова.
І Смерти тепле дихання пливе-пропливає повз вікна.
На кораблі своєму — прекрасному як гробниця Хеопса —
запрошує в кругосвітню мандрівку. Запалює на щоглах різнобарвні жарівки.
І ритм караванний розхлюпаних стегон зливається з ритмом розхлюпаних хвиль.
Ходи й ти сюди, Крапле Безсонної Крови! — кличе вона мене. — Будеш у мене стерничим, бо морця вже змили хвилі. В чорних туманах, у хмарах імли шукатимеш вірну дорогу...
Ходи! Не вагайся — вуста твої мертві. І заростають і гаснуть стежки у холодних очах. І руки твої холонуть: не гріють їх вірші.
Якщо ти є Богом — наділю тебе Сонцем.
Якщо ж ти людина — наділю тебе Словом.
Ні! Це неправда!
Я переповнений світлом!
Але Смерть так лагідно усміхається, мов ненька, що будить тебе
зі сну... Гладить по голівці і каже:
— Прокинься, горобчику мій, — день надворі. Розплющ свої очка.
Ось подарунки, які приніс тобі святий Миколай.
Грудень 1977 — січень 1988 р.
