Вчера ще державні власти переслідували й карали комуністів. Сьогодні засновуються товариства приятелів СССР. Яка переміна! І найбільше дивує нас те, що між членами цього товариства знаходяться професори Університету і письменники. Що змінилося в нас так ґрунтовно, щоби ті, що ще вчера накидалися на комуністів, сьогодні з ними браталися? Зміни лиш зверхні. Те, що більша частина демократичних держав визнала Совіти і цим самим дала їм грамоту, на підставі якої від сьогодні мають право прилюдно перед очима цілого світа катувати поневолені народи, це лише формальні зміни. Тут ті самі люди, а в Совітах той самий лад. Той самий кнут червоного ката крає там шкіру всіх тих народів, що боряться за свою самостійність. Систематично виголоджується мільйони українців і українські церкви перемінюються в комуністичні клюби, кінотеатри та стайні для совітських коней. Який підупадок культурного світу! Яку тяжку моральну крізу переживає людський рід!
Кождий дбає лиш про себе. Культурні народи за зеленими столами граються гарними фразами, ухваляють закони для заборонення торговлі неґрами; мають закони для охорони домашних звірят, птиць, для протекції рослин, ба навіть хижі звірі стоять під захистом законів, лиш для Українців, що на очах білої раси, так званих культурних народів, погибають голодовою смертю, нема законів, нема приятелів.
Як назвати такий психічний стан людського роду? Як оправдати такий його поступок, що нас кинувши на поталу і сам постепенно пхає свою шию в червоне ярмо?
Всі вірять комуністам, бо їх не знають. Не знають, що їх миролюбність, то обман: їх обіцянки, то лож.
Нас Українців вони не обдурять. Ми знаємо їх добре. Знаємо їх приязнь, їх обіцянки. Ми зазнали їх на власній шкірі. Українці, що повірили більшовицьким обіцянкам і повернули з еміграції, заплатили це довірря своїм життям, нелюдськими муками й Соловками.
Ясно, що світ дозрів для другої біблійної Содоми і Гомори, що цим разом втопиться не в огневім дощі, а в купелі крови, злагодженою червоним катом.
Антихрист ходить по землі, руйнуючи церкву Христову, і світ його приймає з почестями. Треба би, щоб Спаситель вдруге прийшов на землю, щоб смертю на хресті відкупити знову людський рід від погибелі.
Але Христос не прийде вдруге. Він раз нам показав дорогу правди і чести, котрою маємо йти. Ми, Українці, ідемо вперед тією дорогою правди і національної чести аж до остаточної побіди. Нехай братаються всі з червоними гнобителями, ми непохитно стояти будемо далі на сторожі своїх святих прав. Будемо страдати, як Христос терпів, за всіх і за вся, щоб відкупити світ від нової погибелі.
Так як від віків напади всіх диких орд, що перлися на захід, розбилися в сталеві груди українського народу, так як в зимі 1919 року над Збручем український січовий стрілець загородив своїм тілом дорогу червоним ордам Троцького, що хотіли спустошити Европу — так і тепер розібються об наш залізний кулак всі наміри Москви і з тяжкої цієї боротьби, де український нарід покинутий всіми, один боротися буде за христіянську віру, за свої права і за волю всіх поневолених народів, вийде побідницею Україна, покрита новою авреолею слави.
Нехай впустять лише Москву в хату Союзу Народів.
Адвокат Іван ОДОВІЧУК
Тижневик «Самостійність» (Чернівці), число 28 за 2 вересня 1934 року, стор. 3-4. Написано в Сиготі Марамороському.
Статтю свого діда «Вчера і сьогодні» коментує Ярослав ОДОВІЧУК.
23.05.2017