Ми обіцяли згодом вернутись до статті М. Кушніра, надрукованої в попередньому числі — "Наша міжнародня політика". Премудрий ес-еф, як щедринський "карась — ідеаліст", знайшов в большевицькій щуці єдиного побірника української ідеї. З цілком розумних предпосилок, що Українці самі не можуть орґанізувати армії, і через те потрібний дужий протектор, М. Кушнір робить не зовсім раціональний висновок: на злість Антанті закликати большевиків до орґанізації української армії, української держави, як в приказці — "на злість свойому батькові собі вуха відморожу". Бо що в дійсности уявляють з себе большевицькі орґанізатори і сама армія?
Політичне життя Росії завсігди уявляло circulus vitiosus. Ще в державній думі нерідко можна було бачити, як Пурішкевич голосував разом з Чхенкелі проти парляментської більшости. Це був парляментський пародокс. Але він і в життя згодом перейшов. Григорія Распутіна поборювали ліві. А розстріляли крайні праві — Сумароков-Ельстон, Великий Князь Димитрій Павлович, перший кандидат в наслідники престолу, коли-б був помер Олексій, і той же Пурішкевич. Ось зараз з таким же парадоксом маємо діло і в Большевистії. Істнує велика російська армія. Ні для кого не секрет а тим менше для нас — Українців, що вона з'орґанізована не большевиками, а старими кадровими російськими офіцерами при допомозі німецьких товаришів. Ті люде добре знають, куди вони пруть і що роблять. В самодержавній — большевицькій Великоросії комісародержавіє помаленько, але безупинно перероджується в самодержавіє. Згинули комітети в армії і на фабриках. Відроджується стара бюрократія, відродилась військова автократія і залізною дісціпліною сковує армію. Російський салдат тілько під кінець війни обесерився, здеморалізувався. До того він рахувався не гіршим пушечним мясом, ніж німецький. Твориться той процес концетрації сил в руках вищої єдиної влади, про котрий в економіці мріють марксісти. Довго чи коротко доведеться ще чекати, про це мабуть знають одні німецькі "механіки" та найвищі російські ґенерали — Клємбовські, Брусілови і Co., коли всілякі большевицькі комісари, виконавши пляни своїх військових протеже відродження великої необмеженої Росії в старих межах, будуть "за ненадобностю" просто викинуті не дуже чемним рухом ноги за межі Европи, як не повішені або просто розстріляні. Цьому порукою є пасивна психольоґія російських мас і той хазяйственний хаос, до якого привели країну большевики. Самі маси без військових орґанізаторів багато раз поривались. Але успіху не мали. Ріжниця в тактиці Клємбовських і Брусілових в центрі, а Денікіних і Вранґелів на періферії, з першого погляду справді дуже велика. Але і перші і другі тілько ріжними шляхами йшли і йдуть до одного і того-ж Риму.
Зараз Троцький віддав наказ орґанізувати українську совітську армію. Він оповіщає urbi et orbi, що як тілько російські большевицькі війська виженуть зовсім Денікіна з України і буде з'орґанізована українська армія, що перейме на себе охорону порядку, російські полки будуть негайно відкликані. І разом з тим доручає старим своїм помішникам — російським і німецьким інструкторам— з'орґанізувати червону українську армію на південно-західньому пляцдармі. Але надає її тілько хазяйственні функції — здобувати хліб і поживу для Великоросії. Власне руками Українців хоче робити ту брудну, тяжку і кріваву роботу, ізза якої прийшли російські, китайські та инші полки на Україну.
Ми ні на одну хвилину не припускаємо думки, коли-б навіть сам Троцький став запеклим українофілом, що-б російські ґенерали зріклись своїх старих, з молоком матері впитаних централістичних поглядів; або що-б німецькі офіцери зрадили інструкції військової ліґи — творити велику єдину Росію, на котру Німеччина могла би опертися в своїх змаганнях до реваншу і відродження.
Ergo... Висновок один: коли-б та армія й була заснована большевиками, вона-б пішла тільки по погибель української справи.
Ми мусимо памятати, що в українській справі ріжниці між Троцьким і Клємбовським немає ніякісінької: селянській свідомій національно Україні ні від того, ні від другого пощади не буде. Україна є об'єкт економічної експльоатації. І чим менше наш народ буде свідомий своїх прав, чим менше зброї матиме для захисту їх, тим краще для експльоататорів. Не тілько, як каже М. Кушнір, наша міжнародня політика повинна бути "практичною і реальною". Такою мусить бути ще в більшій мірі політика внутрішня.
Був момент, коли в кінці серпня наше військо стояло під Київом; ми б могли договоритись до чогось з большевиками, принаймі не надовго. Вони-б могли дати нам і зброю, і одіж для війська, шо отримали від Німців. Дали-б інструкторів. Тоді-б ми самі були хазяїнами ситуації хоч на правому березі. Момент був безнадійно проґавлений, як і багато инших. І зараз ще є багато виходів. Але не той, на котрий так уповають ті, що рахуються з подіями тілько по закордонній пресі. Один із виходів — це той невеликий клаптик території, що лишився на півдні від Жмеринки; і та невеличка армія, що володіє нею. Коли нашого селянина знов поскубуть, але не нашими руками, коли прийде весна, і можна буде знов воювати без одежі, без чобіт, коли знайдуться дужі орґанізатори і скують невелике ядро армії 40 до 50 тисяч — ми будемо мати вільну і незалежну країну. Покладати-ж надії чи то на большевицьких, чи то на антантських "щук" нічого...
[Воля, 31.01.1920]
31.01.1920