Післямова від онука

Ніколи не думав, що стаття мого дідуся з порівняно далекого вже 1934 року про сутність московського імперіалізму, сталінського режиму та великоруського шовінізму буде такою актуальною, особливо для сучасних українців. Та поточні події й аналітичні публікації в ЗМІ свідчать про це та спонукають до роздумів. І важко втриматися від історичних паралелей, які, звісно, не слід абсолютизувати, але нерозумно й ігнорувати. Час, події, навіть термінологія різні, але суть дуже подібна.

Пропоную читачеві при прочитанні наведеної архівної статті наступні трактування окремих її фрагментів, які ще яскравіше підкреслять актуальність (подаю послідовно за текстом): комуністи – рашисти, СССР – РФ, Совіти – путінський режим, виголоджуються – цілеспрямовано знищуються, церкви перемінюються – церкви захоплюються, біла раса та культурні народи – цивілізовані народи, червоне ярмо – неоімперська залежність, Антихрист – неофашизм, глобальний тероризм, релігійна нетерпимість і фундаменталізм, хата Союзу Народів – керівні органи ООН.

Слід зауважити, що до написання згаданої статті автора підштовхнули факти визнання СРСР «пост-австрійськими країнами» (Угорщина, Чехословаччина, Румунія та Югославія) в 1934 році. До цього 1924 року ряд провідних держав Європи, йдучи за тенденціями буржуазного пацифізму, ініціювали визнання «Країни Рад». Почала Велика Британія, з якою Москва встановила дипломатичні відносини в лютому 1924 року. Упродовж першої половини 1932 року СРСР підписав пакти про нейтралітет і ненапад з Фінляндією, Литвою, Естонією та Польщею, а в листопаді 1932 року підписав договір про ненапад з Францією. 1933 року були встановлені дипломатичні відносини СРСР із США й Іспанією. 18 вересня 1934 року СРСР став членом Ліги Націй.

Автор мав особистий непростий досвід боротьби з більшовиками в ході протидії загарбанню ними українських територій у 1919-1920 роках. Тоді у ранзі поручника Української Галицької Армії він воював на північно-східному фронті, безпосередньо був свідком (або отримував інформацію з перших рук) про нелюдські знущання та масове винищення більшовиками полонених жовнірів й інтернованих цивільних, зокрема і в спеціальних «таборах смерті». Це був приступ люті хижака, який не в силі подолати своєї жертви, чергова спроба вибити з нас український дух, потоптати нашу гідність, змусити забути своє ім'я і свій рід.

Водночас довелося протидіяти польській експансії проти ЗУНР і УНР. До речі, уряди «демократичних держав» тоді теж вичікували та вели дипломатичні ігрища.

Внаслідок поразки у польсько-українській війні в Галичині Іван Одовічук потрапив в полон, де героїчно пережив усі страхіття фактичного знищення українських полонених та інтернованих у Брест-Литовській фортеці в ході цієї війни та після неї. Його свідчення щодо табору «Шопи-Буг» в Берестю, опубліковані в «Крівавій книзі», яка вийшла двома частинами у 1919 і 1921 роках у Відні (частина 1, стор. 56). Це видання посприяло тому, що «сей табір швидко згорнули, щоб зберегти життя бодай одної частини людей».

Згодом була спільна війна Польщі й уряду УНР проти більшовиків, які намагалися поширити свою владу на Центральну Європу. Спільними зусиллями цивілізованих країн експансію більшовиків тоді вдалося зупинити (події, відомі як «чудо на Віслі», серпень 1920 року). У березні 1921-го підписано Ризький мир між Польщею та більшовицької Росією. Москва визнавала права Варшави на територію Галичини та Волині. Фактично Європа створила навколо СРСР «санітарний кордон» з країн Малої Антанти.

Після Першої світової війни та Перших визвольних змагань Іван Одовічук повернувся з дружиною в рідне село Балківці, яке на той час опинилися в складі Румунії. Повернення додому теж було нелегким випробуванням. Румунська влада не толерувала активних учасників українських визвольних змагань. Всіх «освічених нелояльних буковинців з бойовим досвідом» взято під нагляд повітової таємної поліції та жандармерії за місцем проживання як неблагонадійних.

У 1925-1945 роках Іван Одовічук фактично виконував місію культурно-освітнього провідника українців Мараморощини, куди змушений був переїхати під тиском обставин. Зокрема, у 1932-1933 роках разом з однодумцями по всіх українських землях тодішньої Румунії Іван Одовічук брав активну участь в організації продовольчої допомоги жертвам Голодомору в УСРР.

І ось на цьому тлі низка алогічних з погляду моралі фактів визнання СРСР країнами Європи викликала душевний спротив учасника недавніх визвольних змагань. Так з’явилася стаття «Вчера і сьогодні» – застереження цивілізованій громадськості. Навіть вдалині від столиць досвідчене око помітило небезпечні прояви більшовицького реваншизму, зародки переділу сфер впливу, що неминуче призведе до нової світової війни. Тому стаття досить емоційна, містить влучні передбачення та пророчі думки. Вжито жорстких, але обґрунтованих формулювань, частину з яких викреслила цензура (в оригіналі замінені рисками). Думки автора особливо глибоко западають у серце на тлі трагічного сьогодення з його повідомленнями про знущання з населення окупованих територій і полонених українських вояків. Особливо вражає переконаність автора у великому майбутньому України, хоча підстав для такого оптимізму на той час було обмаль.

Після «визволення» Сиготу сталінськими військами (18 жовтня 1944 року) була реальна загроза арешту, що тоді широко практикувалося в краї як форма «чистки» нелояльних кадрів. За спогадами доньки, Іван Одовічук і його побратими спали одягненими на випадок раптового нічного «візиту». Така тривало аж до смерті Сталіна 5 березня 1953 року. Але Бог боронив.

Текст «Вчера і сьогодні» є надзвичайно актуальним у теперішніх реаліях України, у час безкомпромісної боротьби за справжній суверенітет. І як заповіт сучасним українцям звучать слова мого діда: «Нехай братаються всі з … гнобителями, ми непохитно стояти будемо далі на сторожі своїх святих прав… Так як від віків, напади всіх диких орд, що перлися на захід, розбилися в сталеві груди українського народу, … так і тепер розіб’ються об наш залізний кулак всі наміри Москви і з тяжкої цієї боротьби … вийде побідницею Україна, покрита новою авреолею слави».

P.S. Хронологія подій, фактично спрогнозованих у статті І.Одовічука:

1 вересня 1939 року – напад нацистської Німеччини на Польщу (майже рівно через 5 років після публікації).

17 вересня 1939 року – напад СРСР на Польщу.

28 вересня 1939 року – підписання (після ультиматуму) угоди між СРСР та Естонією про створення радянських військових баз на території останньої.

5 і 10 жовтня 1939 року – подібні договори СРСР підписано з Латвією і Литвою.

30 листопада 1939 року – вибухнула радянсько-фінська або «зимова війна».

15 червня 1940 року – Червона армія входить до Литви (після ультиматуму).

17 червня 1940 року – окупація СРСР Латвії й Естонії (під загрозою застосування сили).

28 червня 1940 року – збройні сили СРСР перетнули радянсько-румунський кордон (після ультиматуму).