Підрахунки.

Під заг. "Під обухом. Большевики в Київі" видав Сергій Єфремов по увільненю Київа збірку статей (Видавництво "Вік", Київ 1918), в потрих ceй нинї найвизначнїйший публїцист закордонної України силкуєть ся дати підрахунок зисків і втрат большевицького періоду в історії молодої української держави. Із збірки сеї вибираємо статї п. з. "Підрахунки": в них одержить галицький читач зразок критичного розгляду провин і занедбань українського правительства. — Редакція "Дїла".

І.

Неначе важка змора всунулась усїм з грудей з виходом большевиків, неначе розвіяла ся чорна хмара, що оснувала була все житє... Тепер маємо і можемо підбити на-швидку хоч деякі підрахунки з недовгого, зате памятного панованя большевиків у Київі.

До Київа вони тягли ся усїм серцем і всїм помишленієм своїм. Бувши принципіяльно і на практицї найкрайнїйшими централїстами і на перекір усїй своїй "сепаратистичній" фразеольоґії бажаючи знов почати "собираніє Руси" в формі одномастних "совітських республїк", об’єднаних і сцентралїзованих коло "революційного", а власне анархічного Петербургу, большевицькі ватажки розуміли, що без Київа їм не стати твердо на своїм становищи. Не досить було повоювати Україну — треба було здушити її серце, треба було вицїдити з него живу, горячу кров, що розносила инше житє, нїж те, що уявляло ся в хоробливій фантазії самодержцям з Смольного. Жадне місто на Українї не дopівнювало з сього погляду Київу, жодне не могло грати ролю голови на Українї, і маючи в руках чи то Харків, чи Катеринослав, чи Полтаву — большевики все таки не мали України. Щоб запанувати на Українї, треба було здобути Київ. І от похід на Київ став ся їхньою мрією, найпершим завданєм. Почала ся підготовка. Пущено по Українї і в самому Київі тисячі аґітаторів, що на всї голоси кляли "буржуазну" Центральну Раду та вихваляли "робітницько-селянське правительство", обіцяючи кому царство соціялїзму, кому просто рабунок і здобич, кому плату добру, кому високе становище й карієру. Потім почалась систематична облога Київа, спершу здалека. Поволї коло тїснїшало, ворог насував усїма сторонами фронт, розбитий здеморалїзований і розаґітований до краю був невиводним резервуаром, з якого черпали большевики собі підмогу на руйнацію основ громадського житя. І от нарештї, після памятних подій, 26. сїчня стало ся — серце України опинилось в большевицькій жменї.

Що стало ся на сї жахливі і ганебні три тижнї — ми знаємо, ми всї, що мали нещастя перебувати в Київі. Божевілє і страх лїтав над містом і де далї набирав таких огидних форм, що дихати робилось неможливо. Пригадуєть ся один епізод з давної історії Київа, коли в ним теж запанувала була "власть принесена з півночи на вістрях" — списів, бо штиків тодї не знали ще. То було року 1171-го, коли суздальський князь Андрій Боголюбський взяв Київ, як тодї говорили, "на щит". Грабували напастники, як оповідає лїтописець, весь город, Подїлє й Гору, монастири і Софію і Десятинну Богородицю, і не булo помилуваня нїкому — церкви запалали, христіян одних повбивано, инших повязано, жінок забрано в полон силоміць одірвавши від чоловіків, дїти заходились від плачу, бачучи матїрок своїх в такім поневіраню... Нарабовано без лїку: "церкви обнажиша иконами и книгами и ризами и колоколы"... "І бисть, — кінчає лїтописець, — в Київі на всїх чоловіціх стенаніє і туга і скорб неутішимая і сльози непрестаннії".

Се все було в Київі й за наших днїв — за ceї нової власти, так само принесеної з півночи. Житє людське... Ще й досї озиваєть ся луна від пострілів у Мариїнському паркові, який зайди обернули в катівню. Скільки людей побито — ми ще не знаємо. Муравйов хвалив ся на кілька тисяч, а він же людина в сїм компетентна. Та й коли минули вже були перші чадні днї крівавого туману, все ж кождої ночи большевики "підсипали" все нових трупів. Добро... Рабунок весь час ішов не ховаючись і без усякого сорома: "обнажиша" справдї Київ від всього, що тільки можна було вивести, починаючи від харчових продуктів і кінчаючи грошевими знаками. Лад... Про него й говорити нїчого — все було зруйноване до щенту і в хвилях анархії що ночи улицї й двори київські ставали ареною крівавих боїв, коли громадяне тільки збройною рукою могли оборонити житя й добро своє. З мстивою завзятістю почали зайди нищити і касувати все, що нагадувало попередню власть і що держало ще сакий такий лад і докасували ся до того, що й їх самих захлеснула хутко хвиля анархії. За три тижнї панованя в Київі большевики згнили цїлком і погибель їхня стала питанєм кількох днїв — все одно чи прийшло би визволенє з окопу, чи нї. Се тому, що вся енерґія їхня повернулась на саме руйнуванє, шахрайства, рабунок, "конфіскації", в яких виявлено стільки тупої злости, скільки й завзятя, сполученого з таким сїрим убожеством та мізерією, що навіть не вірилось спершу. Доказ — большевицька преса, яка взагалї буває тепер нервом і нaйкpащим покажчиком сили даного напряму. Більш убогого, сїрого, нахабного й — скажу просто — дурного створіня й уявити собі було не можна. На краденому папері краденими думками розводили офіціяльні писаки такі визерунки з демаґоґії, нахабства й тупости, що можна було не турбувати ся їх довгим панованєм. Не треба було власне і боротись та аґітувати проти большевизму: своїми дїлами і своїми писанями він сам проти себе аґітував найкраще і у всїх — навіть у тих, хто радїв колись їхньому прибутю — була одна думка: коли ж нарешті заберуть ся вони звідси? Навіть у тих, задля кого вони нїби-то почали свої кроваві проби: трудящим людям, пролєтаріятови, стало жити безмірно сутужнїше, коли справдив ся лозунґ — "вся власть совітам". Нїякої власти у ниx не було, зате безладє, безлїбє, безвідє, безгрішиє і т. и. таку взяли силу і так дали ся в знаки, що далї було вже нїкуди. І як колись Андрія Боголюбського, так тепер його наслїдувачів випроваджувано з Київа однодушними проклонами. Щоб здискредитувати большевизм, варто було-б навмисне піддатись під "совітську власть": глибшої їй могили нїхто не міг викопати, як ті божевільні, хлопчаки й шахраї, що правили за "народніх секретарів" та несчисленних комісарів.

Але підбиваючи підсумок большевицькому лихолїтю, не можемо і власних помилок поминути. "Сї же вся здїяша гріх ради наших" — зазначає лїтописець по оповіданю про лютість північних завойовників. До наших гріхів, що допомогли хвилевій перемозї новітних вандалів маю зараз вернутись.

(Далї буде).

[Дїло, 14.04.1918]

(Дальше.)

ІІ.

Нам українцям, кажуть, у сїй peволюції надзвичайно щастило: за cиpотою, мовляв, і Бог з калитою. Як перше щось фатальне йшло нашими слїдами й руйнувало всї початки і всякої роботи, так тепер, як писала одна московська ґазета, самий навіть большевизм спочатку був нам на користь. Звичайно, не саме тут "щастя" слугувало. Просто, як менї вже доводилось не раз зазначати, під час критичної хвилї в момент перецїнюваня старих вартостей та загального розвалу — у нас на запасї лишилась була свіжа національна ідея, на демократичних основах цїлком поставлена, і вона — та глибока ідея відродженя й визволеня мас — своєю великою культурною силою держала при купі ріжнородні елєменти. Без сього сита у других вони порозсипались та розпорошили ся й витворили ту невимовну плутанину, що зродила кінець-кінцем анархістичний більшовизм. Національна ідея й постачила нам сили на первопочатках органїзації та допомогла нам стати на ноги. Але... тут саме й починають ся гріхи наші.

Ми, беручи загалом усі наші полїтичні і культурні орґанїзації аж до самого новонародженого правительства, нїчого не зробили, щоб ту величезну орґанїзаційну силу використати. Ну, просто таки рyчкою не кивнули, щоб дати масам те, за чим вони інстинктовно тягли ся — хліб духовий, освідомлюванє й громадсько-полїтичне вихованє. Висока полїтика, чи краще сказавши — полїтиканство, посїла все собою. Широка орґанїзаційна робота не то не провадилась, а навпаки, в свідоме пішла занедбанє; про культурну вже й не кажу зовсїм, бо се була "буржуазна", мовляв, вигадка. Ми напр. не використали тих самостійних "Просвіт" по селах, які мов гриби нарождались і мов бульки на водї пропадали, бо нї самі не бачили шляху перед собою, нї показу від людий тямущих не стрічали. Ми проґавили той потужний рух до освіти, до заснуваня шкіл, ґімназій то-що, який теж один час був широко прокотив ся по селах. Ми не подбали про кадри тямущих і совісних аґітаторів і посилали таких "партійних" робітників, що тільки пожаль ся Боже на їхню роботу... Навіть про те ми не дбали, щоб село — нашу підпору та найміцнїйшу базу — освідомити що до формованя української власти, її завдань та роботи. Бренить воно парадоксом, але се суща правда: коли Центральна Рада не мала власти формальної, то саме тодї вона й тїшилась найбільшим впливом, а власть немов одібрала у неї шляхи до мас і підборкала сміливе завзятє. Бо в гонитьбі за властю ми забули про ту величезну орґанїзаційну роботу, яка стояла перед нами. Потягнувшись до гори, ми занедбали основи і будували ся просто в повітрі, починаючи будинок з даху, а не з підвалин. Вивершити його нам справдї пощастило, але внизу — внизу нїчого не було. Ми працювали екстенсивно, і не інтенсивно — в шир пускали ся, а не в глиб, і коли Господь Бог без нашого великого зусиля кинув нам власть з неба, ми спочили собі на лаврах і паперовими здобутками надолужали справжню силу. І от, поки тут, у Київі, в центрі, меткі та проворні людцї робили полїтичні й партійні карієри і тішили ся часто проблєматичними, бо тільки на папері, здобутками — там на місцях у селї, все потроху вислизнуло з наших рук. Там розкотив ся і загорнув усе безладний, анархічний рух; там пішла руйнація всього економічного й культурного надбаня; там почав гору брати большевизм, такий принадний, як на примітивну психіку темних людий. Один який небудь запоморочений салдат або спантоличений матрос чи навіть заплачений аґент перевертав до гори дном усю роботу, яку попереду були зробили невмілі або недбалі руки. Ще легше тим большевицьким аґітаторам було справлятись там, де жадної роботи не було, а таких місць налічувалось безперечно найбільше. Здобич большевизм збирав нетрудну. І от наслїдки себе показали: в критичний час ґрунт почав усуватись нам з-під ніг, підпори не стало і саме українїзоване війско або просто в большевики пошилось, або почало додержувати нейтралітету. "Народъ благодентствовалъ".

І знoв же полїтиканство наше дуже погіршило справу і по містах. Становище українства на початку большевицького перевороту було надзвичайно добре і вигідне. З самого страху перед большевизмом з нами наважили ся йти, та справдї і пішли були, всї елєменти, що не приймали большевизму. Але тих попутчиків ми не тільки не вдержали при собі — ми poзгyбили по дорозї і навіть розпудили їx, — розпудили нещасною фразеольоґією, за якою вчував ся вже вовчий зуб національного шовінїзму та соціяльного авантуризму. То байка, звичайно, що говорили наші вороги про "насильственную украинизацію": фактично бо її не було. Навпаки — було досить мягке і лагідне відношенє до так званих меншостий на Українї. Але була рaзом і деяка пиха, оті гордовиті хвастощі своїм національним добробутом ("у нас — оазис"), були нетактовні фрази й вихватки, було безпотрібне нехтованє в дрібницях, були необережні слова — а се може найгірш обурювало й одпихало від українства сторонніх людий. І що найдивнїйше — сю полїтику, що межувала з національним шовінїзмом, провадила як раз наша лївиця, найдужче с.-р., що часто вдаряли ся просто таки в словесний і тим шкідливійший, що порожний націоналїзм, за яким навіть сили не вчувалось. Поруч сього наші керовничі партії почали ще небезпечнїйшу гру — пустили ся на випередки з большевизмом, хоча відразу видко було, що нам усе одно большевиків не перегнати, що вони в демагогії мають такі простори неоглядні, перед якими ми все одо мусимо здрігнути ся і спинитись. І от большевики глушили людність декретами, а ми підтюпцем поспішили ся на те саме місце з унїверсалами. А в разультатї й ті останки ладу, які ще держались на волосинцї по декретах, ми добивали унїверсалами. Розгром та руїна по селах, яким сигнал дали Лєнїнські декрети, найвисше підскочили по ІІІ-му унїверсалї і аґрарну напр., найістотнїйшу для нас може справу, в такий глухий кут загнано "соціялїзацією", з якого власне виходу не бачать певне і самі автори "соціялїзації". Все се відбило від нас суголосні елєменти по містах, і втративши села — ми не придбали міста. Коли ми самі показали себе свого рода большевиками, то інтерес до боротьби з чужим большевизмом пропав, і позор якогось вибору між ними так само. Один дїдько, — так сформулували становище всї, хто спершу ладен був боротись проти захожого большевизму. І коли прийшла страшна небезпека останньої хвилини — ми побачили себе ізольованими, зустріли ся або з ворожнечою, або знов же з тим же самим нейтралїтетом, який від ворожнечі гірший. Є тут, звичайно, гріха не тільки нашого, а й тих людий та напрямів, що не побачили істотної ріжницї між анархічним большевизмом та українством, яке навіть у своїх крайностях все таки не сходило зовсїм з державної і творчої пути, не пускалось безбач, а силкувало ся держатись якогось берега. Є гріх у тому централїстичному заслїпленю, що в самостійній Українї і навіть принявши се становище — все таки орієнтувало ся на старі та звичні центри і з любістю мріяло про поворот давньої й звичної унїтарности. Є гріх — що й казати... Але чужі гріхи наших не зменшують і становища нашого не міняють. Ту свідому і несвідому тягу до чужих богів ми самі ще підсилювали і побільшували своїми помилками.

І от з чужими гріхами мусимо боротись — позбувши ся своїх.

(Конець буде.)

[Дїло, 16.04.1918]

(Докінченє.)

III.

Тепер по большевицькому експериментї збудувати "соцїялїстичну державу в серцї України" наше становище знов повернуло на краще. Нїякою аґітацією ми не змогли б того вдїяти, що вдїяли самі оті Муравйови та Боші, Коцюбинські та Мартинови, Кpeйцбepґи та Чудновські. Кияне і вся Україна дістали "предметній урок" по большевізму і та ріжниця між українською властю й бандою диких розбишак і грабіжників, якої ми не могли втолкувати, тепер кожному видна, бо вбито її буквально таки "палочними доказами". І нам тільки лишається використати се становище і всїм гріхам буде гріх, коли ми його не використаємо.

Звичайно, починати треба з орґанїзації міцної та авторитетної власти, з установленя твердого ладу й послуху перед законом. Про се ледви чи можна сперечатись, бачучи досадну науку большевизму. Правда, підбрехачі большевицькі з лави так званих "лївих" с.-р., які певне перефарбують ся незабаром на правих, пустили вже єхидне шипінє: спершу, мовляв, утихомиренє, а тодї вже реформи. Мізерна й безсильна інсинуація! Не про втихомиренє бо йде мова, а про твердий полїтичний лад та боротьбу з анархією, яку так розплодили большевики з своїми вірними слугами з лївого с.-р. крила. Без полїтичного ладу неможлива нїяка творча робота і всї реформи обертають ся на непродумані демаґоґічні поклики, від яких нїкому тепло на буде, зате всїм буде холодно. Коли се зветь ся втихомиренєм, то нехай: на нього мусимо йти, бо від него справдї залежать ті реформи, що дадуть трудящим людям змогу по людськи жити, бeз поневоленя з одного боку й без невстриманої анархії, з другого. Люде, що й тепер нїчого не навчились і знов думають тільки про свою демаґоґїю, справдї вже безнадїйні і над ними можна поставити хрест в процесї будуваня нового ладу.

Власть такою не повинна бути. Отже вся демаґоґія, на яку досї вона инодї пускала ся, мусить бути рішучо одкинута. Taк само забути треба й про шлях непевних спроб, на який вона ставала часом, бажаючи конкурувати з большевизмом. Закинути треба і метоли підлещуваня до мас, потураня нашим інстинктам юрби. Народ — не дитина, яку треба дурити грушками на вербі, обіцянками запевне неможливими до виконаня. Народ — не фетиш, перед яким треба поклони бити. Ще менше потребує він, щоб перед ним лоба розбивали. Зате він має право знати правду, а не вигадки, і сю правду, всю правду, треба йому казати сміливо, не боючись того, що се комусь може бути не до вподоби, не лякаючись риску навіть популярністю. З ідолопоклонством, хоча б у яких формах воно виявлялось, мусимо раз на завжде скінчити. І тільки тодї можемо рахувати, що вернеть ся захитана в народі віра до проводирів, до інтелїґенції, стане можливим співробітництво на основах рівности і зникне анархія, яку розпалили демаґоґія, авантюризм та потураня інстинктам — не народу, підкреслюю, — а юрби, як зникне й той отарний дух, що юрбу попихає на руїницькі вчинки. Се певна річ утихомиреня, — тільки даремно острять на него зуби "лїві" с.-р.: краще би подбали, як ті векслі поплатити, яких так необачно понадавали...

Треба зійти також і з шляху того національного недовіря та дрібязгових шпильочок, які не вважаючи й на перекір декляративним заявам, часто ятрили старі позви і рахунки. Факт — Українська Народна Република і всї, що той факт визнає і хто спільній державі хоче й може служити — повинні бути використані в відповідних сферах своєї компетенції. Тодї і тільки тодї не буде нейтральних громадян, які — хто байдуже, а хто і радіючи — позирати-муть на небезпеки для републики. Рівність прав вимагає і рівности повинностий та обовязків, і тільки така двосїчна рівність звязує усїх гpoмaлян в одне державне тїло й перетворюєть ся в ту "кругову поруку" в громадських справах, без якої не може бути нормальної державної роботи. Можна думати, що будуть спершу й такі, що ухиляти-муть ся від державної роботи на користь Українській Республицї, хоча треба думати, що большевицьке пануванє число таких дуже зменшило. І коли таким способом будуть зібрані й сконсолїдовані усї здатні до громадської роботи сили — можна буде на широку скалю разпочати ту величезну орґанїзаційну і просвітну роботу, яку треба попереду зробити, щоб народ наш був справдї народом, а не розпорошеними атомами, з яких кождий у свій бік тягне, і щоб він не "безмолвствовалъ", не нїмував тодї, як прийде небезпека йoгo державі, йoгo житю і будуччинї. Без сеї великої роботи ми вічно лишимо ся паріями серед народів, справдї годящими тільки на угнoювaнє тих вишних здобутків, які витягати-муть з нас инші. Ми довго були, занадто довго, такою підстїлкою, — час вже для себе жити, даючи разом і світові те, що досї марно пропадало, бо не розвивалось і гинуло серед нашої темноти.

Революція тільки тодї буває осяяна ореолом благородства і визвольництва, коли вона справдї визвольну мету має і йде до неї правдивими шляхами, без насильства, гнету та анархії. Большевики сю незбиту істину потьмарили і храм революції були обернули в вертеп розбишацький. І от виганяючи їx з "мicця свята", повинні ми подбати про його репутацію, повинні вернути йому давний ореол — орґаничною працею, справдї визвольною роботою, терпимістю і занедбанєм старих наших помилок. Тільки тодї не піде в непамять та страшна наука, яку дав нам большевизм.

[Дїло, 17.04.1918]