Межі лабіринту

Якось ми з донькою ходили до музею популярної науки і техніки “Експериментаріум”. Ми опинилися перед стіною з двома дверима — входом і виходом. Розташовані зовсім поруч одне від одного, вони були поєднані лабіринтом, схованим за стіною. Ми увійшли до одних із дверей і зробили кілька кроків у темряву. Всередині стояла задуха, а повітря було насичене випарами напружених людських тіл. У скляних стінах тьмяно поблискували рядки червоних лампочок, від яких темрява ще більше згущувалась.

Єдине бажання, яке я відчула, ступивши цих кілька кроків уперед, — негайно опинитись назовні. Але як повернутись назад, я не знала. Більше того, перспектива переміщення в будь-якому напрямку відчувалась як щось нестерпне, натомість ще нестерпнішим була думка про те, щоб нерухомо стояти на місці.

Мою долоню міцно стиснула волога долонька доньки. “Мені страшно, я хочу вийти звідси”, — в її голосі була паніка. І тому я озвучила найспокійнішу з доступних мені інтонацій, і повела її за собою уздовж скляної стіни, гладкої і липкої, вірячи з усіх сил, що якщо отак іти, йти і йти, то ми кудись обов'язково вийдемо. Зрештою, людина постійно приречена блукати в собі самій, і нікуди їй із себе не подітись — і якось же вона це витримує. І ось так ми дісталися виходу.

Швейцарський драматург і прозаїк Фрідріх Дюрренматт періодично звертався у своїй творчості до міфу про лабіринт Мінотавра. Щось дуже відгукувалось йому особисто в цій історії про істоту, яка не була ні людиною, ні твариною, ні богом, хоча мала в собі по трохи від усіх; про істоту вибрану і вигнану, породжену з тваринної пристрасті людини, людьми чи то ув'язнену, чи захищену в спеціальній споруді; захищену чи то від інших, чи від себе самої. Мінотаврові блукання в плутаних коридорах лабіринту — його блукання в собі самому, у внутрішніх конфліктах, в потребі пізнати, зрозуміти, усвідомити — і неспроможності досягнути цього усвідомлення.

Дюрренматт аналізує міф про Мінотавра, символізм образу напівтварини-напівлюдини, імовірні значення лабіринту — пошуки відповідей, яких немає, вічні розгалуження відповідей, відповіді, які знову приводять до запитань, безліч істин, кожна з яких не менш істинна, хибні оманливі стежки, що закільцьовуються і тільки імітують розвиток.

Чудовисько приречене залишатись замурованим у собі самому. Чи існує для Мінотавра бодай теоретична імовірність того, що він здатен знайти вихід із цих міріадів образів і рефлексій, які множаться, зав'язуються вузлами, заводять у глухий кут? Чому натомість його сестрі Аріадні доступна можливість проникнути в серце лабіринту і дістатися звідти назовні? Тому що вона людина? Тому що вона володіє дистанцією? Тому що вона закохана? Тому що хоче знищити Мінотавра?

В баладі “Мінотавр” Дюрренматт робить стіни лабіринту дзеркальними. Чудовисько постійно бачить навколо себе відображення відображень, цілі натовпи істот, схожих на нього самого, цілі натовпи істот, що страшенно від нього відрізняються, і ніколи не відомо, які з цих істот справжні, а які — лише відбитки, образи на гладкій лискучій поверхні. Ці інші навпроти — вкрите кригою плесо озера, на якому можна побачити власне відображення. Тільки чудовиськові не вистачає вміння розрізняти, хто тут хто: яким є він, а яким — той, хто навпроти. У своїй самотності йому прагнеться поєднатись із тим, хто йому зустрівся. Але він тільки боляче розбиває до крові власне тіло об тверду скляну поверхню дзеркал. Біль і рани дозволяють нарешті чіткіше усвідомити власні межі.

Поки лабіринт ще не сходжений, не досліджений — він займає собою весь Всесвіт. Темрява, що його наповнює, сягає найбільших глибин і ховає в собі найстрашніше. Відображення червоних лампочок у запітнілих дзеркалах — очі почвар, що гіпнотизують.

На зворотньому шляху з музею донька просить мене знову увійти в лабіринт — цей коридор з картонними стінами. Ми проминаємо його кількома кроками, добре пам'ятаючи два чи три нещасних простих повороти. Чомусь вже не так і темно. Чомусь зовсім уже нецікаво. Кудись випарувалась уся магія. Тільки сморід став іще насиченішим.

Дюрренматт стверджував, що зазвичай писав свої твори, не продумуючи їх наперед. Просто заходив у лабіринт — і блукав ним. Довірливо йшов, куди вела його думка, завертав туди, де вона відгалужувалась, щоб потім повернутись до попереднього пункту і спробувати додатковий хід, додатковий розвиток сюжету.

Це захоплює, особливо якщо взяти до уваги те, що Дюрренматт є автором багатьох детективів — жанру, в якому, здавалось би, продуманість, логіка і розрахунок гравця в шахи є визначальними.

Створення тексту (зрештою, як і будь-яка творчість; зрештою, як і проживання життя) — це віднайдення балансу між впорядкованістю й хаосом, дисципліною і спонтанністю. Якщо дозволити собі блукати в лабіринті, з нього можна ніколи не вийти. Може статись, що єдиним порятунком стане надія на прихід Тесея.

Впорядкованість, натомість, не залишає простору для того, чого не знаєш, чого не передбачаєш і не очікуєш. Тобі доводиться самому себе дивувати. Доводиться довго тренуватись, щоб видряпатись на скелю, але раптом, десь на середині прямовисного шляху, ти можеш немовби випадково нахилитись над урвищем, зграбно вигнутись луком — і стрімко увійти в прохолодну і прозору товщу води, яка ще зовсім недавно була льодом.