Не пішов відразу нагору. Адже був тут, як дома. Як свій. Сів на лавку під каштанами. Хотів повязати думки в один вузол, але вони раз у раз вихоплювались зпід контролі мозку й розбігалися на ліво й право: тінь каштана на мурі, як велитель без рук. Хтось голубів сполошив і вони фуркнули йому саме понад головою. Вся увага пристала до голубів.
— Може я хорий? — подумав. Встав і пішов нагору. Так, як сподівався: Рамона, його суджена, сиділа у вітальні за роялем. Не грала. Тільки руки спочивали на клявіятурі. Була у блідофіолєтній сукні. Пригадав собі, що колись-колись порівняв був колір цієї сукні до блеску її волосся. Чомусь видалось йому у цій хвилині, що Рамона позує.
Підійшов ззаду й торкнувся руками її рамен.
— Все мене страшиш, — сказала по румунськи, проте, що мусіла чути його кроки. Його тепер особливо прикро вразила ця її невинна брехня. Не відповів нічого, але й рук не відіймав з рамен.
— Ах, я забуваю, що ти не любиш, як я по нашому говорю до тебе, — сказала по українськи, але з чужим акцентом.
— Ні, не люблю, — сказав лагідно, але враз наче пригадав собі, за чим сюди прийшов. Обернув дівчину лицем до себе і скорим, задиханим, зміненим голосом викинув:
— Рамона, я прийшов тобі сказати... що я чув вчора... я ж сидів тут під каштаном... все, що ти з своєю матірю говорила...
Ось воно, те, що мусів їй сказати. Вона вдивилася в нього своїми безсоромно чорними очима: поважно, аж напружено. Раптом розсміялась ласкотливим сміхом, який знає тільки південна раса: — .. ..та ж я навмисне так голосно говорила, щоб ти все міг чути... Подумай собі тільки, Нікуліцо, — вона почала скоро говорити по румунськи: — чого мамі забагається! Вона хоче покинути Яси й перенестись жити до Чернівців, там де ми... Каже, що найме собі окремо мешкання... тільки щоб двічи в тиждень мене провідати... Я не хочу цього! За ніщо не допущу до цього! Я хочу нарешті без свідків бути з тобою!...
Вона закинула йому обидві руки на шию й відхилила голову взад: спокуслива й безвольна водночас. Никола повернув її лице просто своїх очей: — Що ти говориш, Рамоніка? — опитав на її матірний мові, наче хотів, щоби слова його просто трапили їй до серця. — Що ти говориш? Та ж твоя мама так тебе любить. а до того вона надіється, що колись внуки будуть й вона хотіла б близько них бути... Направду не розумію тебе... 1
Це вже розсердило її: — Нема чого мами жаліти... Мала й вона колись свою молодість, красу, любов... мала свої „щасливі дні”, чого ж їй ще? Ця її любов, ця вічна опіка наді мною, це щось хоробливе з чого я мушу її вилікувати... Ні, Нікуліцо, вона таки залишиться тут.
Це кинуто, як визов, але Микола нічого не відповідав. Йому видалось раптом якимсь смішним непорозумінням, що він стоїть оце напроти цієї чужої жінки й торгується за куток у серці цієї жінки без серця для її мами...
Рамоні прийшла нова думка: — А що твоя старенька? Не переїде до Чернівців? Вона мабуть не зможе лишити господарства?
— З моєю мамою... ти питаєш про мою маму? —
Миколі митом блиснуло через голову затишне обійстя в далекому буковинському селі і кроки його мами, повільні, старечі. Микола здрігнувся.
— Що це? Чому ти такий дивний? — спитала Рамона.
Її голос вдарив його. Пригадав собі миттю, як він учора звучав різко й безпощадно отут, у цій світлиці: — Ти не поїдеш із нами, говорила Рамона мамі. Я маю право на своє життя, чи ні?
Ні! Микола мотнув головою, наче відповів сам собі па якось питання. Він зняв руки з рамен цієї чужої йому жінки.
— Що з тобою, Нікуліцо? — спитала Рамона трівожно.
— Нічого, Рамоно. Я йду. Маю тобі дещо сказати... але краще напишу... ще сьогодні...
Не озираючись він вийшов із вітальні. Потім з несамовитою спорістю збіг сходами вниз.
— — — — — — —
Вже вечоріло, коли Микола побачив перед собою похилу браму. Звичним рухом відшукав закрутку й сам відчинив собі фіртку. Пес не обізвався, лише закалатав хвостом об буду на знак, що пізнав свого. Але Микола не завважив його приязно нащурених ух. Важким кроком підійшов до ґанку.
Тут застала його мама, коли за хвилю вийшла сінешніми сходами, подивитися, чого гавкає Бурко. Він сидів і вдихав у себе пахощі тихого сільського вечора.
— Миколко! Це ти?
— Я, мамо.
— Ти з Яс? Як це так? А... — не договорила
вона.
— Я сам, мамо, — відповів на невисказане питання.
Вже зоріло, як посвітив мамі до її кімнати. Мама ще раз поцілувала його в чоло й пішла. Причулось йому, що мама плаче. Хотів завернутися, але усвідомив собі, що коли б навіть так було, то могли б це бути тільки сльози радости. На пальцях пішов до своєї кімнати. Поглянув на розстелене ліжко і шклянку води на нічному столику. Уста йому задрожали й він вийшов скоро на ґанок. Здавалось йому, що ще всього не розповів мамі. Поглянув через вікно до маминої кімнати: лежала горілиць, заплющивши очі, як вмерла. Порівнання видалось йому таким страшним, що аж зробилось горячо в одній хвилині. Розіпняв сорочку на грудях, сперся обіруч на поруччя й дивився на рожевий уже крайчик неба. Село вже ворушилось тут і там.
Здавалося йому, що тільки чудом уникнув смерти в катастрофі. Рани ще пекли. Але вже сходило для нього нове життя. Як оцей весняний ранок, чисте й прозоре.
[Нова хата, 1934, ч.5, с.6]