Мала Зізі

— Пан на веранді — чую голос старої Сафти, а наздогін за ним прудкі кроки Зізі. Нарочно не схоплююся на привітання. Навіть голови не повертаю в сторону дверей. Цікаво (і сам хочу, щоб так було), чи мала не забула своїх давніх звичок. Та коли замісць двох свавільних, міцних долонь на очах чую тільки несміливий доторк на свому рамені, встаю здивований: передімною високе дівча з гладко зачесаною головою й суконкою понижче колін. Ні сліду безладдя у волоссі, ні свавільности в очах.

— Я всюди шукаю за...

Беру за обидві руки і міцно струшую ними: — Зізі, хай буде по давньому «ти»... — Тепер Зізі стискає мої руки: — Я так й думала... Але «ти» й »вуйку», згода?

Та мала уявляє собі, що я міг би колинебудь бути чимось іншим для неї, як старим «вуйком».

— Само собою, що «вуйку», якжеж інакше?

— Ну, — бо бачиш, коли «своячка» має вже чотирнацять літ, а «вуйко» тільки трицять, то... вуйко може не хотіти признатись до посвоячення...

Як та мала тонко думає!

— Не фільософуй, Зізі. Для мене ти все будеш «малою» дівчинкою... Тепер дай поцілувати свої очі, сідай коло вуйка й розказуй. Говори щось, Зізі...

Зізі забуває про повагу своїх чотирнацяти літ, сідає на поручча фотеля, бере мене за шию (забуваю, що це маленька Зізі і жагуче вдихую запах свіжого тіла) і шепоче до вуха: — Вуйку, що сталося? Чому мама й тато мають такі таємничі міни, коли говорять про тебе? Чому я маю з тобою «незвичайно уважно» поводитись? Вуйку! Ти скажеш мені, правда? —

Дивлюсь на неї: на насаді Носика кілька веснянок, а в кутиках очей темні тіні, як у... Які ви всі подібні до себе, жінки! Можливо, Зізі, що задля цих кілька веснянок на носику, я повинен тобі все розказати...

— Бачиш, дитино, інколи старі «вуйки» мають болі, про які чотирнацятлітнім кревнякам і не сниться...

Зізі зіскакує з поручча. Від стягнених брів тіні у кутиках очей побільшуються.

— Якти можеш так говорити про мене! Ти ніколи не мав чотирнацять літ вуйку? Ти забув уже, що ти тоді вже усе знав і розумів? Ніку, вуйку Ніку — поправилась скоро — що сталось?

— Хтось завдав мені багато болю, Зізі.

Зізі поважніє. Кладе свою ручку мені на голову й вже все розуміє. Тільки за молода ще, щоб удати, що не розуміє.

— Тебе зрадила твоя суджена, «тета» Орися, яку я цього літа мала нарешті вже особисто пізнати? Так?

(Так, так, маленька Зізі, тільки не питай так просто, так болюче щиро)...

— Ні, маленька, ніхто мене не зрадив... Тільки, я довідався, що панна Орися ніколи правди не говорила твому «вуйкові»... Зізі, ніколи - ніколи не чути правди... це дуже болить...

— Особливо, як когось любимо, як ти панну Орисю любив... поясняє мала дівчинка, а я старий не можу доглупатись: насміх це чи спочування.

Ні, Зізі добра дівчина. Вона кладе мені одну руку за шию, другою відгортає мені волосся знад чола й каже тихо, але дуже виразно:

— Бідний вуйко Ніко... Коханий, бідний вуйко... Якби я була панною Орисею і ти любив би мене так, як її... я ніколи не говорила б тобі неправди... Ніколи ніколи... Навіть, якби я мала сама на цьому потерпіти...

О, Зізі, якби це тільки правда була! Якби ти сама могла знати кілько в цьому правди, а кілько твого доброго серця! І я старий дурень беру цю дитину коло себе й питаю: Все від сьогодні будеш мені про себе говорити, Зізі? Все-все? Навіть те, що не сказала б навіть мамусі й таткові?

Зізі червоніє чомусь, але каже так, що не можна не вірити: — Тобі скажу все... навіть те, чого мамусі не сказала б...

Потім не обзиваємося ані словом. Переживаємо в тиші свою нову приязнь. Від світла в кімнаті йдемо на веранду. У дверях каже мені Зізі: Не говори нікому, що ми приятелі...

Оглядаюсь, чи немає нікого, цілую (вперше за наше знайомство) Зізину ручку і паленію від сорому, коли та ручка на мій поцілунок, відповідає горячим стиском.

Два u пів місяця пізніше.

Зізі моя приятелька. Найвірніший друг, якого я колинебудь мав. Я вже не соромлюсь, коли цілую її в руку, а у відповідь чую: Бідний вуйко Ніко.

Зізі виявляє мені так безцеремонно свої тайни, що я вже починаю побоюватись, чи не псую дитини. Якось призналась мені, що замісць на лекцію музики (що за дикунство примушувати когось любити мистецтво!), пішла собі на прохід до парку. Я зовсім забув, що ми «приятелі» і сказав досить неласкавим голосом: Це погано обріхувати своїх батьків і учительку, що тобі напевно вірить... Щоб цього більше не було. Зізі!»

Мала розсміялася: — Ти так говориш, як моя мама, вуйку! А я не хочу мати двох мамів... Розумієш...?

Розумію: приятель не повинен моралізувати.

Три місяці і пять днів пізніше.

Зізі вередує. Ні сіло, ні пало змінила наші години на тенісовім корті. Замісць від 6—8, переписала на час від 8—10. На мою заввагу, що на жаль саме ці години ранішні маю заняті, мала своїм звичаєм розсміялася мені в саме лице:

— Ти думаєш, що то тільки ти один вмієш у теніс грати в нашім місті?

Я не дався збити зпантелику малій хитрунці й запитав просто з моста: Хто-ж це краще грає від мене?

— Хочеш знати, то знай: Орест.

Щирість Зізі просто бентежить мене. (До речі: Орест щойно вчиться грати). Вчора запронував я («плятонічна» заздрість з мого боку?) ранню партію теніса від 6. Вона зразу ніби втішилась, але зараз споважніла: Прикро мені відмовити тобі, вуйку Ніку, але власне завтрішній ранок маю занятий...

Я не допитувався. Від пані Олени (матері Зізі) довідався, що на той день буде назначена прогулька. На прогульці мав бути і Орест. Вечором спитав я своєї приятельки: Як тобі подобається Орест?

— Добре сервує — була відповідь. Потім: Не пригадую собі вже — ти колись розповідав мені про це — чи «тета» Орися добре грала в теніс?

Я виразно чув, як кров підходила мені до лиця.

При кінці четвертого місяця.

У тихім спокійнім домі, де жили батьки, чотирнацятьлітня доня й її трицятьлітній приятель, трапилась одного ранку траґедія. Зізі виходячи зі своєї кімнатки забула сховати свій денничок під матерац у ліжку, а залишила його з олівцем і найсвіжішою датою на столі, на самому найвиднішому місці.

Зізі, маленька дівчинка Зізі, вже від пів року залюблена в Оресті. Мама з жалю й обурення не може спокійно говорити. Батько розбирає справу: стверджує наслідки й дошукується їх причин. Я, ошуканий приятель, успокоюю їх і беру в оборону свою невдячну приятельку: чому не вміли вони обидвоє здобути довіря дитини? Чому, питаю? Адже нічого лекшого, як здобути серце дитини. (Зізі, якби знала, все наказувала мені: «Не говори нікому, що ми приятелі».

Остаточно Зізі нікого не обріхувала, бо ніхто (я не числюся) досі про стан її серця не питав.

Біля полудня вже знову спокій у цьому домі. Тільки Зізі має ще підпухлі від плачу очі. Вечором, коли Зізі виносить свій лежак на веранду, не можу перемогти себе, щоб не запитати: Скажи мені, Зізі, чому ти так обріхувала мене?

Зізі настільки горда, що не заперечує.

— Вибач мені вуйку Ніку, але я не думала зле... Ти був такий нещасливий від того, що твоя суджена ніколи тобі правди не говорила, що я думала... що тобі лекше буде, як знатимеш, що є хтось, що тобі все, все-все говорить... Але сам бачиш, що є справи про які не можна з ніким говорити... хіба в деннику записати... А дотого, я думала, що тобі прикро булоб довідатись, що я волію Ореста, як тебе... Направду, вуйку, ти повинен розуміти, що я тільки тому не говорила тобі правди, щоб не зробити тобі прикросте... Вибачаєш мені, вуйку Ніку?

Вибачаю. Вибачаю тобі Зізі, тобі Орисю й тим усім, що після вас надалі ошукуватимуть мене. Всім жінкам світу вибачаю. Всі ви маєте дуже добре серце й всі ви все ошукуєте й зраджуєте нас... тільки для нашого добра й спокою нашого серця.

[Назустріч, 1934, ч. 8 (16.IV), с. 2]