Добрі други

Мені соромно за мою память: мені тоді ле­дви пятнадцять було. Мені казали, що можливо ви будете з моєю старшою сестрою женитися, то­му я повинна до вас чемна бути.

Але я й без того була б до вас чемна. На­певне. Коли одного вечора пішла я за вами замк­нути двері в передпокою (сестра не могла цього зробити, бо можливо ви мали женитися з нею), ви обернулися до мене, взяли мене за підборіддя, скрутили мою голову так, що я мусіла вам в очі дивитися, коли не хотіла своїх замкнути, й сказа­ли:— Чи несхотілиб ви, Ірино, мені другом бути?

А коли я вам нічого не відповіла, бо направ­ду не знала, чого ви хочете від мене, ви усміхну­лися „вашою” усмішкою і сказали: — Колись скажу вам, маленька, маленька, що значить „ко­мусь другом бути”.

Можливо, що ви хотіли тільки зажартувати собі з мене, але... пятнадцятьлітні не знають ще, що можна жартувати собі з людей, і тому я з у­сією повагою своїх пятнадцяти літ ждала, що од­ного вечора, як піду замикати за вами двері в пе­редпокою, ви скажете мені, що значить „комусь другом бути”.

Та коли пройшло кільканадцять вечорів, а я все ще не знала, що значить „комусь другом бути”, я забула, що може ви будете з моєю стар­шою сестрою женитися, забула, що я повинна до вас чемна бути і... не ходила більш замикати за вами двері в передпокою.

­— ­— ­— ­— ­—

Я хотіла конче знати, як довго ти мене вже любиш. (Тонкости в коханні вчить нас щойно ва­ша зрада). Ти взяв мене, своїм звичаєм, за підбо­ріддя, скрутив мою голову взад, відгорнув волос­ся знад мого чола, щоб мої очі не могли сховати­ся перед твоїми і сказав: — Я вже тоді багато почував до тебе, як ти ходила мені двері в перед­покою відчиняти, але як я міг тобі це сказати то­ді? Такій ще „маленькій”? Я сказав: будьмо дру­гами...

І я тепер зрозуміла вже, що значить, коли мужчина говорить жінці „будь мені другом”...

­— ­— ­— ­— ­—

Вчора я знову стрінула тебе несподівано бі­ля мармурової колюмни в музею. Я хотіла вже (хто це сказав, що жінка в коханні довго памя­тає?), як це бувало давніше, гукнути собі знечевя якесь привітання, як враз нагадала, що ми тепер тільки... „добрими другами” вже.

Ти, хоч сивина припорошила вже тут і там твою чуприну, далі ще такий обережний у словах, ще колись (той „інтересний” називають тебе мої знайомі): якжеж міг сказати мені ти, що ти вже не любиш мене? Ти сказав тільки: — Будьмо дру­гами, Ірино!

І тепер я розумію це слово. Одного тільки не розумію, мій „сивий” приятелю, як це поясни­ти собі, що ти:­— такий оригінальний, коли йде

про вибір узору краватки, в коханні кроком не поступив поза межі царства старого дідуся Ша­бльону? Девятьдесять лицарів наших днів кінчає й починає своє кохання „дружбою”.

Між ними й ти, такий ориґінальний..., коли йде про вибір узору краватки.

[Химерне серце, 1936, с.16—18]