Післанець, що приніс телєґраму застав Уляну у молочарні, як наглядала над розподілом ранішнього молока. Побачивши несподівано у дверях умундурованого почтового післанця, Уляна злякалася не на жарти. Телєґрама на селі означає те саме, що смерть, в найкращому випадку важку хоробу когось із родини. Шість пар рук кинуло роботу, шість пар цікавих очей звернулося з трівожним питанням до Уляни: чи не приключилося чого, крий Боже, злого панові в дорозі?
Уляна зручно опановуючи своє хвилювання, якби нічого не зайшло, втиснула зловіщий папірець до кишені, поручила ще зараз відвезти молоко до панства Вишневих (вчора пані Вишнева жалілася, що молоко привезено десь аж біля десятої) і під розчаровані погляди трьох дівчат вийшла з молочарні.
В сінях роздерла скоро телєґраму. Перебігла очима раз, потім ще раз і ще раз.
Дяка Тобі, Всевишній, ніякого нещастя, а навпаки щось несподівано радісного принесла зі собою ота телєґрама. Її чоловік, Осип, позавтра, в дорозі до К., задержиться один день у Львові. Він хоче, щоби вона приїхала того дня ранішним поїздом до Львова й зачекала на нього на двірці. Мусіло добре пощастити йому в дорозі, міркує Уляна. З порожною калиткою не кликав би він її, в цей горячий у господарці час до Львова. Вона ховає телєґраму між свої старі памятки до касети й усміхнена, відмолоджена неначе, вертає до порядку своїх щоденних занять.
Її голос звичайно такий строгий, коли зверталася до служби тепер переливається від утаєної радости. Замість намняти добре вуха пастушкові, що не допильнував, як слід худови, Уляна поклепує його по плечі й чисто по материнськи грозить, що другим разом не пустить вже плазом такого недбальства.
Пастушок з вибалушеними очима відходить до краю здивований, а Уляна йде до кухні, щоби й там кинути якесь привітливе, тепле слівце.
Вечором у ліжку прочитує ще раз телєґраму. Очевидно поїде, це вона ще вперше прочитавши телєґраму рішила. Тільки в першій хвилині, привчена до послуху, хотіла їхати, бо Осип собі цього бажав, а тепер поїде, бо вона собі цього бажає. Дивне, дійсно дивне, що досі їй ніколи і в думці не заманулося покидати отак без діла собі господарку й виїзжати кудись для своєї приємности. І звідки раптом така непереможна охота у світ? Хиба вона знає? Особливе ще й те, що вона навіть вдячности не може почувати до Осипа за це запрошення.
До біса! Хиба їй не належиться дещо світа побачити?
Гей, таж їй всего двадцятьшість літ! Що вона теж досі не подумала ніколи про себе! Їй і досі не прийшло ніколи на думку, що ті двадцятьшість літ не вічні: пролетять і не схочуть назад вернути. Не було часу займатися своєю особою, бо хтож у такому разі займався би: домом, дітьми, молочарнею, худобою?
Від раня до ночі все занята, все сторожка, все клопотлива, все без одробинки вільного часу й — усе на останньому пляні, коли ішло про її особу.
І це має називатися життям?
За сім років її чоловік перший раз подумав, що й вона може зазнати іншої радости, як лише тої, що квочка з двадцять яєць щасливо вивела двадцять курчат.
Та на Осипа не може вона жалітися. Вона чує ще в вухах, десь аж у самому серці крик, який зчинила його родина, коли довідалася, що він жениться з хворою дівчиною, без зломаного шеляга при душі. Вона ніколи не забуде його старань, щоби вдержати її при житті й здоровлі.
Це все вона дуже добре памятає, але — може цього за мало? Хиба це досить дати комусь подостатком хліба й більше не дбати за нього? Чи заспокоєні одні бажання не родять других, сміліших?
Коли другого дня рано служба здивована відсутністю пані в кухні, вислала найрозсуднішу споміж себе, Гафію на звіди, та повернула з дивною вісткою: пані замкнулася у своїй спальні й через двері переказала, що її сильно болить голова і вона рішуче бажає для себе спокою.
Тимчасом Уляна стоїть перед дзеркалом і з соромливою цікавістю приглядається собі від голови до стіп.
Ах, ті її сукні! Небораки мусять добре простягнути ноги, щоби бодай на три кроки дігнати пані — Моду. Всеж таки Уляна вибере з них найкраще, що можна взяти. Поїздка до Львова не трапляється щодня. Цього не слід забувати!
Годі! Раз хоче вона подумати й про себе. Молочарнею, дітьми, полем займеться Гафія. Чейже не провалиться від цеї зміни світ під землю!
Коли другого дня у відновленім веснянім костюмі, під цікаві, трохи, що не заздрі, погляди дітей і служби, виїзджає Уляна за браму дому, зітхає з полекшою.
У ваґоні сидить Уляна тихо в кутику занята виключно собою і своїми думками. Подорожні інколи бувають такі нахабні: а куди їдете? А звідки їдете? А до кого їдете? Направду краще не вдаватися з ніким в розмову.
У Львові висідає разом з усіми й разом з юрбою народу спішить до виходу. Почуття колєктивности робить її певнішою. Ніхто не пізнає, чи вона перший, другий, чи сотий раз приїзджає до Львова. До поїзду, яким приїде Осип має що добрих дві годині часу. Немає найменшого змислу, ждати на нього дві годині в задушній почекальні. Краще огляне бодай здалека місто. Якийсь візник, що відразу відгадав у ній гостю з провінції, пропонує Уляні свої услуги. Вона відмовляє. Волілаб уже трамваєм переїхатися. Але — кудиж вона має їхати?
Іде просто перед себе, рада своїй пригоді. Бентежить трохи Уляну те, що деякі стрічні всміхаються до неї привітно, як до добре знайомої особи.
Перед великою виставою з жіночою конфекцією зупиняється — отак від нехотя начеб то. Хиба кожний прохожий мусить знати, що вона приїхала зі села? Виставова шиба відбиває широко усміхнене лице. Тепер ясно Уляні, чому стрічні мужчини усміхалися до неї. Цеж тільки у відповідь на її безглуздий усміх.
Переходячи попри ресторан пригадує собі, що вона властиво що нічого сьогодні не їла. Вагається хвилину: могла би вступити на перекуску.
І — нагло пригадує собі, що вона ще ніколи не замовляла сама в ресторані. Вже краще почекає на Осина й зїдять обід разом, як повинно бути. Могла би ще спізнитися до потягу.
На двірець приходить Уляна саме в час. Це добре. У ждальні застає вже Уляна якусь паню з дитиною (це приводить її на думку, що Влодко й Ніночка повинні вже своє молочко пити в цій порі), двох жидів, якусь ґімназистку й якогось молодого чоловіка.
Цей останній пів хвилини скорше входить до середини, як вона.
— Вибачте — обертається він до Уляни.
— Нічого — відповідає вона весело й збентежена поважніє: якісь особливі очі.
— Таке лице — промайнуло Уляні в думці — не стрічаєте на кожнім кроці, навіть у Львові.
Пані з дитиною підходить до портієра.
— Чи не спізнився часом поїзд?
Так, невличке спізнення.
— Поїзд спізнився — повертається молодий чоловік до Уляни, хоча ту відповідь портієра чула вся ждальня. Уляна притакує головою. Особливі очі хвилину задержуються на Уляні, а потім вертають до мутної шиби входових дверий.
Портієр з грюкотом відчиняє двері на обі половині. Знак, що потяг заїзджає. Уляна насторожується: як зустріне її Осип? Що скаже? В них так часто вражіння перших слів при привитанні рішало про настрій цілого дня, часом навіть і тижня. Уляна присувається ближче дверий. Незнакомий з особливими очима стає собі з боку. Уляна не дивлячись в його сторону чyє, як він стежить за нею. Не має сумніву, що він цікавий, кого вона вітатиме. Наплив пасажерів щораз меншає у дверях. Вже тільки двох, чи трьох добігає до виходу, а Осипа ще її досі но видно. Як це можливе? Уляна збентежена, перелякано, повертається на всі боки. Хиба що переочила? Алеж це неможливе! Вона добре дивилася. В такім разі?
Незнакомий спочутливо посміхаючись підходить до Уляни:
— Не приїхали наші, пані. Моя мама так рідко виїзджає куди зі Львова, що непривчена до подорожі, мусіла спізнити потяг... Ви певне судженого чекали? — питає просто, без тіни зухвальства принагідного знайомого. Уляні мимохіть вдаряє кров до голови: насміх, чи незручний комплімент?
Виходить, я вгадав — пояснює собі незнакомий її збентеження. Тепер Уляна вірить уже, що він називаючи її судженою, думав щиро.
— О, так, — каже сміло — ви вгадали. Я дійсно судженого чекала... Ми умовилися стрінути тут у Львові, її оце він не приїхав. Не можете мені сказати, коли приїзджає слідуючий поїзд із Н.?
— Прошу дуже. Слідуючий поїзд із Н. приходить точно за пять годин і дванадцять мінут. Ви не знаєте ближче нашого міста? — питає далі незнакомий тим довіреним без нотки нахабства тоном.
— Ні... Суджений мій саме сьогодні мав показати мені Львів і оце —
— У такім разі — впадає в тон незнакомий, якщо позволите, можу служити вам за проводиря.
Уляна нерішуча ще, але вже така близька того, щоби піти на всякі дурниці, що їх запропонує цей пристійний хлопець, стоїть перед ним, наче питає цих особливих очий: можна вам вірити?
— Добре — каже врешті — приймаю вас за провідника. Справуйтесь тільки добре й майте на увазі, що я перший раз у вашім місті.
— Будьте спокійні, пані — кланяється він ввічливо.
На вулиці здається Уляні, що її вже дещо приношений капелюх мусить виглядати дуже несмачно побіч елєґанції її товариша. Вона не є зовсім певна, чи він не соромиться її товариства і чи вже не жаліє своєї пропозиції.
— Якби ви не мали нічого проти того, то я хо
тіла би купити собі новий капелюх... Ми з судженим саме — —
— Алеж знаменито — не дає їй докінчити, думки. Знаменито! Нехай вам здається, що я ваш суджений... Прошу, прошу не відмовте мені бути пять годин моєю судженою... Я маю двадцять сім літ її ніколи ще, даю слово, не був заручений. — Добре? Годитесь? — в його голосі стільки безпосередної щирости, а притім стільки лукавства, що Уляна не може не згодитися, Її охопив якийсь чар пригоди, проти якого не може устояти весь її здоровий розсудок.
— Добре, але — — але — суджені не говорять між собою „ви”. —
Уляні щойно тепер приходить на думку, що він досі не представився їй.
Очевидно — сміється він — очевидно, але — як тобі на імя?
— Уляна.
— Чудово! Мушу запамятати собі те завсіди, що моя перша суджена називалася „Уляна”. Отже, Улю, ходім купувати новий капелюшок.
У модистки вибирають білий фільцовий капелюх з темносиньою стяжкою. Юра (Уляна запиталася з черги про його імя) божився, що до її смаглявого лиця білий капелюх найкраще надається.
Розбавлені цим купном ідуть купувати ще рукавички, торбинку й ще деякі дрібнички.
— Прошу для моєї судженої капелюх, прошу для моєї судженої це, прошу для моєї судженої те. — Треба було чути, з якою гордістю вимовляв він це слово.
— Осип ніколи не вмів бути таким ніжним — думає Уляна.
— Алеж — ти ще нічого не їла — раптом пригадує собі Юра. — На вечеру ще за скоро... Може кави напємося? — Уляна соромиться признати, що вона сьогодні взагалі ще нічого не їла.
— Добре, напємося кави...
В цукорні пригадує Уляна, що девята двадцять приїздить поїзд з Н. Нишком слідить, яке це вражіння зробить на Юру, ця пригадка скорої розлуки. Зовсім таке, якого вона собі бажала. Він просто обурюється на неї, що вона може, про якийсь там поїзд думати тепер.
— Алеж, Юр, якщо дійсно твоя мама має приїхати, то ти повинен бути на двірці...
Цей арґумент ділає.
Нараз освідомлює собі Уляна, що вона не хоче, щоби Юра бачив, що той її „наречений”, це підтоптаний уже в літах, лисавий чоловік. ІЦо він подумає про неї, коли побачить такого „нареченого”.
— Слухай Юр, а якби я попросила тебе в імя тієї симпатії замість за півтора, — розійтися за пів години ?
— Я не розумію тебе.
— Я бажаю собі, я прошу тебе, Юр, якщо ти хочеш щонебудь приємного зробити для мене, себто як хочеш, щоби я повірила у твою прихильність до мене — не виходи тепер о девятій на двірець до потягу. —
— Алеж, Улю, ти сама казала, якщо мама приїзджає —
— А тепер не хочу, щоби ти виходив до потягу. Не хочу, чуєш Юр? Можеш мені це обіцяти?
Юр дивиться на Улю своїми „особливими” очима довго — довго й нічого не може розуміти.
— Добре — погоджується врешті.
Уляна бачить, що він зовсім посумнів, цей її пятигодиниий наречений, і їй жаль його, жаль себе, жаль цеї нежданої гарної хвилі... Водночас сама свідомість, що цей гарний, молодий хлопець сумує з її приводу,
наповняє її серце таким захопленням, такою вдячністю до нього!
— Мені пора вже йти, Юро. Проведеш мене кусник, чи останеш тут? — питає мягко, готова вже піти на уступки й дозволити відпровадити себе аж під двірець.
— Ні, я остану тут — паде несподівана відповід. — Боюсь, що ти задля мене можеш спізнитися на стрічу зі своїм судженим.
Це звучить вже, як докір. Коханий, солодкий докір. О, дяка, тричі дяка тобі, незнайомий, за нього.
— У такім разі будь здоров, Юр.
— Будь здорова, Улю, і — всего гарного на нове життя.
—Дякую.
Уляна спішно виходить з цукорні й зараз же на вулиці звільняє крок. Немає сумніву, що Юра вибіжить за нею. На розі вулиці нишком оглядається поза плечі: Юри не видно.
Невже? Невже дійсно не вибіг за нею — і невже дійсно їй вже ніколи — ніколи не бачити його?
І раптом таке пекуче бажання ще раз один подивитися на нього. Один одинокий і останній раз. Нічого, тільки подивитися. Може вернути до цукорні й начеб то запитати його, в котрій точно приходить потяг з Н. Могла забути.
Обертається, щоби вернути до цукорні й бачить уже тільки плечі Юри, що перед хвилиною мусів вийти.
Його висока, дещо наперід похила стать мішається з вечірним хороводом вулиці й тільки тут то там виринає виразніще під світло виставових шиб. Ще хвилину, ще дві й Уляна не може вже відріжнити його голови від десятків інших, чужих голов вуличної товпи.
Проте стоїть все ще на тому самому місці нерухома, наче вросла в нього, й дивиться туди, де пропав він, Юра.
Поволи — поволи десь під порогом свідомости продирається вперта, хоч неясна зовсім ще думка: так мусіло бути.
І те, що Юра вийшов кілька хвилин скорше з цукорні перед нею, і те, що Осип не приїхав полудневим поїздом, це вже не сліпий припадок, це воля доброго, або злого ангела її життя. Це її доля.
Вона мусіла, бо вже так їй суджено було, у житті своїм, саме на межі молодости й віку, що не знає ілюзій, зустріти і втратити Юру. Доля не хотіла звести їх разом.
Уляна й повертає в сторону двірця Осипові на стрічу.
[Нова хата, 1933, ч.7—8, с.7—9]
15.07.1933