Пані Марія вертає з города. В одній руці підкасана спідниця, в другій набряскла пруньками галузка вишні. Зраня крапав дощик і сонце не встигло ще спити роси.
Фіртка від вулиці сьогодні знову стояла отвором. Ірка, ніхто інший тільки Ірка, знайшла собі дорогу через сад. Так начеб не було брами. Гнала десь собою, як божевільна, бо аж, галуззя з вишень поломила. Нерозумний дітвак.
Марія оглядається поза себе: весна цього року приспішила кроку. Стільки зелені й сонця в цій порі давно вже не памятають люди. Марія минає долішні кімнати й йде зі зломаною галузкою вишні просто до Ірчиної кімнати на горище. Ірка в цій порі в Музичнім інституті. Нічого не шкодить; Марія хоче знати в якім настрою вийшла з дому та шалена дівчина. Мусить знати.
За вісімнадцять літ свойого подружнього життя пані Марія навчилася читати не з одної незаписаної картки. Десять пар очий, десять пар ух придбала собі за тих вісімнадцять років.
З того, як зложив її чоловік убрання перед спанням, вичитувала в котрій годині та в якім настрою повернув він до дому. Не потребувала нікого розпитувати. Ні довірених приятелів, ані довірених слуг. Замкнута в собі, недовірлива, узброєна в десять пар очий, в десять пар сторожких ух вона у справах своєї рідні рішала сама одна.
Правда й порядок це два стовпи, на яких оперла все своє життя. Природний порядок річей: ніяких непредвиджених випадків, ухилів, химер, ілюзій. Простим шляхом аж до мети. Так найкраще. Її власне життя було зразковим твором суворого божка Порядку. Подія за подією, рік за роком пересувалися спокійно, послідовно, якби хтось невидимий нанизував їх на рівну сталеву нитку.
Дитинство з миляними баньками й порцеляновими „дітьми” уступило перед першими ознаками доростаючого віку. Дівування прийшло ні за скоро, ні за пізно. У сам час. Ніякої романтики, ніяких пустих, заведених надій. У двадцять літ вийшла заміж. Ця подія була теж записана в програмі її життєвого порядку. Може могла трапити на іншого, як її, чоловіка. Але що значить „інший”? Кожний інший мавби за собою ще „інших”. Мусить бути добре так, як є, коли вже інакше не може бути. І так все ішло раз повзятим, втертим шляхом рівно через вісімнадцять літ, аж цеї весни Ірка, її рідна дитина, виломлюється нерозсудно з-під раз устійненого права порядку так, начеб — але зараз побачимо.
Дійсно є що бачити: шафа відчинена широко на обидві половині, з переверненими горі корінням полицями каже, що тут хтось у великім поспіху чепурився. На столі перевернений флякон із фіялками. Вода капля за каплею скапує по скатерті на землю. На землі старі панчохи й синя шапочка. На ліжку — ноти. Забути ноти на лекцію музики, чи чував хто таке?
Пані Марія стоїть по середині кімнати, опустивши руки. Не розходиться тут про поплямлену скатерть, про нелад у шафі, про синю шапочку в порохах... Це дрібнички. Вона шукає причини, цього неладу, цього гарячкового поспіху, цього бажання причепуритися (а може й подобатися, хто знає?). Досі бувало, коли вона, мати, не могла того, чи іншого пояснити собі, чи збагнути, приходила й питала просто, отверто, як річ мається. І — досі діставала все щиру відповідь.
На подвірю біля студні перегукується з кимсь Ганя. Як навіжена регочеться за кожнім словом.
Марія затикає долонями вуха: ординарний, безглуздий сміх.
— Гей, Ганю — гукає пані Марія через вікно — винеси вазонки надвір! Будемо пересаджувати цвіти.
Може врешті покине її той безглуздий сміх. Захворіти можна від нього.
Марія роздроблює уважно чорнозем під цвіти й думає: Ірки щойно не видно.
Згодом встає від роботи: хоче зустріти сьогодні свою дитину без свідків. Хоче придивитися ближче, як мога найближче своїй дитині. Може дійсно не добачила чого вона, мама.
Та — Ірка не приходить. Пані Марія загорнута в теплий, пухкий шаль сидить на веранді проти сонця й жде.
Дві хмаринки наплили на себе, обмінялися поцілунком і далі поплили.
Ірка, повертають думки Марії до одного, певно у Гнатових засиділася. Можна би Ганю післати по неї, але це не є звичаєм Марії слідити своїх найближчих. Ні, це не лежить в її натурі. Пані Марія пригадує собі, що Ірка і передучора і минулої середи теж прийшла пізніше до дому.
Тільки без зайвих здогадів і побоювань, напоминає своє неспокійне серце. Ірка певно надбіжить садом. Мала має часом свої химери. Марія встає й крок за кроком наче любуючись гарною погодою іде стежкою в сад. Тут сідає на лавочку перед самою фірткою: вже здалека зможе почути Ірчині кроки. Мала не повинна помітити неспокою на її лиці.
Цить, здається чиїсь кроки зближаються до фіртки. Так, але це не хід Ірки. Ірка не вміє так поволи ходити. Хтось нерішуче торкнувся клямки у фіртці. Пані Марія встає скоро й ще скорше сідає: на улиці за фірткою її Ірка у товаристві якогось молодого чоловіка.
Марія не здібна дивуватися, ані обурюватися, не здібна навіть пояснити собі свого хвилювання. Одно тільки ясно розуміє: там за фірткою її дитина з чужим чоловіком, ради якого не завагалася ошукувати своєї мами.
Марія чує щораз виразніше голос того чоловіка й інстинктовно ховається в тінь. Її огрядна стать стає зовсім незамітною у тіни вишень. Сидить оттут на крайчику лавочки зібгана, дрібна, трохи що не перелякана і мусить слухати, що тих двоє плетуть між собою. Не може кроком рушитися з своєї криївки, бо не хоче, за ніщо в світі не хоче збудити у своєї дитини хочби тінь підозріння, що мама підслухує її. Марія чує його мягкий, майже дівочий голос і питає себе: хто він? Як довго знаються? Де й коли пізнав їх? Все він і він говорить. Ірка мовчить. Але — як вона мовчить? Як дивиться вона на нього у цій своїй мовчанці? Його голос стає все більше й більше притишеним... Марія не чує вже слів... Так шептати можна тільки лице при лиці. Нараз тихо. Хвилина і фіртка з грюкотом розчиняється, а з неї прогожом вбігає Ірка. Мчить перед себе, якби сам страх гнав за нею.
Марія чує, як він стоїть у фіртці й доганяє її очима. По хвилі відходить. Дуже поволи. Закоханий — міркує Марія і випрямлена, опанована вже йде в сторону дому. Те, що чула й бачила перед хвилиною не є для неї тепер найважніше. Це розваже пізніше. Пані Марія боїться чого іншого в цій хвилині... Боїться, що застане Ірку в упорядкованій вже кімнаті з книжкою при столі, начеб ніколи нічого не було. Боїться, що та з хитрим, майстерно замаскованим усміхом кинеться їй на шию і своїм звичаєм почне обсипати її здрібнілими назвами: „мусику”, „тусику”, „мамусику”, щоби тільки до решти замилити сліпій мамі очі... Боїться історій про Гнатових, про проби до концерту, тих безпосередних справників її спізнень. Перед такою грою Марія боїться за себе. Боїться, що її спокійна зрівноважена натура не зможе себе опанувати.
Добре, добре... це все розважить вона ще цеї ночі, але тепер мусить бачити її. Ніяких докорів, ніяких суворих питань. Побачити тільки.
На ліжку поверх забутих нот зібгана в каблук з затисненими при очах долонями лежить Ірка... Марія нічого не розуміє: що це має значити? Ще не може підійти до дитини, взяти в обійми те писклятко й спитати, де болить? Ще боїться... Питає тільки без нотки суворости:
— Ірка, що сталося? Чого ти плачеш?
Двоє покірних, боязких, але таких щасливих, таких щасливих очий, що не можна їм гріха памятати, дивиться на Марію.
— Ой, мамусику — очи пробуються всміхатися, але сльози раз у раз перешкаджають їм — чого ти дивишся так недобре на мене? Я тобі завтра все скажу, я маю тобі так богато говорити — тільки сьогодні не питай мене... Я така щаслива... Така щаслива...
— О Ірусь — Ірусь — дитинко моя. — Марія не може більш нічого сказати. Їй хочеться взяти ту дитину в свої обійми й гукнути всім матірям світу: котра з вас, матері, може похвалитися більшим довіряй у своєї дитини?...
Ірка у милому здивуванні тулиться до мами й не може зрозуміти, чого мусик плаче... Хоче догадуватися: — Але — я тебе ще більше люблю, мусику. —
— Я знаю, дитинко. Тепер іди спати — по днині поговоримо. —
Пані Марії не спиться. З замкнутими до сну повіками лежить тихенько у своїм ліжку й ще раз переходить в думці все, що приніс їй сьогоднішний день. Їй здається, що вона щойно сьогодні побачила світ зовсім іншим... Але її не лякають ті зміни. Навпаки, вона бадьоро іде на стрічу нового. —
Ірка вже не дитина, а молода дівчина. Закохана молода жінка... Марія перед хвилиною щойно бачила, як та закохана дівчина плакала з надміру щастя... Марія питає свого серця: невже можна аж так любити? Невже? — відгукується до своїх забутих сімнадцять літ.
Ті мовчать: Марія не плакала ніколи з надміру щастя, бо — Марія не була ніколи аж так закохана...
Її власне життя було зразковим твором суворого божка Порядку.
Подія за подією, рік за роком пересунулися спокійно, послідовно, якби хтось невидимий нанизував їх на рівну, сталеву нитку.
[Нова хата, 1933, ч.3, с.7—8]
15.03.1933