По шлюбі взяв тесть зятя попід руку і сказав не як мужчина до мужчини (як це звичайно водиться), але як батько до сина:
— Уважай на Лідочку, хлопче! Вона химерна трохи, розвезена навіть дещо, те... з ґрунту добра дитина... Це наша вина, що вона така, а не інакша... Але-ж, Боже мій, коли хто має тільки одну дитину і запевнення лікарських поваг, що більше дітей не може бути, то дуже трудно, то просто неможливо не розвести тієї дитини... Але з ґрунту Лідочка добра дитина... Можеш бути певний, що ніколи не зрадить тебе, ані, як це в сучасних жінок водиться, не руйнуватиме тебе на строї... Тільки не переч їй у нічому... Бачиш, вона звикла до того, що ми старі все вволюємо їй волю..... Роби так і ти, хай їй, здається, що вона далі ще коло батька і мами... Каже вона „так”, хай буде так... Нічого злого, чи неможливого вона не забажає, але ти навіть у дрібничках не переч їй... Навіть... коли б вона не мала рації... Обіцяєш мені це, хлопче?
Зять подивився у надто блискучі очі тестя і зворушений простяг руку:
— Будьте спокійні, тату... Я не міг би сказати, що я знаю жінок так, як деякі молоді люди нашого часу... Але одно знаю: жінки люблять, щоб з ними поводитися ніжно, як з хорими. Ви кажете ще, що Лідочка не любить, щоб їй перечити... Щиро дякую вам за раду і ось моя рука, що в нічому їй ні пів словом не перечитиму... Навіть коли б правда була по моїй стороні...
І зять з тестем на знак взаємного порозуміння і любови до Лідочки поцілувалися.
Ще того самого дня відїхали молоді вечірнім поїздом на нове господарство. Молода жінка була захоплена новим своїм гніздечком, що його так старанно на її приїзд приготовив її чоловік. Спальня ввела її в подив: з такою прецизністю, з таким ніжним смаком розложено тут кожний найдрібніший предмет.
—Ти це все сам, без нічиєї поради закупив, вибрав, уложив?
— Сам — відповів чоловік.
Тоді молода жінка підійшла навшпиньках до чоловіка, закинула йому обидві руки на шию і потираючи своєю голівкою до його бороди, спитала пестливо, як тільки одиначки це вміють: — А коли ти стелив це ліжко... не подумав собі нічого „злого” про мене, ну... про нас... Не було при цьому в тебе ще інших думок, крім тих... щоб я похвалила узір капи... Ге?
Чоловік отворив уже рамена, щоб їй наглядно доказати, які думки можна мати, коли стелиться ліжко напередодні шлюбу, але, пригадавши собі пересторогу тестя, сказав непевним голосом: — Нн-і-ніяких думок не мав я... запевняю тебе...
— І все будеш такий чемний? — спитала.
— Побачимо... — відповів виминаюче. Але побачивши її захмарене личко, додав скоро: — Розуміється, що все буду таким, яким ти собі бажатимеш мене бачити...
Так, але сказав це вже запізно: жінка зняла свої руки з його шиї, сіла в найтемніший кутик отомани і не хотіла вже оглядати його робітні. — „В нічому не перечити, тільки в нічому не перечити” — повторив собі кілька разів у думці пересторогу тестя і на пальцях вийшов до своєї робітні.
Коли біля сьомої ніхто не кликав його вечеряти, чоловік розложив фотель, накрився блюзою і положився спати, надслухуючи заєдно, чи не кличе його хтось. І справді: за часок причулося йому, що хтось в їх спальні плаче. Встав, підійшов до дверей: у спальні плакала його молода жінка. Цього вже забагато! Сльози вже першого дня їх подружнього співжиття: що подумав би собі про нього його тесть!
Чоловік застав свою молоду жінку на їх ліжку, зігнуту в клубочок, як голосно хлипала. З її уриваних слів зрозумів тільки те, що він її не любить і через це їй життя немиле.
„Але ж це неправда, десять разів неправда!” Хотів уже голосно заперечити цій очевидній неправді, як нараз подумав, що заперечувати їй тепер, коли вона зовсім виведена з рівноваги, значило б доливати оливи до вогню, тому сказав компромісово: — Можливо, кохана, що я не люблю тебе так, як ти заслуговуєш на це...
Це було найгірше, що він міг сказати: молода жінка аж плакати перестала з великого дива, чи жалю.
Проте вони ще того вечора помирилися. В першім дні подружжя гнів і перепросини належать до найроскішніших хвилин. Вони зїли вечерю таки у спальні. Вона не дозволила йому спати в кабінеті без подушки, а він, щоб не перечити їй, залишився з нею.
Рано за сніданком сказала молода жінка до свого чоловіка: — Так зле сьогодні виглядаю, що аж дівчина звернула увагу на мій вигляд. А ти якої думки? — Йому пригадалася пересторога тестя і відповів скоро: —Ти справді, серденько, дещо блідонька сьогодні... На дівчиву не звертай уваги: якщо ця тобі не подобається, я приведу тобі іншу... — І бажаючи перепросити молоду жінку за нечемність служниці, нахилився над столом, щоб поцілувати її в лікоть. Але жінка зовсім не бажала собі його перепросин. Гнівно відкинула його руку, встала ізза стола і без слова відійшла з кімнати.
„Щож сталось знову?” — подумав чоловік.— „Я ж їй в нічому не перечив... В нічогіському.”
За обідом знову перепросились.
— Вона дійсно добра дитина, тільки не треба їй у нічому перечити — признав рацію тестеві.
Третього дня падав дощ на дворі. Молода жінка захотіла поїхати на почту, але рішуче відмовлялася взяти парасолю з собою.
Тут уперше за три дні чоловік, забуваючи про пересторогу тестя, почав намовляти жінку, щоб таки взяла парасолю.
Але і цим разом це не вийшло йому на добре. Молода жінка розплакалась у приявности фірмана: — Багато поможе мені твоя парасоля, як вітер з усіх сторін завіває дощем... Багато це поможе... Я і з десятьома парасолями все одно дістану катар... І буде колоти мене... Так, якби ти хоч трохи, хоч дрібку любив мене, то ти не пустив би мене в таку негоду з дому... Так, так, ти хлопця відправив би, коней на сто вітрів розігнав би, а мене не пустив би...
Само собою, що небагато помогло, коли він вияснював і оправдувався, що саме тому, що її кохає, не хотів дозволити їй їхати в негоду без парасолі.
Вона, голосно хлипаючи, втікла до спальні, замкнулася там і в розпуці почала писати лист до батьків.
Та як прийшла ніч, їй стало жаль його, бо не зважаючи на свою вередливість мала добре серце, щоб він знову не вибрався ночувати сам до кабінету і... дала перепроситися...
В ліжку вже витягла зпід подушки лист і на збитки почала читати з нього деякі місця: — „...Мій чоловік зовсім без виховання, мамо. Ти вірити не хотіла би, що він уже першого дня сказав мені: що я (мені соромно таке тобі писати, але я хочу, щоб ти все знала!) як жінка не роблю на нього найменшого вражіння... Другого дня, що за брак делікатности, мамо, сказав просто з моста, що я зовсім зле виглядаю... А третього дня... знаючи моє здоровля, мав серце висилати мене, навіть без парасолі на почту так, начеб не можна було заждати, аж листонош прийде...”
І багато було ще жалів у тому листі, але чоловік не міг про них довідатися, бо жінка подерла листа і не можна було вже клаптиків склеїти, Засипляючи вже, шепнув чоловік до ушка своїй молодій дружині: — А все ж, якби не твій батько, я не пізнав би був своєї жінки в три дні по шлюбі.
[Химерне серце, 1936, с.50—55]
05.05.1936