Врятований

Не пішов відразу нагору. Адже був тут, як дома. Як свій. Сів на лавку під каштанами. Хотів повязати думки в один вузол, але вони раз у раз вихоплюва­лись зпід контролі мозку й розбігалися на ліво й пра­во: тінь каштана на мурі, як велитель без рук. Хтось голубів сполошив і вони фуркнули йому саме понад головою. Вся увага пристала до голубів.

— Може я хорий? — подумав. Встав і пішов на­гору. Так, як сподівався: Рамона, його суджена, си­діла у вітальні за роялем. Не грала. Тільки руки спо­чивали на клявіятурі. Була у блідофіолєтній сукні. Пригадав собі, що колись-колись порівняв був колір цієї сукні до блеску її волосся. Чомусь видалось йому у цій хвилині, що Рамона позує.

Підійшов ззаду й торкнувся руками її рамен.

— Все мене страшиш, — сказала по румунськи, проте, що мусіла чути його кроки. Його тепер особ­ливо прикро вразила ця її невинна брехня. Не відпо­вів нічого, але й рук не відіймав з рамен.

— Ах, я забуваю, що ти не любиш, як я по на­шому говорю до тебе, — сказала по українськи, але з чужим акцентом.

— Ні, не люблю, — сказав лагідно, але враз наче пригадав собі, за чим сюди прийшов. Обернув дівчину лицем до себе і скорим, задиханим, зміненим голосом викинув:

— Рамона, я прийшов тобі сказати... що я чув вчора... я ж сидів тут під каштаном... все, що ти з своєю матірю говорила...

Ось воно, те, що мусів їй сказати. Вона вдиви­лася в нього своїми безсоромно чорними очима: по­важно, аж напружено. Раптом розсміялась ласкотли­вим сміхом, який знає тільки південна раса: — .. ..та ж я навмисне так голосно говорила, щоб ти все міг чути... Подумай собі тільки, Нікуліцо, — вона почала скоро говорити по румунськи: — чого мамі забагається! Вона хоче покинути Яси й перенестись жити до Чернівців, там де ми... Каже, що найме собі окремо мешкання... тільки щоб двічи в тиждень мене провідати... Я не хочу цього! За ніщо не допущу до цього! Я хочу нарешті без свідків бути з тобою!...

Вона закинула йому обидві руки на шию й від­хилила голову взад: спокуслива й безвольна водночас. Никола повернув її лице просто своїх очей: — Що ти говориш, Рамоніка? — опитав на її матірний мові, наче хотів, щоби слова його просто трапили їй до серця. ­— Що ти говориш? Та ж твоя мама так тебе любить. а до того вона надіється, що колись внуки будуть й вона хотіла б близько них бути... Направду не ро­зумію тебе... ¹

Це вже розсердило її: — Нема чого мами жалі­ти... Мала й вона колись свою молодість, красу, лю­бов... мала свої „щасливі дні”, чого ж їй ще? Ця її лю­бов, ця вічна опіка наді мною, це щось хоробливе з чого я мушу її вилікувати... Ні, Нікуліцо, вона таки залишиться тут.

Це кинуто, як визов, але Микола нічого не від­повідав. Йому видалось раптом якимсь смішним непо­розумінням, що він стоїть оце напроти цієї чужої жін­ки й торгується за куток у серці цієї жінки без серця для її мами...

Рамоні прийшла нова думка: — А що твоя ста­ренька? Не переїде до Чернівців? Вона мабуть не зможе лишити господарства?

­— З моєю мамою... ти питаєш про мою маму? ­—

Миколі митом блиснуло через голову затишне обійстя в далекому буковинському селі і кроки його мами, по­вільні, старечі. Микола здрігнувся.

— Що це? Чому ти такий дивний? — спитала Рамона.

Її голос вдарив його. Пригадав собі миттю, як  він учора звучав різко й безпощадно отут, у цій світ­лиці: — Ти не поїдеш із нами, говорила Рамона мамі. Я маю право на своє життя, чи ні?

Ні! Микола мотнув головою, наче відповів сам собі па якось питання. Він зняв руки з рамен цієї чу­жої йому жінки.

— Що з тобою, Нікуліцо? — спитала Рамона трівожно.

— Нічого, Рамоно. Я йду. Маю тобі дещо сказа­ти... але краще напишу... ще сьогодні...

Не озираючись він вийшов із вітальні. Потім з несамовитою спорістю збіг сходами вниз.

­­— ­— ­— ­— ­— ­— ­—

Вже вечоріло, коли Микола побачив перед собою похилу браму. Звичним рухом відшукав закрутку й сам відчинив собі фіртку. Пес не обізвався, лише закалатав хвостом об буду на знак, що пізнав свого. Але Микола не завважив його приязно нащурених ух. Важким кроком підійшов до ґанку.

Тут застала його мама, коли за хвилю вийшла сінешніми сходами, подивитися, чого гавкає Бурко. Він сидів і вдихав у себе пахощі тихого сільського вечора.

— Миколко! Це ти?

— Я, мамо.

— Ти з Яс? Як це так? А... — не договорила

вона.

— Я сам, мамо, — відповів на невисказане пи­тання.

Вже зоріло, як посвітив мамі до її кімнати. Мама ще раз поцілувала його в чоло й пішла. Причулось йому, що мама плаче. Хотів завернутися, але усвідо­мив собі, що коли б навіть так було, то могли б це бути тільки сльози радости. На пальцях пішов до своєї кімнати. Поглянув на розстелене ліжко і шклянку води на нічному столику. Уста йому задрожали й він вийшов скоро на ґанок. Здавалось йому, що ще всього не розповів мамі. Поглянув через вікно до маминої кімнати: лежала горілиць, заплющивши очі, як вмер­ла. Порівнання видалось йому таким страшним, що аж зробилось горячо в одній хвилині. Розіпняв со­рочку на грудях, сперся обіруч на поруччя й дивився на рожевий уже крайчик неба. Село вже ворушилось тут і там.

Здавалося йому, що тільки чудом уникнув смер­ти в катастрофі. Рани ще пекли. Але вже сходило для нього нове життя. Як оцей весняний ранок, чисте й прозоре.

[Нова хата, 1934, ч.5, с.6]