Щойно по тижневі починає Марта здавати собі справу з того, що сталося.
До цеї пори, приголомшена першою вісткою, нічого не розуміла. Тягар нещастя, що спав на неї так нагло, вбив за одним махом всяку розсуднішу думку в її голові. Навіть не плакала.
Щойно тепер усвідомила собі, що це тому така важка голова, тому так дуже тісно в грудях від кількох днів, що Осип не живе.
Хоче ще відкинути від себе цю страшну думку, але вона знову й знову повертається немилосердно назад. Ясна й безсумнівна: Осип не живе. Марта розуміє тепер це слово: вона вже ніколи-ніколи не побачить його. Ні завтра, ні позавтра, ні за рік, ні за десять. Ніколи.
— Підо Львовом згинув — добирається несміло якась інша думка.
І Марта вже спіймала її й міцно держить в своїм наболілім серцю: — хай не дістануть Львова, аж доки з кожної родини не згине хтось найдорожчий. Хай усі пізнають ціну волі. Всі, щодо одного, не лише вона.
Проклін цей повертає думки в інший бік: Осипова мама, та стара, без серця для Марти, горда „пані”, тепер десь товче своєю головою, що її все так високо любила носити, до стіни так само, як і вона, Марта.
Навіть тепер станула вона між ними...
Навіть біль по нім хотіла увесь для себе загорнути — та його мама, та „пані”.
— Мій син не для першої-ліпшої — пригадує собі слова його мами так, якби не її мала та пані на думці.
— Не діждеться вона, щоби я звала її „невісткою” — розгребує дальше старі кривди.
Тепер вона не приглушує їх. О, ні! Відшукує всі болі, всі жалі, всі давні образи... Хай... Тепер може вона все-все пімстити,
— Ні тобі, пані, ні мені. Не назвеш мене невісткою, але й нікого на світі не будеш так звати...
Від цього наче легшає. Наче ховається кудись власне горе.
А може — може це кара для них обидвох за їх сліпу ненависть, за їх сліпу любов?
Але ж хто з них двох мав кому уступити: чи вона мамі, чи мама їй?...
Хто може сказати: чия любов була менша, чия скорше могла зректися свойого права?
Марті здається, що якась тінь наче мигнула попри вікна... Вона хоче підійти до дверей, подивитись, чи не прийшов хто, — й раптом огортає її такий страх, що не стає, сили очей на двері підвести. Чує лише, як двері вічиняються поволі, і хтось стає на порозі.
— Осип, — перша думка. Така неправдоподібна, але така бажана.
Зривається: повертається в сторону
дверей — і застигає в пів кроку: на порозі
її кімнати привид Осипової мами. Стара пані з білою головою вся в чорнім стоїть на порозі й дивиться на неї...
Марта хоче крикнути, розвіяти голосом привид, але не може. Стара пані підходить до неї щораз ближче. Марта чує вже на своїх раменах її руки й усе ще не певна: чи це не привид, —І чи дійсно перед нею Осипова мама?
— Нема вже, синку, нашого Осипа, каже стара пані перша й словом своїм наче прориває греблю жалю та сліз у Мартинім серці. Двоє старих, але таких рідних, коханих рамен тулить Марту до себе враз із її болем і прокльоном...
— Коли ти довідалася про це?
— Я не знаю... не памятаю точно... здається... ще того тижня....
— ...Ти ще молода... ще можеш знайти собі другого..., але де я знайду другого сина?! —
— Ой, мамо, не говоріть так... мамо! —
Слово це вихоплюється Марті десь з під самого серця й наче промощує їй раз на все дорогу до серця Осипової мами.
Марта отирає очі і з невимовною ніжністю дивиться в це заплакане, старе лице перед собою. Їй дивно чогось, незрозуміло якось, що мама її Осипа досі не бувала в неї... що вони досі майже не зналися... Якось так, боляче, що Осип не зможе вже ніколи довідатись про їх згоду.. Так тяжко дивитися на ті заплакані, нещасні очі в мами, — але заразом чогось так радісно, так тепло на серці...
[Жіноча доля, 1933, ч.21, с.5—6]
05.05.1933