З численних статей та заміток у російських часописях і з заходів нового правительства в українській справі легко помітити, що раптово могутнїй підєм українського життя явив ся несподїванкою для російських полїтичних кругів. Після першої революції 1905 р. лїберали, хиба з виїмкою Струве, Поґодіна, Кашкарьова і їм подібних, не могли вже заперечити постійно зростаючого національного розвитку українського народу, але вони, очевидно, гадали, що тепер підєм національного українського руху не буде значно більшим нїж в 1905 р.; про се свідчить і відсутність у них нелише яскраво означеної полїтичної програми в українськім питанню, а навіть і якогось певного відношення до української справи. Те, що російське громадянство необзнайомлене з українством, потверджують зрештою і такі поважні часописї, як "Рѣчь" і "День". Нелише для пересїчного російського інтелїґента, а й для деяких професорів Україна все ще є, по сентиментальному представленню А. Толстого, краєм, "гдѣ все весельемъ дышетъ, гдѣ рѣки льются чище серебра". Що українська справа є для нової Росії незвичайно важною, великою проблємою, се вже лїберали починають розуміти, але дипльоматично ухиляють ся сказати ясне слово, покликуючи ся на установчі збори, хоч для себе вони вже розвязали багато менше важних справ, не чекаючи установчих зборів.
Революційний настрій, що загально панує тепер в Росії, не дозволив, розумієть ся, лїбералам вороже поставити ся до сучасного підєму українського життя; в своїй пресї вони висловлюють переконаннє, що український народ в межах Росії дістане повну волю національного розвитку, а разом з тим старанно уникають надати своїм ідеалїстичним засадам якісь конкретні полїтичні форми. Півофіціяльний орґан нового правительства — "Рѣчь" у статї, написаній з нагоди величньої української демонстрації в Петроградї, гостро нападає на противукраїнську полїтику старого правительства, але на жаль не говорить нїчого конкретного про відношеннє нового правительства до головного жадання Українцїв — автономії України. Замісць сього газета забагато говорить про племінну спорідненість Росіян з Українцями, забуваючи, що Українцї ще ближше споріднені з Білорусами. Зайві підчеркування історичної невіддїльности України від Росії поперше не відповідають історичній правдї, бо Україна ранїйше, нїж добровільно злучила ся з Росією, пережила добу й державної самостійности і спільного життя в межах українсько-литовсько-польської держави, а подруге кидають досить сумнївне світло на відношеннє лїбералів до питання української автономії. Називати-ж українську частину Австрії "Зарубежною (заграничною) Русю" уходило-б більше дореволюційному "Новому Времени" нїж теперішнїй "Рѣчи".
"День", хоч і захоплюєть ся величю української манїфестації в Петроградї, але в справі майбутнїх полїтичних відносин говорить так само мало, як і "Рѣчь".
У практичних заходах в українській справі тимчасове правительство поводить ся так само непослїдовно й вагаючи ся, як лїберальна преса в обговоренню сього питання. Мінїстер просвіти Мануїлов розпорядив напр. заведеннє української мови в народнїх школах і учительських семинаріях, але про инші середнї школи він — забув. Про наміри правительства щодо заведення української мови в державних і громадських інституціях на Українї поки-що майже нїчого невідомо. З заходів тимчасового правительства та мірковань лїберальної преси видко, що руководячі полїтичні круги дають повільно основні національні права українському народови не від доброго серця і щирого переконання, а лише під примусом незвичайного зросту українського національного руху.
Давленнє демократії на лїберальне правительство примусило його піти в суспільно-полїтичних справах далеко поза межі програми нелишень октябристів, а й кадетів, так само і в справі поневолених народів воно йде та йтиме далї так далеко, як його примусить до сього давленнє зорґанїзованих недержавних націй Росії.
Революційний час, який переживає тепер Росія, примушує до ужитку революційних засобів полїтичної боротьби. Довершений факт значить тепер значно більше нїж усї петиції, переговори та прошення в тимчасового правительства. Салдати в деяких полках напр. перевели самі вибори офіцерів і правительство мусїло признати сї вибори. Робітники завели самовільно 8-годинний робочий день і нї тимчасове правительство нї установчі збори не зможуть позбавити їх сього цїнного здобутку і т. д. Теж саме можна сказати й щодо справи національностей. Недержавні нації Росії не чекають, поки тимчасове правительство чи установчі збори сотворять їм правні основи національної автономії, а в більшій чи меншій мірі в залежности від свідомости та жвавости дотичного народу заводять у себе автономний лад самі. Народи Прибалтійського краю, Кавказу, а навіть менш культурні народи середньої Азії скасовують у себе централїстичні інституції старого правительства й передають управу в руки місцевих виборчих орґанів. Нищеннє централїстичних русифікаційних інституцій на місцях відбуваєть ся елєментарно в більшости випадків нелише без участи, а дуже часто й без відома тимчасового правительства.
Російські централїстичні інституції на Українї вїли ся в місцеве життє глибше нїж на території якоїсь иншої недержавної нації і до розпорядимости їм стоїть тут більший нїж деинде адмінїстраційний апарат; але се цїлком не значить, що відбудуваннє національного життя на Українї повинно йти виключно шляхом безперестанних порозумінь з Петроградом і урядових розпорядків. Не користати тепер з революційних засобів так само нерозумно, як користати з них у звичайнім часї. Українцї повинні націоналїзувати життє свого краю знизу до верху на всїх областях національно-культурних і полїтично-правних відносин і фактично перевести усамостійненнє України, зєднавши орґани місцевої національної самоуправи в однім орґанїзаційнім центрі. Вони можуть спокійно полишити тимчасовому правительству або признати переведені в національнім дусї зміни на Українї або чекати скликання установчих зборів, з якими лїберали, очевидно, не дуже поспішають. Виступити з репресіями проти національних реформ на Українї, переведених в демократичнім напрямі, тимчасове правительство ледве чи зважить ся, бо само знаходить ся під постійно зростаючим давленнєм демократії, серед якої не бракує сильної української течії.
Теперішній український рух нелише багато разів перевищує національний рух 1905 р., а й своєю істотою значно ріжнить ся від нього. Тодїшнїй рух у значно більшій мірі залежав від загально російського визвольного руху нїж теперішній. Тепер можна мати надїю, що український національний рух не зійде на манівцї орґанїзаційного змішання з російським. Сучасний рух простує не в пустелї загально-російського полїтикування, а на вдячний ґрунт всебічного орґанїзування рідного краю. Українцї змагають ся тепер протягом місяцїв зробити те, що инші творили роками. В часї полїтичної перебудови російської держави й творення нового полїтичного ладу на Українї — Українцї мусять орґанїзувати кооперативи, скликати зїзди учителїв, технїків, аґрономів, артистів і т. д., які, здавало ся-б, нїчого спільного з полїтикою не мають; але життє показує Українцям певний шлях. Полїтичні орґанїзації не можуть висїти в повітрі, вони мусять опирати ся на міцній основі національного господарства й культури.
Щодо української національно-полїтичної проґрами — то основні її точки признають ся більш менш всїма українськими партіями. Свій вислів вони знайшли і в перших числах київської "Нової Ради", яка мабуть є орґаном "Української Центральної Ради". Засади самостійности в формі автономії в федеративній злуцї з Росією ствердив і загально-український зїзд в Київі під проводом професора Грушевського.
З вісток, що дістали ся до нашого відома, видко, що народній український рух самою силою свого послїдовного розвитку знизу починає фактично здїйснювати національно-полїтичну програму українства. Одним з важнїйших кроків у сїм напрямі було-б негайне зукраїнщеннє земств і міської самоуправи на Українї. Перевести се можна, або поволї випираючи з них зрусифіковані елєменти або негайно переводячи нові вибори до земств і касуючи старі земства постановами громад, як се роблять з старими російськими інституціями Лотиші. Київські Українцї спромогли ся вже поширити склад міської ради та ґубернських земських зборів і ввести до них справжнїх представників українського народу; можемо бути певними, що за сим першим кроком підуть і дальші аж до цїлковитого знаціоналїзування земства й инших теперішніх орґанів самоуправи й адмінїстрації на Українї.
По цїлій Українї віджили полїтичні орґанїзації; на київськім зїздї напр. мали взяти участь представники 33 громад (національно-полїтичні орґанїзації); вони, розумієть ся, не захочуть висїти в повітрі й примушені будуть негайно почати боротьбу за належне їм місце нетільки в орґанах місцевої самоуправи, але й в полїтичній адмінїстрації. Усунення російських адмінїстраторів з України й заміни їх представниками місцевого населення зажадали в своїм меморіялї до правительства навіть помірковані елєменти українського громадянства. Від того, в чиїх руках буде власть, в українських, чи ворожих українству, буде в деякій мірі залежати й те, яких представників пішле Україна до установчих зборів.
[Вістник Союза визволення України, 29.04.1917]
29.04.1917