Демон творчости

І знов як вічна аксіома перед мистцем: вибирати. Тільки вибирати, а не що інше. Війна провела зрівнаня. Може після вийти повстане у нас "табуля раса", на якій щойно треба буде писати абеткові істини. А крім того існуватимуть руїни минулого, цвинтарища ідей і мітів, де будуватимуть новітні архітекти духовности нові масиви міст. Цікаво буде воплощення демона в тій новій людині, що прийде після нас, великого демона творчости.

Поезія велика, задивлена в чудо, екстаза, зрівноважена суворою замкнутістю мистця, суворим глуздом створення не на хвилину, а на вічність, ось що прийде в майбутньому.

Проповідь, пророцтво, навчання з майданів, із храмів, із гір.

І сміх.

Можна уявити собі, якими смішними будуть кроки до величі: рахітичні, карикатурні, почварні. Епос прийде, коли все заспокоїться. Епос потужній, мов вічна земля. Бо що може бути більшого за землю, яка ніколи нічого не тратить, яка нічому не дозволяє змарнуватись?...

Одно що перестане цікавити людей, близьких до мистецтва: виробничість. Аґітпроп. Ефемерні імена, щоденні ідейки, дрібні проблемки, роздуті "спецами", від мистецтва до питань доби. Мистецтво, можливо, перенесеться в інші пляни. Відмовитися раз на завсіди від ерзац-мистецтва: розвагової, до-сну-літератури, поплатно-касово-конюнктурної. Мистецтво буде безособове. Ось як же?

..."Та є ще один рід мистецтва. Це тінь, що щось безтілесне й незбагнуте, як мрія, як туга, що їй нема причини, нема й назви. Мабуть це проєкція нашої туги про нашу недовершеність, про нашу нікчемність не-Ікара, хробака, що завсіди, завсіди буде звязаний із землею. Це міт про вічну й ціломудренну Беатріче, а з нею ми обмінялися лише посміхом, зустрівши її під склепінням собору або десь на мості, ми розійшлись як і зустрілись незнайомими, але ми полюбили один одного і ця любов вічна". (Із подорожнього нотатника, 1939).

Вибирати й вибирати. Не масова творчість, не творчість для мас, не виробництво масою. Мистець вибирає теми, проблеми, ідеї, вибирає слова, вяже їх у коштовні вязі речень і творить стиль, тільки для небагатьох, тільки для вибираних і вибраних. Мистецтво — це вибір: із тисячі тем найти одну — блискавкову, ясну, з міліона типів найти один, із соток слів вибрати одно, найвлучніше.

Як немічно й болісно нераз виглядає, оте клигання літератури за добою (врешті й усього мистецтва). От написано поему чи вірш на тему дня, у звязку з якоюсь хвилюючою подією. Очевидно, бувають місця й елементи щирої поезії, чуття, мікроскопійні, ясна річ. Бо якже ж убгати апокаліптичність доби, її велетенську візію в рямки душі якогось маленького, мов кришинка, мистця, що згубився, зібгався перед наступом століття. Нема нічого шекспірського, нічого поза часом. Все привязано до газетної стрічки, до репортерського звіту. А позачасовість це ж найбільша ознака краси.

Шукати вічне. Це не фраза і не емфаза. Кожний, хто дихає, живе й думає носить у собі частку вічного. А тимбільше мистець, що шукає невпинно, що заслуханий у шепіт душ, у шепіт позачасового. Поезія — це непримушеність, це воля. Розум приходить потім, він тільки шліфує. Дефініювати, значить убивати. Доки живуть люди, доти існуватиме туга за недійсним, за чудесним і казковим, за тим, що не назване. Це не заторкує форми. Форма повинна бути твереза й ясна. Ось сила мистця віддати ясним і точним словом цей імлистий зміст людського духового хвилювання. Дивна сила народньої поезії: там мов у бронзі застигли живі краплини племінної душі. Зміст і форма злились осьде в одно. Така крицева одність, така могутня споєність. Бо ж буває віртуозна форма, але барви в ній мертві, ідея — мерлець. Бо ж буває ремісник, довершений фахівець, але він не оживить каміня і камінь мовчатиме, як і мовчав. Є іграшковість цизельованого, легкого мов пушинка вірша, іноді такого прозорого, кришталевого вірша, але його не держить при житті мертва порожнеча беззмістовности.

Глиб, глиб і тільки глиб.

***

Мистець зустрівся з життям і людьми, подіями. Це сировинний матеріал і з ним бореться мистецька душа. Перемога над матеріялом — це перемога мистцевого демона над плоскістю щодення. Все нове, все бадьоре, все рушійне, все чудесне, все мистецько довершене від демона. Так окрилює демон (назвіть його, коли хочете, інакше) мистця, так допомагає йому бачити, вибирати і перемагати матеріял.

Мертвий матеріял: люди, їхні пристрасті, конфлікти, події, краєвиди, речі (от є ще душа трамваю, чайника, водотягу і т. п.) — ніщо. Але вони стають чудом, вони живуть, натхненні демоном. Навіть мертві слова, навіть букви оживають, коли ними промовляє демон. Мистецтво — це не ідилля, це не "янголоватість".

Істотою мистецтва — неспокій. Це не відноситься до форми. Мистецький засіб — це сувора окресленість і точність, чи це буде слово, барва, камінь, чи фотоплівка. Форма вимагає спокою. Але у змісті, у суті мистецьких справ лежить рух, вічне вібрування мистецької душі, її глибокий трагізм. Тільки тонкий знавець знайде під холодом античної форми бунт мистецького єства, але іншому буде чужий античний класицизм своїм тотальним спокоєм, своєю застиглістю, своєю неспрагненістю шукання, своєю задоволеністю закінченості, своєю "лавроносністю". Ось Гоголя й Лесю Українку так хвилювали середньовіччя, ренесанс. У них бо є нескінченість, буреломна пристрасть життя, прикмети романтизму. І мабуть романтизм — це прапор вічного мистецтва. Романтизм не заслинених, розсентименталізованих романтиків початку XIX. сторіччя, а романтизм той позачасовий, романтизм Вольфрама, Ешенбаха, Данте, Сервантеса, Камоенса Байрона, А. Т. Е. Гофмана, Бодлера, а вони ж бо вічні. Ними промовив демон.

Але горе, коли демон не має із ким змагатись.

[Краківські вісті]