в тім зовсім не повчальний і не очайдушний, зовсім не до іменитих докторів, а радше таки до простих "возних і голярів" української літератури адресований і присвячений всім гігантам тієї ж літератури, ще не визнаним і себе не рекламуючим, може й зовсім ненародженим, а також всім птахоловам, що ловлять т. зв. Европу — перістого фазана і ніяк його досі спіймати не можуть.

Ось де загадка демона театру. Фільм є знеосіблений твір масового мистецтва, а театр — це поезія.

  Косинка-Стрілець. Єсть в цьому іменні якась дивна скромність, пов’язана з юнацькою сливе, весняною снагою. І в обличчі цього мужнього, справді тільки мужнього поета ця сама гострість молодости, ця виразистість сили, непідробленої, щирозолотої. Ось прирівняймо й Осьмаччин oпиc його друга: "Обличчя мав сіре і голене; очі сірі, енергїйні і насмішкуваті, чоло високе й рівний ніс, так, що його передній кінець підбивався зверх і, здавалося, задирав назад всю голову і надавав їй виразу зухвало-парубоцького..." (Т. Осьмачка, "Косинка" — спогад, "Крак. Вісті", січень 1943 р.).

 

  Січень 1772 року застав Івана Гордовецького, шляхтича з Підгайців, рутенця вірою, у Львові. Він приїхав сюди доброю санною й стояв із челяддю біля Бернардинів, у заїзді, де спинялися подільські подорожні. Іван Гордовецький студіював право в Відні, але з-за грошевих клопотів чи через щось інше покинув Відень і третій рік жив у батька. Стільки знали про нього родичі, брати Гордовецькі, каноніки святоюрської капітули.  

    І стих над озером рогів веселий спів, Летять до сокольничого соколи і кречети, Вичить ведмідь і рве тонкі тенети, І зграї гавкають дзвінких, прелютих псів.   Це лиховість. Бо із Холма вістун наспів До короля, що сірих чапель лети Відмірював стрілою; з ним ловці, поети, Зелена тонь і сутінок лісів.   Ворожа рать стоїть на пограниччях, І Юрій бачить блідість на обличчях, І озеро від смолоскипів тане у вогні,   І застигають в комишах тривожні юні лані:

І знов як вічна аксіома перед мистцем: вибирати. Тільки вибирати, а не що інше. Війна провела зрівнаня. Може після вийти повстане у нас "табуля раса", на якій щойно треба буде писати абеткові істини. А крім того існуватимуть руїни минулого, цвинтарища ідей і мітів, де будуватимуть новітні архітекти духовности нові масиви міст. Цікаво буде воплощення демона в тій новій людині, що прийде після нас, великого демона творчости.  

 

На Подесні розцвитала мабуть, уже черемха і такі духмяні були левади над Соймом, але їх осьде не було, не було їх — і ні вітеp, ні лєгіт не доніс би їх пахощів так далеко сюди, на сонячну, блакитнонебесну, чужину.   Ця чужина! Хоч і яка вона привабна й ясна, а таки ніколи, ніколи не заступить рідної землі і той, хто, відбившись від дому, мандрує світами, закоханий у нeбо Умбрії, в лазур Андрії, не позбавиться сумовитого блеску в очах і завсіди буде самотній, безмежно самотній.  

1.