Марцін Круль

Метою політики є відносно спокійне, вільне і безпечне життя людей. Ресурси менш важливі за мету, а не навпаки, як люблять повторювати так звані реалісти


 

Недавно Ярослав Качинський дав одне з нечисленних зарубіжних інтерв'ю. Журналісти "Frankfurter Allgemeine Zeitung", серед іншого, запитали його, яких він цінує німецьких політичних філософів. Він відповів, що Карла Шмітта — за реалізм, а не за моральну поставу, але ще більше за реалізм цінує Макіавеллі, який описував світ політики "таким, яким він є".

 

Слова Качинського звучать сенсовно, але висновки щодо його поглядів можна зробити, лиш знаючи погляди обох цих мислителів. Вони ж є або повністю перекручені, хоча би використанням слова "макіавеллізм", або маловідомі. Тому — висновки залишаючи за вами — я дозволю собі описати в двох словах, про що йшлося Шміттові і о що ходило Макіавеллі. Хоча почати я мушу від зауваження загальної природи — а саме: спостереження, що ці мислителі були реалістами, є банальним повторенням поділу на реалістів та ідеалістів у політиці. Всі, крім вар'ятів, є реалістами, бо ж тільки вар'ят думає, що світ можна змінити за чиїмсь бажанням. Так само, як і спостереження, що Шмітт і Макіавеллі усвідомлювали брутальний характер політики. Що це означає? Життя назагал брутальне, а — наприклад — боротьба у рамках вільноконкурентної економіки, як мінімум, не менш брутальна за політику.

 

НЕМА ЗМИЛУЙСЯ. ВО СЛАВУ ВІТЧИЗНИ! Перший із взірців Ярослава Качинського, Карл Шмітт (1888–1985), був конституціоналістом і філософом політики. Основні твори він написав у 20-ті роки, потім перейшов на сторону нацистів і щодо цього вже ніколи не виправдався. Був опортуністом і боягузом. Однак його перші роботи захоплюючі і донині є предметом досліджень як правиці, так і лівиці.

 

Шмітт вирішив — що є нечувано важко — описати ідею політичності. Він доводив, що політика є зовсім окремою сферою людського життя. Якщо естетика полягає в тому, щоб розрізнити прекрасне від бридкого, а моральність — добре від поганого, то політика базується на розрізненні того, хто є другом, від того, хто є недругом. От тільки що значить недруг?

 

На щастя, польська мова відрізняє недруга від ворога. Так само і Шмітт, котрий категорично стверджує, що ворог — це ненависна особа, а недруг не є персональним, тут важливі його погляди. Щодо самої людини нема нічого проти — нам розходиться на поглядах його угруповання.

 

Хто є недругом? Той, кого визнаємо таким. Ми воюємо із зовнішнім або внутрішнім ворогом, бо він загрожує "нашій формі існування." А яка це форма? Це вже рішення вільне і довільне. Нею може бути демократичне верховенство закону — і така формула Шміттові би найбільше сподобалася, бо він був за демократією і за верховенство закону, але проти лібералізму, а особливо ліберального парламентаризму. Визнавав — не зовсім безпідставно — що парламентаризм впав, коли партії (ба, окремі депутати) почали займатися лобіюванням, а не політикою задля блага країни.

 

Шмітт згадував великого історика і політика Франсуа Ґізо, котрий вважав, що дебати в парламенті повинні вести до відкриття правди та її розповсюдження в суспільстві, він був також прихильником Жан-Жака Руссо та його ідеї демократії: демократія має бути загальна, всеохопна, непартійна та безпосередня. Глузував із загальних виборів, а особливо з переконання, що арифметичний переможець має право правити рештою. Політичні партії — це найкращий приклад розбещення сучасної політики.

 

Із цих міркувань наприкінці 20-х років він визнав Гітлера недругом і домагався його усунення з політики. Коли йому це нагадали в 1936 році, він сховався в мишачу нору. Найголовніше, однак, у його поглядах те, що ми, спонукувані нашими політичними вподобаннями, децидуємо, хто є недругом, і вступаємо з ним у безпардонну боротьбу.

 

БІЛИЙ ЄДИНОРІГ, ТОБТО АВТОРИТЕТ ДЛЯ КОЖНОГО. З числа багатьох помислів німця велику кар'єру зробила ідея децизіоніму, небуденна як на правника, але не без слушності. Життя випереджає закон. Звідси можуть трапитися такі виняткові ситуації, що хтось мусить прийняти рішення поза чи понад законом. Хто мав би це зробити? Шмітт не має особливих преференцій. Найпростіше, якби такою людиною був президент, але заклики філософа до Гінденбурґа скасувати вибори 1933 року лишилися без відповіді. Президент був людиною малою і боязливою. Тому міг би це бути — казав Шмітт — інший авторитет, але наперед визначений і не вплутаний у політичну боротьбу. Теоретично правильно — практично ж дуже складно собі когось такого уявити.

 

Постмодерні філософи, а також радикальні праві зробили з децизіоніму карикатуру, а деякі політики — як Лех Фаляндиш, радник Леха Валенси — намагалися втілити її в життя у вигляді президентських декретів. Що зводить її до абсурду, бо Шмітт говорить тільки про виняткову ситуацію, коли життя випереджає закон, а дана проблема є драматично важливою.

 

РЕСПУБЛІКА ВИПРАВДОВУЄ ЗАСОБИ. Шмітт дуже цінував Макіавеллі (1469–1527). Однак доля його ідей була фатальною, бо через церковну цензуру ніхто Макіавеллі не читав, але всі мали проречисті думки про його погляди. Дехто з великих не переймався церковними заборонами, і на бюрку в кардинала Рішельє поряд з Біблією лежав "Державець". Врешті-решт, "Державця" почали читати — але не менш важливо, якщо не важливіше, що почали читати в кілька разів об'ємнішу "Роздуми щодо першої декади Тіта Лівія". Легше сягнути за атракційною, хоч і безглуздою цитатою з "Державця", що "мета виправдовує засоби" і вжити її для образи супротивника — в той час як у Макіавеллі не кожна мета виправдовувала засоби, лиш тільки одна: благо загалу, а ще краще — республіки.

 

"Державець" викриває лицемірство політики та є підручником ефективної діяльності. Однак діяльності задля певної мети. Вже останній розділ "Державця", в якому Макіавеллі закликає до об'єднання вітчизни, тобто Італії, показує його наміри. А в "Роздумах" він говорить про них відверто. Там з'являється багато зауважень про конструкцію вільної республіки (нині ми б сказали демократії, хоч не обов'язково ліберальної) і про загрози для такої республіки. З'являється знамените формулювання, що злу республіку виправити неможливо, тому треба будувати нову. І зауваження про роль чеснот, яку флорентієць вслід за Цицероном розуміє як чесноти громадської участі та громадянської мужності.

 

Макіавеллі, врешті, пише, що часом доля нам сприяє, а часом — ні. Всупереч несприятливій фортуні зробити нічого не вдасться. Треба перечекати. Трапляються великі люди, які потрафлять кинути виклик фортуні, але це явище дуже рідкісне.

 

Флорентієць був інтелектуально чесним, тому, описуючи добре урядування, він вказував на їх супротивників. Одним із основних для нього була Церква, що втручалася в політику і пропагувала принципи любові до ближнього, слушні в приватному життю, але не в політиці. Він поважав Христа з храму, а не дволичних попів. Всі з ним погоджувалися, хоч тоді ніхто не міг цього публічно схвалити.

 

Макіавеллі не написав нічого непутнього. Він не був ані цинічним, ані брутальним. Мріяв про добре врядоване суспільство у вигляді республіки. І як мало який мислитель дочекався реалізації своїх поглядів. За Атлантикою не зважали на церковні заборони і там італійця читали повсюдно. Вплив Макіавеллевої науки на кшталт американської конституції й устрою США був величезний. За його вказівками було збудовано добру республіку.

 

* * *

 

Далі триває суперечка, чи політикою є вся людська діяльність, чи ж її окрема й особлива частина? Влучнішою виглядає ця друга теза — це означає, що до політики варто приглядатися, застосовуючи відповідні інструменти. І варто уникати помилок, на які вказували Макіавеллі і протягом десяти років життя Карл Шмітт.

 

Метою політики є відносно спокійне, вільне і безпечне життя людей. Ресурси менш важливі за мету, a не навпаки, як люблять повторювати так звані реалісти. Ця мета, по суті, є незмінною протягом усієї історії, натомість змінними є форми устрою, що мають бути якомога краще припасовані до актуального вироку фортуни. А тому треба прагнути пізнати цей вирок.

 

Як це робити? Нема іншого способу, аніж лектура історії, знання про суспільні механізми і ту таємничу річ, якою є талант. Без таланту і відчуття моменту, котрого неможливо навчитися, а яке треба просто мати, нічого великого політик не збудує.

 

Політика — це високе мистецтво, вона має служити благу, а щонайменше стабільності. Відколи до неї впхалася глупота — а є це загальне явище в культурі Заходу — мистецтво політики нидіє. Тому не варто порівнювати погляди Шмітта чи Макіавеллі з позицією PiS-у чи Ярослава Качинського. Така екзеґеза була б і безсенсовною, і смішною. Натомість потрібно читати цих і інших політичних мислителів, щоби знати, якої політики ми хочемо, коли вирок фортуни стане на нашу користь.

 


Marcin Król
Książe, ucz sie polityki
Gazeta Wyborcza, 10.02.2017
Переклад О.Д.

 

20.04.2017