Люди можуть десятиліттями жити разом, народжувати одне одного, щодня зідзвонюватись і, тужачи, чекати приїзду на свята — і так не зустрітись ніколи. Можуть ціле життя носити чийсь образ у діафрагмі чи шлунку, як новоутворення або, навпаки, як затискач, забутий у рані легковажним хірургом, нездатні ані викинути його з себе, ані засвоїти, неспроможні перетворити, наприклад, на додатковий серцевий клапан, що пожене кров венами з новою силою.
Лишень подумати — жодним чином неможливо довідатись, що відбувається насправді, якою є реальність. Так само, як людина наполегливо забуває про власну скінченність, вона надто часто приймає за очевидне, що саме її бачення є об'єктивним. Але двоє людей, які стають учасниками або свідками тієї ж події, навіть якщо самі цю подію творять, переживають кожен свою історію — часом із настільки віддаленими сюжетними викрутасами, сенсами і декораціями, наскільки віддаленими є, скажімо, українські думи від прози Андре Бретона. І якщо ці історії бодай у якихось пунктах сходяться на долю секунди, це можна вважати успіхом і небувалим щастям, близькістю, порозумінням і зустріччю.
Двоє людей перебувають в тому самому місті в той самий час. Час критичний і божевільний, розбухлий від звірств, жаху і хаосу, від трупних соків: окупація німцями Києва 1941-1943. Кожен із двох свідків розповідає свою історію: вони описують одне місто, ті ж вулиці і ті ж руїни мостів і будинків, той же дим над знищеним Хрещатиком, ту ж Лавру, на подвір'ї якої в снігу й уламках лежать коштовні ризи, гобелени і тіла партизанів, тих же кістлявих собак і кістлявих людей, які продають на ринку картопляне лушпиння. Тільки один із них — чоловік, що пригадує досвід 8-річного хлопчика, який народився в Києві і жив у халупі на Куренівці, дитини, якій довелось пережити все, що відбувалося, зсередини, знизу, щоразу на волосинку від пострілу, від вибуху, від зламаного карку. Інший оповідач — освічений іноземець, який переповідає пригоду, що з ним відбувалась в дикому місті на Сході. Це людина цивілізована і чутлива, високоморальна і справедлива. Старанно виконуючи наказ керівників Райху, цей чоловік не поділяє деяких їхніх поглядів і співчуває місцевому населенню: “нам здається необхідним встановлення духовного контакту з найкращими елементами людності”.
У першому випадку я маю на увазі Анатолія Кузнєцова з його “Бабиним яром”. В другому — “Київський щоденник” Феттіха Нандора, угорського археолога і мистецтвознавця, який був скерований нацистським відомством А. Розенберґа для опису культурних цінностей, що зберігалися в музеях Києва.
Нервова система риб у порівнянні з нервовою системою більшості живих істот влаштована таким чином, що риби гостріше і пронизливіше відчувають біль. Це тим страшніше, що вони не здатні видавати звуків, не здатні цей біль жодним чином провістити світові. Їхні страждання залишаються замурованими в холодних лискучих тілах, скліють в очах. Уявіть собі тільки цю клаустрофобію і ядуху, цю безвихідь і приреченість — мовчки, безслідно, ізольовано пройти крізь найгірші тортури.
В “Бабиному яру” несподівано трапляється опис риболовлі. Спухла від голоду дитина вирушає до водойми в надії впіймати собі харч. Цій дитині довелось уже нераз чути над головою свист кулі, випущеної прицільно в неї, вона засинає в мокрій землянці під хрумкотіння підземних комах, весь час хворіє і весь час тяжко працює, постійно чує постріли, крики катованих, бачить, як обм'якають тіла, як розколюються черепи, як женуть на заклання тисячі й тисячі людей повз її будинок, чує, як ці люди, прямуючи до урочища, діляться між собою здогадами, куди ж саме їх вивезуть — “адже німці поважають євреїв, бо ми споріднені”.
Отож, хлопчикові вдається впіймати окуня. Але не вдається ні вбити його, ні зачекати повільної смерті рибини. Опис мук риби настільки нестерпний, настільки нестравний, що відгукується читачеві на фізичному рівні. Таке враження, що цей текст, помережаний смугами різних шрифтів і курсивами — умовними позначеннями коректур і редакцій різних часів — писала людина, яка колись втратила шкіру і так більше ніколи й не змогла її наростити, навіть бодай трохи загоїти її пекучу поверхню.
Вчений-археолог Феттіх Нандор описує той же простір і час у спосіб, який навіть навіює відчуття затишку. Так, руїни на Хрещатику димлять, так, якомусь бідоласі розкроїли череп сокирою посеред вулиці, так, тут справді винищили євреїв (“євреїв повбивали українські поліцаї, які ходять із пов'язкою на рукаві”), люди мерзнуть у власних помешканнях і не мають що їсти — але існує якась меланхолійна романтика в цій понурій атмосфері, спокій і відстороненість мандрівника, який із зацікавленням і співчуттям занурюється в жах чужих далеких життів, добре знаючи, що це тимчасово для нього, що саме цей жах його не стосується. “Сьогодні я розглядав руїни через свій чудовий французький бінокль”.
А хлопчик розповідає: “Жінки побігли уздовж колони, не припиняючи верещати, ридати, кидатись на шиї своїм донькам, поліцаї їх відштовхували, баби падали на землю; позаду йшли німці і підсміювались”. А вчений-археолог записує: “Цілком пристойний спектакль ішов у великому оперному театрі, в якому відсутнє будь-яке опалення. ... Музика і вистава загалом, враховуючи обставини, були дуже гарними”. А хлопчик: “Один, наприклад, збожеволівши від запаху смаженого, почав їсти трупне м'ясо, вихоплюючи шматки з вогню. Спочатку німці цього не бачили, а коли застукали його, негайно розстріляли — і кинули у вогнище, вкрай обурені дикістю, до якої той дійшов”. А вчений: “Я був вражений, коли вперше проходив залами музею: жодного сліду від недавніх руїн. Наче я перебував в одному з елітних музеїв в якійсь мирній країні. Чудовий паркет блищав, двері та стіни були чисті”.
І кожен розповідає те, що бачив і знає. Кожен розповідає правду. І надія на те, що ці подорожні таки зустрічаються, існує — вони можуть зустрітися в слухачеві. У той момент, коли одного лютневого дня угорський вчений-археолог націлюється своїм незмінним фотоапаратом, шукаючи найбільш вдалий ракурс, щоб зафіксувати Андріївську церкву. А змарнілий хлопчик з пекучою шкірою дивиться просто в об'єктив, не відводячи погляду — і в його очах відображаються Дніпро, і Труханів острів, і Лівий берег, і Дарниця, і дахи, і пустище, де раніше стояла Десятинна церква, і зграї птахів у небі, і рибина, яка мовчки вигинається на березі, охоплена відчаєм замурованого всередині болю.
Слухачу, ти здатен почути, як вона кричить.
18.04.2017