Різдво і Великдень завше були пов'язані з домом, повертанням до дому, де виріс, де ще живуть батьки. Але вже давненько я повертаюся до хати моїх батьків лише подумки. Їх нема – нема й куди повертатися. Але дорога на Софіївку в Станіславові стоїть у моїй пам'яті, як вмурована, бо йшов я нею безліч разів, і досі вона часто мені сниться.
У снах я ніколи не сідаю на автобус, а йду від вокзалу пішки. Спочатку проминаю міст, виходжу на Вовчинецьку і зупиняюся там, де колись була хата Чорної Маньки, старої баби, що вбиралася у якісь довгі цвітасті спідниці, а на голові носила чорну шапку. Біля її хати ми завше виспівували:
Чорна Манька вугіль крала,
На базарі продавала,
То по два, то по три,
Нащитала сорок три!
Манька вибігала з хати й кидала в нас камінцями, а з вуст її сипалася добірна лайка, яка нас тільки ще дужче під’юджувала й охотила її дрочити. Від її камінців ми захищалися портфелями і не вступалися, доки вона не вибігала на вулицю й галопувала за нами, а ми, весело галайкаючи, розліталися, мов зграя горобців. Смішно згадати: коли мені доводилося йти зі школи самому, я переходив на другий бік вулиці, без компанії моя хоробрість відчутно маліла, а особливо в сутінках, коли доводилося повертатися зі школи в другу зміну. А коли вчилися в першу, то взимку о пів на дев'яту теж іще було темно, і я минав хату Чорної Маньки ледь не навшпиньки, а коли нерви не витримували, намагався промчати вихором, хоча й боявся, що вона може зненацька вискочити в образі свині, кота чи собаки, як то вона часто робила з іншими. Чорна Манька мала здатність зменшуватися до розмірів горобця, так що її нелегко було помітити.
Років двадцять тому, коли вже самої Маньки не було на світі, я зупинився біля її хатини, що запалася в густі бур'яни і вгрузла в землю, і не міг себе стримати, щоб не зайти на її подвір'я. Хащі здичавілої наїженої трави, зміїсті батоги винограду, гілля бузини й колючі пагони рожі – уся ця армія мужньо боронилася перед кожним моїм кроком, але я вперто посувався далі, мене цікавила халабуда за хатою, де Манька тримала викрадених дітей. Ми всі були в цьому переконані, що вона тримає їх у сараї, що там купа дитячих іграшок, які вона краде на дитячих майданчиках, неслухняних дітей вона чіпляє за одяг на гак, щоб отак вони висіли, аж поки вона не змилосердиться. Одного разу там півдня провисів на цвяшку Йосько Бадиль, який замість «л» та «р» вимовляв «й»: лоб – йоб, робити – йобити, риба – їба, рибалити – їбаїти – а ми мали з того неабияку потіху. Манька прилапала його саме, як він цупив її квітчасту спідницю зі шнурів, бо ми переконали його, що коли в ту спідницю загорнутися, можна стати невидимим. Коли Манька кинулася до Йоська, він загорнувся у спідницю і навіть не намагався тікати. Однак щось пішло не так, його цілком добре розгледіла не тільки Манька, але й ми, стежачи з-за кущів. Потім ми чули його вереск, але нічим помогти не могли. Надвечір Манька вже його зняла з цвяшка і відпустила. Він з'явився перед нами з мокрими штанами, замурзаним від сліз обличчям і переляканими на смерть очима. Нам проте вдалося переконати його нічого батькам не розповідати, бо наша провина в цій історії теж була суттєва.
Я обійшов хату і наблизився до сараю. Він був захаращений дошками, з-під дощок чкурнула зграйка кошенят і зникла в траві. З іграшок я помітив лише відірвану жовту ногу ляльки, трохи далі лежала її лиса голівка, добряче пожована, мабуть, котами. Зі стіни стирчав гак.
Про Чорну Маньку згадує у одному вірші Юрій Андрухович: «Чорна Манька, що мала вугілля в дірявій кишені».
Далі минаю свою школу і завертаю на Каспрівку. Як же вона тепер змаліла! І будиночки усі поменшали, і вулички. Мені аж шкода, що я руйную цією мандрівкою свої дитячі спогади, але цікавість бере гору. Я йду, роззираючись, ніхто мене не впізнає, так, ніби я привид, та і я нікого не впізнаю. Я йду, не кваплячись, хочу пригадати собі шкільні роки, як ми йшли цілою гурмою, по дорозі хтось відколювався біля своєї хати чи повороту на свою вуличку, гурма маліла, аж поки я не зоставався сам. Так воно і в житті, друзі нас покидають, а потім той, хто виживе, роззирнеться й побачить довкола себе пустку, і стане йому сумно, як стало сумно моєму татові, що вже усі друзі його померли.
Ось фіртка, спершись на яку, годинами простоював дурний Додьо з висолопленим язиком. Ми завше з ним дрочилися, а він гуркотів своїм басом якісь нерозбірливі слова, плювався і махав кулаком, але ми знали, що він поза фіртку ніколи не висунеться, бо вона замкнена на ключ. А ми кричали: і реготали. Ми жодного разу не дозволяли собі його обминути мовчки, не на те ми вчилися. А тому стрибали перед ним і кривлялися, аж доки не вибігала з хати його мама з мітлою і не проганяла нас із лайкою та прокльонами. Старий каштан, який ріс біля фіртки, ще й досі росте, а Додя давно вже нема.
Я проминаю хату старого Грегора, тепер там живуть невідомі люди, мабуть, його родичі, але та яблуня з дуже смачними яблуками все ще родить, стара скривлена бабуся-яблуня, з якої ми збивали яблука тичкою, а Грегор вибігав з хати і сварився та кидав грудками. Його образ нагадував мого діда – вони по неділях вдягалися однаково – завше в чорний костюм з камізелькою, а на животі сріблився ланцюжок дзиґарка. На голові мусив бути неодмінний чорний капелюх. Коли вони зустрічалися на вулиці, то кланялися одне одному, злегка піднявши капелюхи: «Моє шанування, пане Грегор!» – «Моє шанування, пане Сапіга!» – і розходилися, занурені кожен в себе так глибоко, наскільки це можливо, опинившись на вулиці. Я ніколи не бачив, щоб вони коли-небудь зупинялися довше, ніж на кілька секунд.
Біля пам’ятника полеглим солдатам на Софіївці щодня можна було бачити Миця. Здоровий сорокарічний парубок, проте бавився з дітьми в копійки або просто стовбичив на одному місці чи сидів на перилах в неприхованій задумі, занурившись так глибоко в самого себе, що витягнути його звідти було непросто. Ми дрочилися з ним: «Мицю, Мицю, хап за цицю!», але він ніколи не ображався, був завше по-дитячому усміхнений і лагідний. Тут, біля пам’ятника, проминали усі його дні, аж поки за ним не приходила мама і не заганяла до хати. Батьки нам завше наказували: учися, бо будеш дурний як Мицьо. Ніхто з нас не хотів бути дурним як Мицьо, але вчитися теж не хотілося.
Трохи далі ошатна хата пані Місі, там теж живуть невідомі люди, але не можу позбутися відчуття, що ось зараз пані Міся вийде на поріг і зачне перегукуватися з сусідками, які жаліються на її кури, бо кури пані Місі лазили по всіх городах, тільки не по городі господині, але пані Місю ніхто не годен був пересперечати. І коли прибігала до неї сусідка і сварилася, що кури пані Місі знову порицькали її город, то пані Міся так спокійно-спокійно і навіть лагідно: «І вам Христос воскрес!» – бо то було якраз на Паску. І сусідка відразу випускає весь бойовий дух, аби проплямкати «воістину» і щезає. А іншого разу пані Міся могла уважно придивитися до обличчя розлюченої сусідки, навіть очі примружити і: «Пані Зеню! Вам конче треба до лікаря. У вас ростуть вуса, а то певна ознака, жи шось не в порядку. Маю знайомого терапевта. Вже до него телєфоную...» – «Та я мала в сраці вашого терапевта! Ваші кури...» – «Так не говоріть. Моя цьотка так само казала. А за місяць ґеґнула і фертик. А ви про кури! Нашо вам кури на тамтім світі? І не дай Боже їх брити! Я про вуса. Моя цьотка раз побрила, то виросли такі, як в гетьмана Хмельницького».
Варіантів присадити когось у пані Місі було безліч. Як не вуса, то бородавка, як не бородавка, то синець під оком і т. д. Ефект завше був той самий: сусідка здувалася як бальон і відступала з нічим, а вдома коло дзеркала марно шукала бодай слід від небезпечних для здоров’я вусів, бородавки, звістунки раку, висолоплювала язика, мало не давлячись, і перед дзеркалом, і перед чоловіком, і перед дітьми, доки її не брали на сміх. І зауважте – пані Міся жодних там карнегів не читала, сама своїм розумом дійшла, як можна у словесній перепалці вийти переможцем.
Вулиця щороку міняє своє обличчя, стає усе менш упізнаваною, але не зникає з моєї пам'яті, і я все ще пригадую, де яке росло дерево і де який був паркан. На розі якось перестрів мене Дизьо, він постарів, розтовстів, став схожий на бальон. Побачивши мене, кинувся обнімати і потягнув на пиво, яке я йому начебто колись обіцяв.
– Старий, я не розповідав тобі, як воював? – спитав Дизьо, облизуючи піну з вуст.
– Ні, – відказав я і, хоч була між мною і Дизьом різниця у добрих тридцять років, не протестував проти звертання «старий».
– Мені ще тоді ногу відірвало, – додав він зі смутком.
– Хіба? – здивувався я.
– А ти думав! – пожвавився Дизьо. – Ліву!
– Не бреши. Вона в тебе зовсім не дерев'яна.
– А ти шо – мацав? Мацав? – він аж очі вирячив від обурення. – Ну, от! А кажеш! – Потім уже спокійніше уточнив суттєву обставину: – Була дерев'яна. За стільки літ вона вже шкірою обросла. А була цілком дерев'яна. З тої липи, що в мене на подвір'ї росте. Візьми ще два пива і я всьо тобі вповім.
Не доходячи до своєї хати, завертаю на оболоні, де в дитинстві ми проводили більше часу, аніж в хаті. Весною там панували мочарі, і вода цвиркала з-під ніг, зате росло безліч квітів, над якими дзижчали бабки і пурхали метелики, між мокрих трав снували вужі й вибалушували очі жаби, а в широких калюжах мерехтіли маленькі рибки і пуголовки. Влітку мочарі підсихали, ми рятували рибок, переносячи їх до рову, в якому текла маленька річечка Рудка на місці колишніх окопів. То було наше королівство, сповнене тайн і загадок. Я виходжу на пагорб і дивлюся на широкий видолинок, який утворила вирва, коли тут вибухнуло стрільно. Це ми знайшли його, відкопали й уважно обстежили. Нас троє втекло тоді з уроків, які мали відбуватися в другу зміну. Та коли хлопці вирішили розпалити багаття і покласти стрільно на вогонь, я прокинувся нестримною любов'ю до фізики і вирішив, що краще піду до школи. Переконувати їх не розпалювати вогонь було марно, вони сміялися з мене і гулюкали вслід. Я йшов, час від часу тривожно озираючись і стежачи за їхніми діями. Ось багаття розгорілося дужче, ось вони підняли важку іржаву залізяку і понесли, дрібочучи, до вогню. Ось кинули в нього, аж іскри сипонули навсібіч, і стали чекати. Я приспішив кроку, але позаду нічого страшного не відбувалося. Стояла тиша. Дорогою до школи я постукав у браму, де жив старий міліціонер, який мав коня і їздив на роботу на возі або на санях. Я розповів йому про хлопців, які знайшли стрільно. Він подивився на мене сонними очима, позіхнув і сказав: «Це що – вперше таке? Та тих снарядів уже як грибів познаходили. І нічого нікому». Махнув рукою і подався до хати. Так я дістався школи, не почувши вибуху. Але він був. Та про це я довідався щойно увечері, як повернувся з уроків. Я побачив збуджену вулицю, почув плачі й голосіння. Стрільно вибухнуло, одному відірвало руку і поранило очі, другому розпанахало живіт, обоє вижили. Правда, того вечора ще невідомо було, чи вони виживуть. Серед тих людей, які обговорювали подію, був і міліціонер, але ховав від мене очі, а потім непомітно ушився. Через рік його вбив копитом його ж кінь. Ненароком. А я якийсь час носив у собі відчуття провини і ще довго роздумував над тим, що міг би зробити, аби цього не сталося, але відповіді не знаходив. Того вечора мама пригорнула мене до себе, повторюючи «ти був з ними... ти був з ними...», але не била віником.
За кілька метрів до моєї хати сон уривається. І це добре, що він уривається саме там, бо й так уже я не побачу на подвір'ї біля бочки тата, який вудить м’ясиво, не побачу мами з руками по лікті в тісті і не вдихну ані диму вуджарні, ані витончених запахів пляцків і пасок. І не забіжить сусідка-комуністка: «Сафієчка, а скажи, как ета у тєбя такая паска вкусная палучаєтся?» – «А що – вам уже можна паски пекти?» – «Да, нам уже можна. Пєрєстойка же!»
16.04.2017