У 2018 році на варшавському книжковому ярмарку я побачив довжелезну чергу за автографами. А що в черзі були самі жінки у віці від 18 до 80 і лише кілька чоловіків, які, вочевидь, були тут лише тому, що їхні дружини замовила книжку, то можна було здогадатися, що й авторка жіночої статті.
За столом сиділа симпатична білявка років тридцяти. Називалася Блянка Ліпіньська, а її книжка: скромно і не вигадливо – «365 днів», яку критика відразу проголосила польськими «П'ятдесят облич Ґрея» (саме так називається роман Еріки Джеймс). Протягом кількох тижнів того року продалося 100 тисяч примірників польської версії. А досі цей роман видано в 30 країнах світу і продано загалом понад 2 мільйона примірників.
А далі їй гладко пішло, що того ж року видала «Цей день», а наступного – «Інші 365 днів».
Її трилогія зайняла перші три місця в списку найпопулярніших книжок, вона стала найбільш високооплачуваним автором у Польщі.
Але не обійшлося без скандалів. Феміністки звинувачували її в нормалізації сексуального насильства. Фільм вони теж заатакували і вимагали прибрати його з Netflix. А проте його проглянуло в перші тижні півтора мільйони глядачів.
Її перший роман увібрав у себе її стосунки з коханцем, якого вона любила винятково платонічно, бо секс із ним був невдалий. А проте писала книжку в його присутності. Він питав: «Навіщо це пишеш?» Відповідала: «Маємо вибір: або будеш мене бзикав (bzykał) або буду писати». Внаслідок цього, як вона згодом оповідала, її невдаха коханець зазнав упослідження: «йому в мозку вимкнувся пункт, відповідальний за секс».
У мене такі феноменальні автори, які стають мегапопулярними, викликають щире зацікавлення. Хочеться довідатися, що ж там такого жіноцтво знайшло. А знайшло воно доволі грубі і безпретензійні описи сексу. Мова проста, як дишло. Епітети ще простіші. Таке враження, що читаєш якийсь фанфік. Героїня постійно підкреслює, що вона «мокра». Піцик героя твердий і м'який. Персонажі постійно щось п'ють. Але ні, не щось, а лише щось дороге. Вбираються теж не в дешеве, марки фірм вражають. Розмови пустопорожні.
А щодо сексу, то він може обурювати хіба цьоць-дрипць, настільки він описово, як би то сказати, простацький. Якщо читач не має великих очікувань, то зійде. Проте народні читацькі маси захоплені. «Та книжка змінила моє життя», – пише не одна читачка.
Згадалося, як під час публікації «Житія гаремного» в «Post-Поступі» теж одна читачка написала: «Я двадцять років прожила зі своїм чоловіком і не знала, що таке можна виробляти в ліжку».
Ну, власне, такі самі відкриття зробила і Ліпіньська. Вона просто поцілила в яблучко і заповнила достатньо глибоку нішу. Судячи з рапорту соціологів «Сексуальність поляків у 2017 році», лише 47% поляків були задоволені своїм сексуальним життям. При чому серед задоволених переважали чоловіки. Блянка на те має свою версію: надто легко чоловікам приходить оргазм.
А що залишається робити незадоволеним? Читати про секс або обзивати письменницю проституткою. Але й ті, що задоволені, читають, бо хочуть довідатися чогось більше, побачити, чи осягнули вони бажану планку.
Її гейтять тисячі людей, обзиваючи курвою. «А я не можу їм відповісти, – жаліється вона в інтерв'ю. – Уяви собі, ти стоїш, а підходить до тебе за чергою кілька тисяч осіб і валять тобі по писку, а ти нікому не можеш віддати. Бо якщо відповім раз, то буду відповідати до кінця життя».
Найкраще її розуміють батьки. З ними вона дуже відверта. Коли їй зламався вібратор, то радилася з татом, як його направити. А однак читати свої книжки їм заборонила. Мама послухала, а тато ні. Прочитала ще й бабця. І ніц. А цьоця сказала: «Бляню, але ти мене тою книжкою розігріла!»
Її книжка виконує роль самовчителя. Вона спонукає читачок не миритися з примітивним сексом, а вимагати більшого. «Я теж була такою дівчинкою, яка лягала на бочок і казала: «Добре, давай», а також була дівчиною, яка зазнавала насильства і плакала в подушку».
З феміністками їй не по дорозі. Ліпінська до них не належить. «За що ми маємо боротися в ХХІ сторіччі? – каже вона. – Реалізуємося в праці, маємо виборчі права».
Гейтерам не до вподоби сама фабула книжки. Лаура, головна героїня, була викрадена італійським шефом мафії, який раніше бачив її у снах. Він вирішив її утримувати 365 днів, протягом яких Лаура повинна в нього закохатися. Хоча йдеться тут не про кохання, а лише про те, чи піде вона з ним до ліжка добровільно.
На початку роману є сцена, яку читачі потрактували як ґвалт, де мафіозі змушує стюардесу до орального сексу. Висновок: авторка нормалізує зґвалтування.
Якось не помітили чутливі читачі схожої сцени в Люко Дашвар, де на початку роману «Село-не-люди» тринадцятирічна дівчинка таким самим способом задовольняє дорослого чоловіка. Маємо тут ще й педофілію.
Але вернімося до нещасної стюардеси. Як з'ясувалося, вона зовсім не нещасна. Читачки, які в оральному сексі не мали такого досвіду, як авторка, вчепилися до неї через те, що після оралки дівчина плаче. «Ні, вона не плаче! – борониться письменниця і намагається пояснити матолкам: – Це натуральна річ, коли захлинаєшся липкою спермою, сльозяться очі. А вона відкашлювалася цілих десять хвилин. Та й не було там ґвалту, бо він запитав її чи згідна. Якби не хотіла, відповіла б «ні». Чим ви читали?»
Коли їй дорікають, що мафіозі все таки змусив дівчину своєю владою, бо ж він власник літака, авторка і тут заперечує: «Не впадаймо в крайнощі. Не кожен любить ванільний секс. Не кожна жінка смокче лише голівку – навпотемки, в неділю о 20-й при звуках служби божої за стіною в сусідки. Деякі з нас люблять гострий секс і люблять чутися приневоленими. Одних ця сцена збудить, інших ні. Як на мене сильніших, ніж ті, що в моїх книжках, нема».
Насправді та сцена виглядала не аж так невинно. Не питав мафіозі стюардесу, чи вона згідна. «Схопивши за шию, притиснув її до стіни. В її очах застиг переляк…
– На коліна, – гаркнув я, потягнувши її за волосся вниз.
Вона без вагань виконала наказ. Я великим пальцем провів їй по губах, які слухняно розкрилися. Притримуючи її за голову, я почав розстібати ширінку.
Твердий майже до болю, мій член звільнився від штанів, що сковували його. Він уперся в її губи, дівчина слухняно і широко розкрила рота».
Авжеж, це відверта сцена ґвалтування. Але таких сцен в сексуальних романах безліч. Вони писані, мов під копірку, так само примітивно і невибагливо. Від читання таких текстів виступає оскома на зубах. Навіть якщо читати по діагоналі. Яке це далеке від поетичного стилю сексуальних сцен у Генрі Міллера або від комічного – у Чарлза Буковскі. Але є мільйони читачок, які хочуть не поетичності, їм подобається, коли жінки в романах упокорюються.
Люко Дашвар талановито вловила такий самий стиль. Короткі телеграфічні речення, без жодних словесних закрутів. Бракує їй лише сексуальності, яку демонструє Ліпіньська, виставляючи напоказ ще й своє зграбне тіло: «Я не соромлюся власного тіла і висловлювання власних поглядів».
На питання, як стати письменницею, пояснила: «Треба просто сісти і писати. Перенестися в той світ і в нього вірити. Я не маю жалю до гейтерів, мене бісять ті, хто краде мої книжки з інтернету. Не розуміють, що писання – це моя праця. Усім цим злодіям зичу, щоб моя книжка скривила їм психіку до кінця життя».
Це вже нагадує пісню «Буде тобі, враже, так, як відьма скаже». Тому я чемно погортав її книжку в книгарні, пам'ятаючи, що прокльони інколи збуваються.
01.04.2026