Фільмів на тему «втеча з тюрми» знято безліч. Більшість із них – літературні фантазії. А от ця втеча була насправді. Однак ніхто про неї ще фільм не зняв. Знімають чомусь про наші поразки, про поразки наших героїв, а от цю перемогу надійно забули.
Навіть у такому дуже скороченому переказі спогадів Ярослава Гайваса ця історія тягне на блокбастер.
16 червня 1939 року вперше з Бригідок на Городоцькій втекло троє оунівців: Ярослав Гайвас, Петро Башук і Петро Канюка. Четвертим був злодій-рецидивіст Томаш Стемпєнь.
За Польщі окремі в'язні мали привілей сидіти поодинці. Стосувалося це особливо небезпечних політичних. Вікно Гайваса виходило на подвір'я, оточене мурами: тюремним корпусом, високою стіною і так само високим будинком адміністрації. На подвір'ї постійно прогулювався величезний пес, бернардин, який гавкотом зганяв з вікон в’язнів.
Увагу хлопців прикували двері, що вели з тюремного корпусу на подвір'я, а другі – з подвір’я до будинку адміністрації. Вартовий їхнього відділу мав ключі від обох дверей будинку, де мешкали тюремники. А ще він мав ключі до брами на вулицю. Це було порушенням правил безпеки, які забороняли вартовому мати внутрішні й зовнішні ключі. Але саме так було. І тоді у Гайваса визрів план: «придушити вартового, забрати ключі і на волю!»
Отже, після вечірнього кіблювання (коли виносили кібель – парашу – до виходку) в коридорі залишався тільки один вартовий, який не повинен вже входити до камер, але він залюбки порушував цю заборону й заходив побалакати. То була пора, коли у в'язниці спокій і увага не настільки загострена, «денна служба готується іти додому і вже не прив’язує уваги до того, що діється навколо, а нічна ще не заступила на свої пости, але вже є на вартівні, де відбувається інструктаж. У цей час треба під яким-небудь приводом заманити вартового до камери, зв'язати, закнеблювати рота, забрати ключі і – на світ. Правда, є три брами й одна ґрата в дверях, але наш вартовий має всі ключі, які потім передає на вартівню, де вони й залишаються цілу ніч».
Значною перешкодою був бернардин на подвір'ї, але хлопці вже його вивчили. Коли до нього лагідно промовляти і підгодовувати грудками цукру, він не кидався. Але мусив звикнути до голосу й запаху людини. Гайвасова дружина передала йому цукор, і він став частувати песика.
Придушити вартового взяв на себе великий, міцний Петро Канюка, що був засуджений на кару смерті. А вартовий був хирляком.
Було вирішено, що в умовлений час Канюка застукає в двері і закличе вартового Зєлінського, повідомивши, що знайшов на вікні олівець. Цей фокус був дуже примітивний, але й вартовий ще примітивніший, адже вважалося великим злочином мати олівця, тож для тюремників знайти олівець було значною заслугою. Коли він відчинить двері й увійде досередини, Канюка схопить його за горло.
У 1939 році відбулося чимало арештів, несподівано у камеру Канюки підселили фахового злодія Тадеуша Стемпєня, який не вилізав із тюрем. Спочатку хлопці запанікували, бо невідомо було, що від злодія чекати, але за кілька днів він і сам заговорив про втечу. Навіть сказав, що коли Канюка не захоче, то втече сам. Ба більше: сам також запропонував «спрепарувати» вартового. Мав лише умову, що хлопці поможуть йому втекти за кордон.
І ось 16 червня Канюка покликав вартового. Зєлінський відчинив двері, а за мить почувся відчайдушний крик «Рятуй! Рятуй!», який перейшов у голосне харчання. Врешті затихло, чути було якусь шарпанину і щось тяжке гепнуло на землю.
На коридорі заворушилися. До камери Гайвас підбіг Башук і якимсь дивом з-поміж двадцяти ключів вибрав той, що треба. Коли Гайвас вибіг у коридор, то остовпів: за скляними дверима, що вели з корпусу на подвір'я, стояв спиною до них вартовий Цєсляк. То був гидкий тип, який з задоволенням зголошувався помагати катові Бравнові кого-небудь вішати.
На щастя, він їх не почув і не побачив. Хлопці перетнули коридор, підскочили під ґрати, що вели на подвір'я, де мав чекати на них песик.
Башук нерішуче витягнув в’язку ключів і задумався: котрий? Стемпєнь, помітивши його вагання, глипнув на ключі і мовчки забрав їх. Тут власне він і показав своє злодійське мистецтво: схилився над замком, хвильку приглядався, а тоді розстряс ключі на долоні і підібрав відповідний. Ключ скреготнув у тяжкому замку, ґрати відчинилися. Собаки не було.
В'язні побігли попід муром. З вікон за ними стежили інші в’язні. Але чекали їх ще одні двері, дубові, ковані залізом. Вони притулились до стіни, щоб ніхто з вартових їх не побачив, бо мали ще проскочити через будинок, у якому ті жили. І тут Стемпєнь знову продемонстрував свою майстерність. Він придивився до дірки від ключа, знайшов потрібний, вклав у замок і – крутнув! Ще одна брама піддалася.
В'язні опинилися в будинку вартових. Десь вгорі загавкали собаки, а вони прокралися коридором до наступної брами всередині будинку. З цієї хвилини вже ніхто з них не сумнівався в успішній втечі. Бо навіть якби їх викрили, вони могли б вибігти на другий поверх і вистрибнути з вікна на вулицю.
Коридор був темний, низький і вузький. Чи вдасться Стемпєню в темряві знайти ключ? Але злодій часу не гаяв, він уже стояв перед брамою і вивчав отвір для ключа. Потім обмацав усі ключі, пильно їм приглядаючись. Це тривало тільки кілька секунд, але хлопцям здавалося, що це ніколи не скінчиться. Нарешті він підібрав ключ, і з першого разу брама відчинилась.
«Тихо, як тіні, підкралися ми до останньої брами. За нею чути було кроки пішоходів, гуркіт авт, галас і дзенькіт трамваїв. То були звуки волі», – згадував Гайвас.
Стемпєнь став обмацувати замок. Збігці заніміли і заклякли: Стемпєнь все ще не міг знайти відповідного ключа. Все ще шукав. Ану ж того ключа вартовий тримав окремо? А тепер уже повертатися пізно. Секунди минали за секундами, троє сердець билося з тривогою. Лише злодій був спокійний як слонь, далі зиркав на замок, тоді на ключі, знову на замок, знову на ключі. Невже спеціяліст від замків і ключів не дасть собі ради? Присвітити не було чим. Аж ось нарешті він таки вибрав ключ і встромив у величезний замок. Відтак де-е-елікатно прокрутив, пролунав доволі старий і немічний скрегіт у замку, двері струснулися і – хлопці на вулиці!
Була неділя. «До тюремної брами вливається море чудесного, привітного, життєдайного світла. Ясно аж хапає за очі. Прогулюються вулицею святково вбрані люди. А я відчув таку легкість, що здавалося зараз спурхну. Аж не вірилося, що нам таки вдалося. Не вірилося й Стемпєню, він просто заціпенів під стіною. Мертвецьки блідий, зі скляними очима, застиг без руху. Надлюдське нервове зусилля з’їло всю його енергію, і він ні до чого не здібний».
Канюка і Башук побігли якомога швидше. Гайвас забарився, але коли рушив за ними, то отерп: просто на нього йшов у цивільному вбранні молодий кремезний тюремник, який лише недавно прибув з прикордонного загону. Гайвас миттєво збагнув, що тікати пізно. Тюремник-спортовець його швидко дожене або просто застрелить. Тому рушив спокійно на нього. Пам'ятаючи, що очі можуть сказати все, витягнув хустинку до носа і став витирати відсутній піт, а заодно закрив обличчя. Молодий тюремник ледве чи й упізнав би його, але фокус вдався: вони розминулися.
«Башук і Канюка скрутили на вулицю Бернштайна, бо так радила організаційна наука: тікаючи, оминай простих доріг і вулиць, звертай у бічні, спокійно, холодно, а тільки на закрутах можеш підбігти трошки. Перед закрутом на Бернштайна підбіг і я. Башук і Канюка оглянулись і, побачивши мене на розі, побігли й собі на першу поперечну вулицю Яховича».
На жаль, Стемпєня врятувати було неможливо. Тюремник його упізнав і кинувся навздогін. На Бернштайна він догнав його, лівою рукою схопив за шию і притиснув до себе, а правою витягнув з кишені пістолет і застрелив. А тоді забіг у тюрму і зголосив алярм.
Хлопці вибігли на Клепарівську, звідти на гору Страт, а через неї на Гансівські узгір’я і через мур на цвинтар. Звідти дісталися Зимної Води, не забуваючи петляти, щоб збити з пантелику собак і поліцію.
«Нам вдалося те, чого не вдалося нікому за двадцять років існування польської держави, – тішився Гайвас, який не читав криміналу Андрія Кокотюхи "Втеча з Бригідок". – Стільки в’язнів пробували "зламати" Бригідки! Учасники нападу на головну пошту у Львові вже навіть мали в камері зброю, але не пощастило».
Гайвас і Башук щасливо пережили війну і виїхали до Америки. Канюка згодом був застрелений поліцейським агентом.
18.03.2026