Дністер останнім часом «на слуху» – відтоді, як уряд вирішив збудувати на галицькій ділянці великої української ріки, у Дністровському каньйоні каскад гідроелектростанцій з водосховищами. Одне таке водосховище вже існує в Чернівецькій і Хмельницькій областях. Дністрова вода поховала тут під собою не одне містечко та село. Саме ті, які 160 років тому досліджував Олександр Афанасьєв-Чужбинський і блискуче описав у своїх «Нарисах Дністра».
Дослідниця Дністра Олена Крушинська ініціювала їх перевидання українською мовою (переклад Ілька Лемка, передмова О.Крушинської). Під час останнього Форуму видавців у Львові вона провела презентацію цієї книжки. Як вона відбувалася, читайте нижче.
Олена Крушинська:
Завдяки Дністру я познайомилася кілька років тому з Олександром Степановичем Афанасьєвим-Чужбинським, тепер дорогою й особливою для мене людиною.
Як була справа? Я готувала власний історико-краєзнавчий путівник по Дністру. І от готуючи свою книжку, я вивчала історичну літературу. І мій старший колега, капітан еколого-культурологічної експедиції «Дністер», Валентин Михайлович Стецюк, каже мені: «Олено, є «Нариси Дністра» Афанасьєва-Чужбинського, почитай, може, там щось буде».
Ну, добре, подивлюся, що там буде корисного, подумала я. Знайшла скан цієї книжки, текст з ятями та твердими знаками. Почала я його читати, і з перших сторінок захопилася настільки, що це захоплення триває й досі, і вже переросло у щось більше. Після цього я відшукала і першу частину цієї двотомної книги – «Нариси Дніпра», і ці дві книжки мене підкорили. Не тільки завдяки своєму змісту, а й завдяки тому, що криється між рядками.
А між рядків проступала особистість Олександра Степановича. По-перше, відчувається його глибока внутрішня шляхетність, його неупередженість в тому, як він ставиться до людей. Неважливо було, якої вони національності, якого вони стану, бідні чи небідні, прості чи освічені – це дуже сильно відчувається.
По-друге, він був неймовірно сумлінний і відповідальний як дослідник. Він ніколи собі не дозволяв чи то прикрашати, чи робити якісь поверхневі висновки.
По-третє, всі свої дослідження, всі свої матеріали, він для нас складає настільки вишуканою та легкою мовою і приправляє своєю фірмовою іронією, а часто і самоіронією.
Оце три основні риси, за які ви полюбите Афанасьєва-Чужбинського так, як люблю його я.
Одного дня мені вдалося заразити цим натхненням директора львівського видавництва «Апріорі», і так народилась ідея українського перевидання «Нарисів Дніпра» і «Нарисів Дністра».
Хто ж такий був Олександр Михайлович Афанасьєв-Чужбинський? Про це я розповім трохи пізніше, як і про те, як він потрапив у експедицію. Але зараз, щоби не було нудно, вирушимо разом із ним в одну з його вилазок, щоби трошки поринути в атмосферу цієї подорожі. Чому я вибрала саме цю? Тому що:
«Якраз у середині вересня, коли літня спека ще не зникла остаточно, але вже втратила більшу частину сили, а осіння прохолода починала вступати в свої права, мої прогулянки з рушницею в поля і на берег Дністра тішили мене безмежно. Зазвичай мене супроводжував хтось із місцевих, і нерідко я цілий день проводив вдалині від свого кочів’я та харчувався мамалигою. Один дідусь, з яким ми сиділи на прибережній скелі, розповів мені, що в містечку Студениця, на тому боці Дністра, є велика печера. За його словами, цю печеру в давнину викопали чорти, які хотіли влаштувати у ній пекло. Але якийсь благочестивий відлюдник оселився неподалік і розігнав нечисту силу».
Почувши таке, Олександр Степанович як завзятий мандрівник не міг встояти перед спокусою туди з’їздити. Тому наступного ранку він прихопив із собою хлопчину з Комарова (з того села, де він у той час замешкував у селянській хаті), і вони пішли переправлятися на той бік Дністра. Їм потрібно було досить довго плисти вгору проти течії. Афанасьєв-Чужбинський вкотре дивувався (не вперше вже): що це за човни на Дністрі?
«На жодній річечці, навіть на ставках, мені не випадало бачити такої незграбної конструкції. Плоскодонне чотирикутне корито, в якому заледве вміщуються дві людини, незграбне та повільне на ходу, не в змозі впоратися не лише з хвилями у вітряну погоду, а й зі звичайною течією».
От як би він здивувався, якби побачив, що за півтора століття абсолютно ні в чому дністровські човни не змінилися!
«Вода була доволі низькою, і я зважився поплисти вгору за течією, сівши з лопаткою на місці станового, на один із кінців човника. Корма і ніс не різнилися нічим. Місця було так мало, що я вимушений був залишити рушницю у себе за спиною».
Подивіться, як дністряни бережуть свої традиції!
Години за півтори вони дісталися до Студениці. Це була колишня резиденція Станіслава Потоцького, а на той час це вже було геть занепале містечко, у якому тільки пара єврейських крамниць на ринку стояла і купка селянських хат. Тепер вона затоплена водами Дністровського водосховища, як і деякі інші міста та села, описані в «Нарисах Дністра».
Прибули вони в Студеницю, і Чужбинський, знаючи, що на горі, куди вони збираються, є дуже гарне джерело, вирішив собі дозволити порозкошувати. Він зайшов у один із єврейських заїздів і домовився, щоби з ним відрядили дітвака з самоваром. Тут треба сказати, що при всьому аскетизмі (він багато мандрував по таких глушинах, де не те що самовару, а, крім молока та мамалиги, взагалі нічого не можна було дістати, навіть хліба), коли він уже міг «дорватися» до самовару, то він уже ні в чому собі не відмовляв, тому що був затятим чаєманом, і завжди з собою возив і запас доброго чаю, і якісного тютюну (тому що також був затятим курцем).
На околиці Студениці вони знайшли чоловіка, який зголосився показати їм печеру. І от вся ця кавалькада – Чужбинський, човняр із Комарова, місцевий провідник, дітвак із самоваром, – всі вирушили зі Студениці на ту гору. За чверть години вони дісталися туди і по стрімких стежках знайшли вхід у печеру.
– Що це за печера? – запитав я в провідника. – Хто її викопав?
– А хто її знає. Кажуть, турок. А, може, і наші. Це було давно. Покійник батько казали, що скільки пам’ятають, вона такою була.
– А я чув буцімто чорти хотіли влаштувати тут пекло.
– Може бути. А де ви це чули?
– У Комарові.
– У Комарові брешуть добре! А ось ми, місцеві старожили, нічого не чули.
Мій комарівській руснак зніяковів і зашарівся.
– Пекло тут робити не з руки, – продовжував провідник. – Відомо, що чорти варять людей у смолі, а смола в нас дорога, де ж вони її набрали? А, молотять нісенітниці знічев’я.
Чужбинський оглянув цю печеру, де він побачив нішу, схожу на жертовник, викарбувані грубі хрести на скелі, і попрямував до омріяної криниці набрати води для чаю. Цікаво, що він виявився одним із поодиноких дослідників, які оглядали в XIX столітті цю маловідому старожитність, яку датують у наш час десь між XII та XVI століттям. Вона була забута, і вже в 1990-х роках, у наш час, археологи її відшукали, цю печеру, яка була вже частково замита ґрунтом. І розкопали рештки мурування тої криниці, з якої Чужбинський брав воду.
І ось, після огляду старожитності він влаштувався на горі, пляшку припасеної горілки віддав човнареві та провіднику, а сам зайнявся з єврейським дітваком самоваром. Але замість відпочинку на них чекала цікава своєрідна зустріч… Уривки з книги нам сьогодні допомагає читати актриса Першого театру для дітей і юнацтва Дана Бончук, багаторічний учасник експедиції «Дністер».
Уривок з книжки читає Дана Бончук:
«Сонце піднялося доволі високо, і з вершини гори відкривався чудовий краєвид. Під нами, над містечком висіла димка, яку прорізували промені, через що вона була схожа на янтарну хмаринку. Самовар мій хутко закипів, я зробив чай, налив склянку і, закуривши сигару, всівся на кручі насолоджуватись чарівною панорамою та свіжим повітрям. Повз нас пролягала дорога і йшла вглиб краю зміїстою жовтою смугою поміж гайочків, між якими там і тут блищали хрести церков та проглядали поміщицькі садиби.
Цією дорого, з-за гаю, вийшла невелика юрба чоловіків і жінок, душ із десять. Коли вони наблизилися, за одежею можна було впізнати прочан, які поверталися з Києва або з Почаєва. Попереду них жваво йшов високий чоловік із надзвичайно пишним розпущеним волоссям, у довгому кафтані, підперезаний широким шкіряним паском і у гостроверхій шапці. Він спирався на довгий ціпок, на якому згори було причеплено висушений гарбуз, що слугував для зберігання води у дорозі.
Прочани йшли понуривши голови, мабуть, втомлені далекою дорогою. А чоловік із розпущеним волоссям пильно позирав увсебіч і помітив нашу невелику групу. Зупинившись і закривши очі рукою від сонця, він вочевидь довго не розумів, що ми робили, але потім, напевно, розгледів, і, вказавши своїм супутникам на містечко, сам поліз до нас на скелю так швидко, неначе його ноги не відчували жодної втоми. Та коли він постав перед нами, то вже захекався так, що не міг перевести подиху, і лише перехрестився, знявши шапку.
– Хліб та сіль, – мовив він нарешті, уважно нас оглядаючи.
– Ласкаво просимо, – відповів я, згідно зі звичаєм.
– Чи не можна позичити склянку водиці?
– Сідайте, відпочиньте та випийте чаю.
– Благодарствуєм. Але ж у вас цукор скоромний.
– Як скоромний?
– Звісно. Роблений на кістяному вугіллі. Ми не вживаємо… Гріх, нині п’ятниця. Ааа! Даруйте. У мене є два шматочки, які подарував отець Харлампій. Може, знаєте?
– Ні, не знаю.
– У Почаєві!
– Як забажаєте, то ось вам чай без цукру, коли не хочете мого, пийте зі своїм.
– Спаси вас Боже, ваша благородіє, чи, може, ваша милість, купці?
– Що за церемонії? Всі ми люди Божі. Чи бажаєте хліба?
– Може, скоромний?
– Ось цього я не знаю.
– Якби ваша милість позичили ромцю трішечки…
– Шкода, але немає.
– А ось пляшка…
– Це горілка.
– Нічого, це я, знаєте, отак підкріплю сили.
І богомолець потягнувся за плящиною. Провіднику, вочевидь, не сподобався цей жест, але він підсунув пляшку і навіть вибачився за відсутність чарки.
– Можна і без чарки! Душа міру знає! – відізвався дужий чолов’яга і, приставивши шийку пляшки до губ, почав втягувати живлющу вологу. Виявилося, він відпив нівроку.
– Тепер можна, Ваше благородіє, чайку, – мовив він, покректуючи.
Я налив йому склянку. Він витягнув із кишені шматок обгризеного вимазаного цукру і почав пити вприкуску. Це був справжній атлет. На його засмаглому обличчі пробивався рум’янець здоров’я, а шия була такого об’єму, що, за малоруським висловом, аж обручі згинай.
– Ви з духовних? – запитав я, воліючи ближче познайомитися з цією персоною.
– Не сподобив Бог, – відповів він, звівши очі догори. – Ще не достойний, ще мало трудився.
– А якого ґатунку були ваші труди?
– Малі, малі… По гріхах моїх. Один лише раз ходив до Митрофанія, двічі – до Києва, і ось лише тепер удостоївся бути в Почаєві. А скільки ще святинь… Я і на Соловки піду, і буду в Єрусалимі, а навесні цього року я трудився де? В монастирі. Я приходжу туди і поводжуся там, як послушник. Там один старець наклав на мене страшний іспит. Щодня, після ранньої й обідньої, беру сокиру та вирушаю рубати кам’яну гору, працюю деколи до пізньої обідні, а після трапези і до вечірньої! І так змучишся, що аж жили тягне!
– А чого ж? Для чого ж це?
– На славу Божу!
– Я тут не бачу нічого угодного Богові. Мені здається, що якби Ви нарубали дров, зорали би город якійсь бідній родині або зробили якусь іншу корисну справу, це було б для Бога набагато приємніше!
– Даруйте, Ваше благородіє, це вже мирське, і виходить, згідно з Писанням, усіляка суєта!
– У вас є рідні?
– Є старі батьки.
– Хто ж за ними дивиться?
– Добрі люди. Бо я в них єдиний син.
– Ось ви б і потрудилися для них! А то покинули…
– Що вдієш? Змалечку зачаровувало мене життя монастирське. Забуваю все мирське та умертвляю плоть.
Я мимоволі подивився на його товсту шию та жирні руки.
– А де пляшка? – звернувся він до мого провідника.
– Сьогодні, пан отче, свята п’ятниця, – відповів той іронічно. – Може, гріх? Адже Ви вже випили, треба і нам по трудах.
– Не ображай людину Божу! Ти, мабуть, не знаєш, як сказано у Писанні? «Не те, що до уст входить, оскверняє».
– Проте Ви не хочете пити чай з панським цукром, хоча в ньому немає жодного скорому!
– Не богохульствуй, окаянний! А подай мені пляшку. Дозвольте, Ваше благородіє.
– Віддай, брате, горілку. Я вам куплю в містечку.
Богомолець знову приклався до пляшки, і цього разу випив все до останньої краплини. Після цього, розвернувши торбинку, він витягнув з неї маленьку пляшечку.
– Чи не благоугодно Вам водиці животворного джерела Почаївського? З огляду на Ваші чесноти я віддам за два злота (30 копійок).
– Дякую. Дякую Вам, мені не потрібно.
– Хіба Ви іновірець? Хіба не православний?
– Ні, я православний.
– Значить, з нинішніх, з невіруючих…
– Так. З невіруючих у ці пляшечки. Бо не раз бачив, як подібні до вас добродії брали воду з криниць і продавали її як Йорданську.
– Є всякі люди, Ваше благородіє. А в нас обману не буває! Будь ласка, поступайся. Віддаю за 40 грошів (20 копійок).
– Залишіть краще в себе. Може, хтось дасть більше.
– У такому разі пожертвуйте що-небудь і скажіть своє ім’я, я поставлю за Вас свічку в Лядовій.
– Дякую, я і сам поставлю.
– Але ж це для Господа Бога!
– Тобто ви самі богохульствуєте, а іншим дорікаєте? Хіба Бог вимагає грошей? Хіба йому угодна молитва, яку Ви проговорите, взявши з мене кілька грошей? Хіба, зрештою, я сам не вмію помолитися, можливо, краще за Вас?
– Та як же, Ваше благородіє, – говорить, знітившись, прочанин. – Інші великі пани забезпечують нас.
– Це інша справа. Якщо Ви не хочете працювати та годувати батьків, якщо Ви відмовилися від світу, то просіть милостиню, але не блюзнуйте. Не вимагайте гроші на свічки і на молитви, не продавайте води, яка вам дісталася даром! І не обманюйте народ, – це гріх перед Богом більший, аніж з’їсти шматочок бурякового цукру! Набагато більший, ніж випити пляшку горілки, як Ви зараз зробили.
Атлет знітився остаточно. Він почав збирати свою торбинку і позирав довкола з-під лоба.
– Мабуть, близько вже кінець світу, – сказав він, закидаючи назад свої величезні патли. – Мало того, що нам не допомагають, та ще й збиткуються.
– Самі винні.
– Нема чого і говорити далі. Дякую за гостину. То… нічого не пожертвуєте?
Я подав йому декілька мідних монет. Прочанин потрусив їх на долоні та опустив до кишені, всім своїм виглядом показуючи, що я не справдив його сподівань.
– А дозвольте Вас запитати, для чого сопутствує Вам сей жидовин? – звернувся він до мене похмуро.
– Сей жидовин приніс самовар зі Студениці…
– Так… Все розкіш… Чревоугодіє… Так, збувається Писання… Значить, більше не пожертвуєте, Ваше благородіє?
– Ні. Не пожертвую.
– Ну, прощавайте. Мені час іти. А сказали би своє ім’я, я би включив…
– Не турбуйтеся.
Прочанин поспішив спуститися зі скелі і швидко пішов до містечка. Провідник узяв пляшку, перевернув її догори дном та посміхнувся.
– Гладенько п’є! – Промовив він. – Хоч би тобі краплю зоставив!»
Олена Крушинська:
Як ви зрозуміли, в автора з почуттям гумору все було добре. У цьому ви самі переконаєтеся, читаючи книжку. А ми повернемося до питання, хто ж він такий був.
Виявилося, що Афанасьєв-Чужбинський – це один із талантів, який народила наша могутня Полтавщина, і якого потім поглинув Петербург, що його Гребінка, до речі, називав «колонією освічених українців».
Олександр Степанович Афанасьєв народився в козацькому селі Істівці, неподалік від Лубен, і вчився у Ніжинській гімназії, яку за рік до нього закінчив і де продовжував вчитися згаданий Гребінка, з яким вони потоваришували на ґрунті любові до літератури. Після гімназії Чужбинський провів 6 років на військовій службі на Кавказі. Там він призвичаївся до кочового життя, і після цього його вже було не злякати ані спартанськими умовами, ні ночівлею просто неба, ні навіть заїздами, де в кожній шпарині сиділи блощиці. Він до всього того звик, як і до багатокілометрових прогулянок з рушницею за спиною.
Після відставки з військової служби він взявся до втілення своєї заповітної мрії (це його власні слова) – до дослідження українського народу. Він мандрував Україною, збирав фольклор, пісні, вивчав мову, і все це робив дуже ґрунтовно. У ці роки (це 1840-і роки) він потоваришував із Тарасом Шевченко, який приїжджав до нього в Істівці гостювати. А в 1846 році вони здійснили спільну подорож Чернігівщиною, яка закінчилася в Києві, де вони разом з художником Сажиним винаймали один будинок. Він зберігся – це будиночок прямо біля майдану Незалежності (тоді це було Козине Болото). Тепер там музей, і є меморіальна дошка, присвячена Олександру Степановичу.
Загалом він займався етнографічними дослідженнями десь 12 років, і якраз кульмінацією цих досліджень стали два знакові видання. Перше з них – це був укладений ним на основі тих багаторічних досліджень у полі і тих всіх мандрівок, коли він записував фольклор і місцеві вислови, – «Словник малоруського наріччя» (інакше ми не можемо його називати, хоча він вважав українську мову окремою і давньою мовою). Чомусь тоді була опублікована лише одна частина словника, тільки від А до З. Більше поки що нічого не розкажу, це таємниця, бо ми зараз працюємо над перевиданням цієї безцінної праці, так що всі нюанси будуть попереду. Ми будемо перевидавати словник.
Він не тільки дуже добре знав українську мову, він нею володів, завжди нею спілкувався з селянами там, де мандрував, і, крім цього, він написав збірку віршів, яка називалася «Що було на серці», де було 16 віршів українською мовою, написаних у дусі народних пісень.
Коли я працювала у Слов’янській бібліотеці в Празі, то мені потрапила в руки така чудова маленька книжечка – я дуже здивувалася, було дуже приємно її там знайти. Виявляється, що Іван Франко вважав, що ця збірка «Що було на серці» була головним літературним твором, яким Афанасьєв-Чужбинський здобув собі місце в українському письменстві. Це слова Франка з передмови. А отже він перевидав її у своїй серії «Міжнародна бібліотека». І ця книжечка вийшла 1912 року у Львові з передмовою Франка і кількома його перекладами російських віршів Чужбинського.
Стояв 1855 рік. А наступного року відбулася переломна подія для Олександра Степановича і для нас з вами, як його читачів. У цей рік Морське відомство очолив молодий, амбітний і націлений на реформи Великий князь Костянтин. Він взявся повністю реформувати флот, запроваджував навчання для офіцерів і пенсії, скасував тілесні покарання, і багато ще чого зробив. І, крім того, заходився реформувати і відомче видання, яке називалося «Морський збірник», яке він хотів із нудного часопису перетворити на захопливий, щоби його читали і прості моряки, й офіцери. І він дав наказ відшукати молодих і талановитих літераторів, яких би можна було відправити на головні озера, річки, моря Імперії для того, щоби вони описали побут прибережних мешканців у вигляді цікавих статей для цього морського збірника.
Це був серпень місяць, зараз у нас вересень – і от тоді, того вересня все закрутилося в тих усіх бюрократичних коридорах. Після того він про це в жовтні вже згадав і сказав: «Так! Пора!». І, отже, в жовтні дуже швидко вибрали перші кандидатури, і до них потрапив Олександр Степанович, який був уже відомий і як етнограф, і завдяки словнику, і як белетрист, знавець побуту. Отже, його запросили, і він погодився. Кожен, хто мандрував із дослідженнями, зрозуміє, наскільки йому пощастило, як це було гарно, тому що він уперше в житті міг займатися улюбленою справою і при цьому не думати про гроші, бути самому собі господарем.
У «Нарисах Дністра», в одному епізоді є така фраза, нібито незначуща, на якій не акцентується увага, але мені здається, що він у ній повністю передав свої відчуття від цієї експедиції. Він там описує, як серпневого вечора він «сів на березі Дністра і закурив сигару у тому доброму гуморі, коли людина здорова, не бідує, займається улюбленою справою, користується повною, необмеженою свободою».
Отак виглядав «Морський збірник», у якому публікувалися «Нариси» у вигляді серії статей, а потім вже окремими виданнями.
Розпочав він експедицію зі свого улюбленого Дніпра, який уже досить добре знав, але, тим не менш, він провів там щонайменше три роки експедиції, вже цілеспрямовано. Проходив з лоцманами через усі грізні небезпечні Дніпрові пороги, з рибалками вирушав у дикі лабіринти плавнів, відвідав усі міста, містечка й села. Про все це можна дізнатися в «Нарисах Дніпра».
Але сьогодні ми будемо говорити про Дністер, куди він вирушив у 1859 році, вперше в житті. Тоді це була глуха західна околиця імперії, повна провінція, глушина, і от він у таку дичавину потрапив. Як він не працював у експедиції, він мав за правило приїхати в те чи інше село й оселитися в селянській хаті на дві половини: одну займали господарі, а в другій він сам зупинявся і перебував там не менше тижня, двох тижнів, для того, щоби побачити життя зсередини. Оскільки селяни відчували його щире ставлення інтуїтивно, вони, хоч були всі обережні, за кілька днів переставали в ньому підозрювати начальника, чи ревізора, чи невідомо кого, відчували, як він щиро цікавиться їхнім життям, і вже з ним ділилися своїми історіями, проблемами, радощами, могли йому поскаржитися на якесь там свавілля місцевих чиновників і так далі. Головне, що вони ділилися з ним своїми піснями, переказами. Все це він детально занотовував.
Щоби налагодити стосунки з дітьми, з дівчатами, він завжди мав запас так званої «валюти». За його словами, «копійчані сережки, стрічки, пряники, горіхи в цьому випадку є набагато кориснішими за набундюченість, пиху, зверхність і незнання звичаїв, яке я інколи спостерігав у деяких добродіїв, що займалися збиранням відомостей».
Крім спілкування з селями, він також ходив у такі далекі вилазки на береги Дністра до тих чи інших старожитностей, а ввечері вертався в своє помешкання і збирав свої денні замітки, доводив їх до ладу. Нерідко там був відсутній стіл, або він був якийсь перекособочений, але це його не зупиняло – у крайньому випадку можна було зробити так:
«Посеред хати були встановлені два порожні вулики, невелика дошка та діжка замість стільця. Я попрацював із таким задоволенням, з яким не займався деколи і в петербурзькій квартирі».
Завдяки цьому Чужбинський описав життя людей, як воно є. Він не хапав те, що лежало на поверхні, він вникав завжди глибоко в справу. Посміювався з горе-дослідників, які, за його словами, «вивчали рідний край, пролітаючи на поштових». Тому фахівці, з якими я спілкувалася на цю тему, вважають (це не лише моя думка), що саме Афанасьєв-Чужбинський закладав основи української етнографії. І при цьому – що для нас важливо – він зумів це викласти настільки захопливо, у жанрі, який він, певно, сам і винайшов. Цей жанр можна найкраще описати його словами: «Читачеві байдуже до особистих вражень мандрівника, йому потрібні не описи природи, якими, до речі, часто зловживають туристи задля наповнення сторінок. А подавай йому картини побуту з усіма подробицями, та ще й ці подробиці викладай так, щоби вони були не позбавлені цікавості». І це йому повною мірою вдавалося.
Афанасьєв-Чужбинський дослідив Дністер у межах тодішньої Російської імперії. Тоді вони починалися в селі Онут, вище Хотина, на річці, де проходив кордон, а далі він відхилявся і вже йшов не по Дністру, а по Пруту. Лівий берег Дністра належав до Подільської та Херсонської губерній, а правий – до так званої Бесарабської області, яка була приєднана до Російської імперії в 1812 році після низки російсько-турецьких війн.
Описуючи місцевих мешканців (а це були бессарабські українці, їх тоді називали руснаками), він зображує всі нюанси, які їх відрізняли від українців Наддніпрянщини, детально ним описаних у «Нарисах Дніпра».
А в «Нарисах Дніпра» є вступна стаття, яка має назву «Загальний погляд на побут придніпровського селянина». Це не просто стаття, а така собі міні-енциклопедія української етнографії і водночас палка промова, в якій він доводить для всіх насмішників, для всіх, хто ставився зверхньо до «хохлів» (це слово вже тоді фігурувало), він доводить факт за фактом, факт за фактом, що українська мова, українські звичаї та традиції – повністю автентичні. І ця стаття містить речення, яке завжди викликає в мене посмішку, воно звучить так:
«Малоруський народ, тихий, добрий і надзвичайно домовитий, різко відрізняється від свого північного побратима типом, мовою, одягом, вдачею, звичаями». Це такий ввічливий спосіб сказати, що немає з ним нічого спільного.
Він там описує все повністю – від святкування Різдва до стосунків дівчат і парубків до весілля, все-все! Зупинимося тільки на тому, як він описує національний характер українців. Він відзначає такі риси, як доброта, побожність, загальна патріархальність побуту, нетерпимість до крадіжок. Ще він відзначає такі риси, як вайлуватість, неквапливість, яку він пов’язував із тим, що українець змалку працює на полі з волами і мимоволі пристосовується до їх неспішного кроку, і такий він має потім темперамент.
А ще про одну рису, яка прекрасно дожила до нашого часу, про одну рису національного характеру ми послухаємо з уривку.
Читає Дана Бончук:
«Незважаючи на лаконізм мови, малорус любить ухильність. Запитайте, наприклад, селянина, який складає на хуру домашні вироби для продажу на ярмарку, чи поїде він на ярмарок. Він неодмінно відповість вам: «Може, і поїду…». Малорус часто вдається до алегорії, намагається прямо не оголошувати своєї думки, якщо напевно не знає, як її буде сприйнято.
Один зі старосвітських панів, видавши доньку за орловського поміщика, вважав за обов’язок за давнім звичаєм щороку посилати доньці гостинці. Для цього акуратно кожного вересня він відправляв їй дві повозки усякої всячини. Одного разу, вже очікуючи повернення возів з Орловської губернії, сидів він ввечері на призьбі і з нетерпінням поглядав на дорогу. Йому хутчіш хотілося звісточки від доньки! Нарешті йому доповіли, що посланці з’явилися. Старий не витримав і підійшов до воріт. А в цей час під’їжджали порожні підводи.
– Здоров, Грицько! – закричав він здалеку довіреному чоловікові.
– Здорові були, пане, – відповів той, знімаючи шапку
– А що, як там наші?
– Дякувати Богові, благополучно.
– Є лист?
– Є.
– Кє (дай)! Кє сюди!
Посланець віддав листа, і поки пан читав, він розмірковував, що і як відповідати на розпитування. Село панського зятя було бідне, і Грицькові, який удома звик якщо не до розкошів, то до зручності, дуже не сподобалося перебування в Орловській губернії, де ще народ з нього й кепкував. Гудити відкрито він не наважувався, але також і не хотів приховувати істини.
Старий прочитав листа, покликав Грицька, щоби той підійшов до хати. Велів дати йому чарку горілки, а сам усівся на призьбі й почав теревенити. Багато про що він розпитував Грицька, який відповідав лаконічно, і нарешті запитав, як йому сподобалося в тій стороні.
– Та й… Бачите, добродію… Воно-то й те є… А втім… Хто його знає, як і казать…
– Та кажи просто!
– Бачите, пане, як уїздив я у свою границю, аж дивлюся туди, у Орловську губернію, біжить собака. Так я кинув у його грудку та й кажу: «Тю, тю, на, дурний, чого ти там не бачив?».
Олена Крушинська:
Про буковинців будемо дуже стисло говорити. Вони були такі самі, як і всі інші українці. Але деякі риси перебрали від молдован. А загалом вони були більш несміливі, тому що там, взагалі, були зловживання, бідося… Там, у глушині, на околиці імперії. Але ті з них, що жили при кордоні, десь вище Хотина, там, де по Дністру проходив кордон з Австро-Угорською імперією, з Галичиною, вони були метикуваті, тому що щодня займалися контрабандою для власного вжитку. Як пише Чужбинський, «руснак не соромиться робити закупи за кілька сотень кроків, за межею, яку з одного боку охороняють наші митники, а з іншої – австрійські стрільці. Він міркує на підставі невідпорних за його логікою фактів: «Московський ситець, линючий і гнилуватий, коштує 15 копійок за аршин, а німецький, міцний і хороший, – 13. За першим треба їхати верст за 50 до Хотина і платити готівкою, а інший – під рукою, і нерідко відпускається у кредит. То нащо ж мені їхати 100 зайвих верст, мордувати себе і худобу заради того, щоби дорожче купити негодящу річ? Візьмемо ножиці, потрібні у кожній хаті. Тульські коштують у Хотині вдвічі дорожчі, ніж австрійські на кордоні, з тією різницею, що перші десь за два тижні стануть цілковито непридатними, а закордонні послужать рік і більше».
Як ми знаємо, сьогодні на Московщині роблять спроби «внєдріть імпортозамєщеніє», але, як тоді, так і тепер дурних нема.
Дуже багато в книзі розповідається про контрабанду, так би мовити, і в промислових масштабах, якою займалися євреї, і всяку різну… Хотин був величезним перевалочним пунктом контрабандного чаю, який там євреї ховали в пивницях, у комірчинах, у переходах. Якщо раптом була небезпека облави, то складали на вози, зверху клали мішки з гноєм і вивозили на поле. Відповідно чай набирав всі ці прекрасні запахи… Там він описує всі такі хитрощі.
Бессарабські українці та молдавани жили надзвичайно бідно, набагато гірше, ніж на Дніпрі, тому що тут їх визискували поміщики, посесори – вони всі були немісцеві, їм було глибоко байдуже, чи то українці, чи то молдавани, їм тільки треба було вигоду. Вони трактували закони так, щоби їм було добре. А якщо селянин навіть щось там десь зберігав, то євреї заганяли його в таку пастку боргів, що часто весь урожай належав єврею вже тоді, коли ще перші пагони з землі не проросли. Відповідно і житла були бідні, і навіть церкви в Бессарабії виглядали, як прості хати, тобто, церкви хатнього типу, які тільки наявністю хреста відрізнялися від звичайного житла. У Молдові досі збереглися такі релікти.
Загалом ілюстрації до книги не потрібні, бо коли я читаю «Нариси Дніпра» чи «Нариси Дністра», я настільки яскраво все уявляю, настільки яскраво вони описані! Але коли я прочитала один епізод, мені стало так образливо! Виявляється, коли він подорожував, то вже існував такий найновіший винахід, як фотографія, але зовсім не пам’ятки на тих фотографіях були зображені. А в Кам’янці-Подільському один із євреїв, який там займався всякими «шахерами-махерами», показував фотографії тих, кого Чужбинський інтелігентно називав «пропащі, але милі створіння». Так що, ті євреї, що виступали посередниками між прекрасною статтю та подорожніми, мали запас фотографічних карточок отаких от «створінь», а ще й запас карточок наречених з обрахованим посагом. Ви розумієте? А пам’ятки не можна було сфотографувати і помістити в книжку! Оце мене дістало, чесно кажучи! Довелося вставити листівки, які вже пізніші за його мандрівки – переважно це кінець століття або сучасні фотографії.
Хотин. Старе місто, 1885
Він відвідував те, що сам вважав старожитностями, те, що вже тоді було зрозуміло, що це старожитність. Це городища, культові печери, фортеці та старовинні храми. Хотин: от зараз ми вважаємо «старим містом» те, що тоді було «новим містом» – з рівно розпланованими вулицями. А «старе місто» в ті часи – це були такі старі криві вулички, провулки переплетені, всі забиті єврейськими крамницями та житлами, суперечки крамарів, нічні контрабандисти…
Відвідав він фортецю і згадує, що там було два мінарети. Ця листівка вже пізніша (кінець XIX століття або початок XX століття) – ми вже бачимо, що мінарет лишився хіба один, а на першому плані – це руїни мечеті, там її вже нема. Також не було в Хотині шибениці, яка там стояла, за спогадами старих людей, яких він розпитував, як їм жилося за турків (бо на той час пройшло лише 50 років).
«Один дідусь, в якого я мешкав у Клишківцях, розповідав, що його родич якось поцупив на базарі просту глиняну люльку. І як не клопоталася за нього рідні, як не просив сам власник вкраденої люльки, винуватця повісили. «Так-таки, хоч би вкрав цибулину,то одвезуть до Хотина й повісять», – підсумував дідусь і, махнувши рукою, пожалкував, що тепер не вішають злодіїв і що нині обікрасти людину не вважається за гріх».
Отже, за турків їм було непогано.
Чужбинський дуже детально описує переправу в Хотині, тому що там єврей, що мав паром у відкупі, витворяв різні неподобства і займався здирництвом. Для прикладу показую пароми XXI століття. Там вже не займаються таким здирництвом. Та й вони не є такими страхітливими дерев’яними ящиками, на яких тоді переправляли людей, яким загрожувало, що вони ось-ось підуть під воду.
Жванець
Жванець – відоме дністряне містечко, яке лежало (і тепер лежить) між Кам’янцем і Хотином і тому не мало ніяких шансів на якусь успішну торгівлю. І єдині святкові дні в році в них були тоді, коли на Дністрі була повінь і не можна було переправитися.
Ринок у Жванці
«Ось тоді за самовар ціна була подвійна, на базарі все дорожчало, навіть хліб! Одне слово – в такі дні Жванець було не впізнати. Все набувало веселого святкового вигляду. Всі тубільні обличчя посміхалися, і тільки приїжджі супилися т з нетерпінням позирали на пристань».
Паромник там теж займався неподобствами, а в наш час там є великий міст, який сполучає Чернівецьку і Хмельницьку області.
Замок у Жванці. На задньому плані – вежі колишнього вірменського храму
Звичайно, Чужбинський згадує й старожитності Жванця. Це XVIII століття вірменський храм і вежу замку. Він відвідував усі села, розташовані на мальовничих скелястих берегах Дністра, які витворяють там неймовірні закрути. У тому числі він відвідував і Нагоряни, був у гостях у місцевої поміщиці й слухав там перекази про місцевого Робіна Гуда…
Відвідував він і ті містечка (і описує їх у книзі), які зараз затоплені водосховищем. Це Стара Ушиця, село Молодове, містечко Калюс. Всі вони вже не існують, але завдяки Чужбинському ми можемо уявити, як вони виглядали в той час.
Річечка Ушиця, яка впадала у Дністер, як пише Чужбинський, «мала характер справжньої гірської річки». Сьогодні це зовсім не там, але тоді це так було. Він описує, що вона обертала колеса численних млинів. Взагалі, було дуже багато млинів на притоках Дністра. До сьогодні не збереглося, напевно, жодного. Тільки з села Ломачинці, яке теж відвідував Чужбинський, один млин перенесено в музей у Пирогові, в Києві.
Каплиця Крупенських у Ломачинцях
Праворуч на знімкові – це каплиця-усипальниця поміщиків Крупенських, в яких гостював Чужбинський, з якими товаришував, бо це, мабуть, були єдині поміщики, які ставилися з повагою до селян і враховували їхні права, їхні інтереси.
З Ломачинців він ходив у такий невеликий піший похід до села Непоротове, біля якого на високому гарному березі Дністра існували печери у скелях. Тоді вони були порожні, тільки були сліди від свічок, які поодинокі прочани лишали. У наш час цей монастир відроджений, до старовинних печер монахи поприбудовували те, що вважали за потрібне.
Відвідував Чужбинський і Лядовський скельний монастир. Нещодавно до нього була прибудована гостьова частина – для прочан, що приходять у монастир. А тоді печери стояли порожні, але до них приїжджало дуже багато паломників, навіть здалеку, і не лише простих людей, а також із вищого стану, про що свідчила скеля з «автографами», на якій ченці за проханнями оцих приїжджих викарбовували їхні імена, чи вони самі могли це зробити. Найцікавіше, що ця скеля збереглася. Якби Олександр Степанович не був таким скромним, він би, напевно, теж своє ім’я написав. Як би добре було його ім’я знайти…
Могилів-Подільський. Як пише він, коли під’їжджав до міста: «То попереду блиснув хрестами Могилів». Могилеву було, чим блиснути. Три великі храми: церква, костел і церква ззаду. До нашого часу збереглися ці дві церкви, а костел був зруйнований у 1930-х роках. Сам Могилів-Подільський був дуже колоритний, він чимось нагадував Кам’янець-Подільський, але мав у собі східні риси. Найжвавішим місцем Могилева був базар. Ми прочитаємо сцену, яку спостерігав він на базарі.
Уривок з книжки читає Дана Бончук:
«Був спекотний літний полудень, і, повертаючись із далекої прогулянки за місто, я пішов на базар, щоби купити фруктів, тим більше, що це було мені по дорозі. На базарі сторонніх – ані душі. Перекупки сиділи, хто під імпровізованим навісом з якоїсь ганчірки, хто під порожнім кошиком, а хто просто під пекучими променями сонця. Двоє чи троє дрімали, а решта перекидалися гучними верескливими фразами. Ці різкі крики – не дивина на базарах, і я би не звернув на них уваги, але мене вразила одна фраза, вимовлена декілька разів якимось украй ущипливим тоном. Зупинившись у тіні крамничок, я почав придивлятися та прислуховуватися.
– То ти ладна присягнути, що я скакала в гречку? – сказала одна огрядна перекупка з почервонілим обличчям і з товстими, оголеними по лікоть, руками, яка сиділа за лотком смаженої риби.
– І ти, і твоя сестра скакали в гречку! – відповіла інша перекупка, не менш огрядна і надміру неохайна, підперезана якоюсь ганчіркою (вона торгувала яблуками).
– І ти присягнеш?
– І присягну! То велике диво, хіба гріх присягнути, коли щось бачиш на власні очі.
– А щоб тобі повилазили твої погані очі! Щоби зіньки твої полускалися на тисячу шматків, щоби їх виклювали ворони на шибениці!
– І не повилазять! І зіньки не полускаються! І не буду я на шибениці! А тебе на тому світі повісять на залізному гаку! Ось що!
– Дивіться, добрі люди! І отака тварюка! І не провалиться крізь землю, не удавиться! Хай би вже брехала на мене, навіщо чіпає сестру?
– І ти, і твоя сестра – обоє рябоє! Мовчала би, не лаялася!
– А ти доведеш? Доведеш? Підемо судитися?
– Було б за що судитися!
– Ні, підемо! – говорила продавчиня риби. – Тебе відшмагають, і ще мені за безчестя заплатиш! Ось і свідки.
– Хто? Я заплачу тобі за безчестя? А щоби ти не діждала, погань смердюча!
– Здеру, скільки сама захочу!
– Зась тобі! – відповіла зі злобною посмішкою продавчиня яблук. – Чи не хочеш цього?
І вона, підвівшись із лавки, обернулася та викинула таку штуку, яку інколи можна побачити під час танців у Єкатерингофі. Базар вибухнув реготом. Рибна перекупка плюнула, засукала рукави.
– Зачекай же ти, голубко інвалідна! – і вона рвучко піднялася зі свого місця.
Цієї миті п’яний селянин із торбиною за плечима, похитуючись, підійшов до лотка та звернувся до розлюченої баби.
– Ааа! Ви, здається, лаєтеся? – сказав він, вишкірившись. – Напевно, дітки, з похмілля…
– Яке тут вже похмілля?
– Значить, посварилися?
– Ось ця ряба відьма називає мене негожими словами! А що вам, дядьку?
– Хотів риби. Та спочатку треба помирити вас.
– Помирити? – відгукнулася продавчиня яблук. – Нізащо! Нехай я трісну, нехай земля розпадеться піді мною та нехай хліб святий стане мені у горлі каменем, якщо я при людях не заплюю їй очі!
– Ти мені заплюєш очі? Ти, всесвітня шльондро, заплюєш очі мужній жоні!
– Не чванься, будь ласка, своїм заміжжям, тому що скачеш у гречку.
Рибна перекупка оскаженіла, кинула покупця, підскочила до суперниці, яка своєю чергою готувалася до оборони. Декілька перекупок зареготали, а двоє чи троє поквапилися вгамувати учасниць сварки. Але раніше, ніж справа дійшла до рукопашного бою, на базарі з’явився поліцейський з палицею.
– Либонь, у вас бійка! – сказав він весело, як людина, яка відчуває поживу. – Чого зійшлися, прокляті? Ось я вас вгамую!
– Та це вони так, служивий, – втрутився перехожий селянин. – Звісно, баби.
– А мені що з того, що баби? Їм сказано: язиком хоч що лижи, а рукам волі не давай! Незабаром буде губернатор, а тут серед міста гармидер! Чого ви завелися? – запитав поліцейський, прибравши горду позу та підвищивши голос.
Тут обидві сторони одночасно почали розтлумачувати свою справу. Вступилися свідки: одні за першу бабу, інші – за другу, залежно від взаємин. І словесне судочинство зробилося таким цікавим, що я підійшов ближче. Перекупки говорили разом, і не було жодної змоги добратися до істини, чим зрештою поліцейський і не переймався. Послухавши кілька хвилин, охоронець добропорядку плюнув і махнув рукою.
– Обох у поліцію! – сказав він. – Марш за мною!
– Та як кинути товар?
– А навіщо я піду?
– Не сваріться! Там розберуться.
– Ага! Я казав, що так буде, – сказав перехожий, звертаючись до мене із самовдоволеною посмішкою.
Скориставшись загальним розгардіяшем, пси, які завжди сновигають біля базару, підкралися до лотків. Проте селянин помітив наміри злодіїв та підняв тривогу. І баби кинулися відганяти голодних тварин. Лемент здійнявся ще гірший, аніж був доти.
– Ну, я вам скажу одне слово, – мовив поліцейський, – підемо в поліцію або туди, знаєте?
І він вказав рукою ліворуч.
– Аякже! – відгукнулася рибна перекупка. – Мене безчестять, а я ще маю зазнавати збитків.
– А я за що? – запитала її суперниця.
– Дивіться, добрі люди! Що ж це таке? Нехай би я ще натовкла їй пику, а то й лише хотіла, що очіпок розірвати!
– Я би тобі розірвала твоє погане відьомське рило!
– А ну, тихо обидві! Купите мені по косушці або марш у поліцію!
– Так-так, – сказав перехожий. – Це найкраще – по косушці служивому, та випийте самі. А опісля хоч все волосся пообривайте одна одній.
– Там, біля шинку, можна. А на базарі – ні! – глибокодумно зауважив поліцейський.
– А ось якщо підуть до шинку, так і я знову піду, – сказав перехожий.
– Чого ж ні? Йди-йди! У шинку всіх приймають. Були би гроші.
– Авжеж, гроші є, без грошей нічого не вдієш.
Весь цей час перекупки верещали – всі разом. Але з цього гамору виділялися деякі протести. Поліцейський стояв, зберігаючи непорушну холоднокровність. Мабуть, він був досвідчений у справах такого штибу, бо дав час громадській думці висловитися. Нарешті баби трохи притихли, і хоча суперниці не припиняли перекодуватися лайливими словами, але робили це вже з великої відстані. І кожна взялася відганяти мух від свого товару.
– Ну, то як? – запитав поліцейський.
– А що? – відповіла худорлява баба з червоним носом. – Вони не будуть більше чубитися.
– Розказуй! Ні, якщо не хочуть до шинку, то марш у поліцію – там розберуться, хто правий, хто винен.
– Чи мало ми сваримося між собою на базарі? А якщо кожного разу в поліцію ходити, то не буде, кому торгувати!
– І сваритися тепер не наказано! Ти – дурна баба! Нічого ти не розумієш! А ти знаєш, що ми з хвилини на хвилину очікуємо губернатора! А, отже, начальство повеліло, щоби не було жодного шуму.
– Так-так, – відізвався перехожий. – Якщо вже є якась сварка, то йди собі в шинок! Не хочеш миритися – там дери одна одній волосся. А на базарі бійки не заводь.
– Та як же? – сказала ревно перекупка. – Якщо нам двом іти до шинку, потрібно й інших почастувати!
– Й інших можна… – зауважив селянин.
– Навіщо інших? – сказав поліцейський. – Інші теж коли-небудь почубляться. Викупіть мені по косушчі або дайте грошей, ну, а самі можете і ввечері перепитися, якщо побажаєте.
Тут почали підходити покупці, й обидві суперниці дали поліцейському по три копійки. Прийнявши ці дари, він обом погрозив палицею і наказав поводитися сумирно. А потім швидко покрокував у брудний провулок, що виходив на нижню вулицю.
– Ти не смійся! – сказала рибна перекупка своїй неприятельці. – Я доберуся до тебе! Ти мені повернеш шість грошів, що я їх віддала живодеру!
– А я за що заплатила?
– Знаєте, що я вам скажу, пані-матки, – втрутився перехожий селянин, якому нарешті вдалося купити смаженої риби. – Гайда до шинку! Ви почастуєте мене, а я – вас, і залагодимо мирову!
– Дякуємо, чоловіче добрий, зараз нема коли. Бач, народ підвалює.
І, всівшись на своє місце, перекупка закричала різким голосом:
– Риби! Риби печеної! Кому риби? Риби!
–– Яблука солодкі! Ось яблука! До мене! Яблука! – заголосила її супротивниця.
Інші голоси завели свої пісні, і я пішов, не дочекавшись розв’язки.
Наступного дня я вже навмисно прийшов на базар і бачив, як учорашні неприятельки мирно розмовляли і позичали одна в одної дрібні гроші для решти».
Олена Крушинська:
На цій ноті ми маємо завершувати. І оскільки сьогодні ми святкуємо вихід «Нарисів Дністра», і так збіглося, що післязавтра будуть роковини смерті Олександра Степановича, який похований дуже далеко, в Петербурзі, давайте вшануємо його пам’ять так, як йому би сподобалося, – читаючи його книжки та мандруючи Дністром, тому що він мріяв, що «колись прокинеться в нас жага до вивчення рідного краю, і дослідники наші, не обмежуючись місцевостями поблизу великих доріг, якими зручно подорожувати у комфортних екіпажах, кинуться до рідних глухих закутків».
Надгробок на могилі О.Афанасьєва-Чужбинського
Презентація відбулася у Львові, у книгарні «Є» 16 вересня 2016 року.
Підготували Катерина ФІГУРІНА й Андрій КВЯТКОВСЬКИЙ.
05.04.2017