Час – це гроші

Людство стурбоване своїм майбутнім. Екологічні катастрофи, загроза глобального потепління, масштабні терористичні акти, безперервні локальні війни, масовий голод у багатьох кутках світу, поширення наркоманії, нових масових захворювань викликають серед людей неспокій, невпевненість, зневіру, відчай, очікування кінця світу.

Замислюючись над цим усім, ставимо собі питання: куди ж ми йдемо і що буде далі?

Німецький філософ Рюдіґер Лютц на це питання дав таку відповідь: “Майбутнє відкрите, невизначене і неоднозначно передбачуване. І цей факт також дає нам шанс”. Мислителі шукають цей шанс на шляху визначення причин сучасного стану у світі, щоби, їх усунувши, вирішити вказані проблеми.

Російський спеціаліст з політичної психології Акоп Назаретян однією з причин бачить техно-гуманітарний дисбаланс людського суспільства, який зменшує його внутрішню стійкість. Відповідно, на його думку, для досягнення необхідного балансу треба технологічну потужність сучасного світу забезпечити більш досконалими засобами культурної реґуляції. Простіше кажучи, рівень культури має відповідати рівню технологічних досягнень. А рівень культури суспільства визначають панівні в ньому цінності – і з цього треба виходити.

Людство протягом своєї історії винайшло універсальну міру всієї шкали цінностей людини. Ця міра – гроші. І дійсно, гроші (точніше, їхня кількість) допомагають вирішити багато наших проблем. Але самі гроші як штучний винахід лише віддзеркалюють справжню цінність, яка має філософський характер. І цю цінність ми знаходимо у виробленому практикою нормативі, вперше висловленому Бенджаміном Франкліним: «Час – це гроші».

На перший погляд, із цієї формули випливає, що час потрібний для того, щоби робити гроші. Але насправді гроші лише відбивають якісну та кількісну складову часу. Якісна – як продуктивно людина використовує свій час, а кількісна – тривалість її продуктивної діяльності. Таким чином ми чіткіше усвідомлюємо те, що знаємо і без формул: справжню цінність для людини мають не гроші, а здоров’я, яке дозволяє продуктивно працювати, і тривалість життя, яка дозволяє працювати довго. Це ми знаємо, але реально у житті долучаємося до тих сучасних життєвих перегонів, у яких час використовують для заробляння грошей, а ті можуть забезпечити нам умови для збереження здоров’я. Слушність такої поведінки підтверджується тим, що тривалість життя, яка залежить і від здоров’я, довша в розвинених державах. Але тривалість життя – «функція багатьох перемінних». І це добре видно на прикладі України.

Якщо подивитися на статистичні дані тривалості життя в різних регіонах нашої країни, то найбільшу побачимо в столиці та в Західній Україні. У позитивний бік особливо вирізняються Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська та Чернівецька області.

Якщо високу тривалість життя у Києві можна пояснити більш високими доходами населення, то для Галичини, де заробітна платня найменша в Україні, існують інші причини, які криються саме в культурній сфері. І тут ми повертаємося до теми техно-гуманітарного дисбалансу. Як виявилося, на Галичині не тільки більша тривалість життя, ніж в інших регіонах України, але в Західній Україні й найменша злочинність.

Культурні особливості Західної України ніхто не буде заперечувати. Але є підстави говорити, що Західна Україна просто зберегла якісну особливість етнопсихології українців, яку в інших регіонах, очевидно, частково втратили. Щоби не ускладнювати наш аналіз, залишимо збоку причини злочинності, наркоманії й інших подібних суспільних недуг, а зосередимось на питанні здоров’я та тривалості життя, спробувавши з’ясувати, наскільки ці категорії відбилися в українській етнопсихології. Це тема серйозного наукового дослідження, але навіть аналіз відомих фактів дає нам підстави стверджувати, що проблемам здоров’я і тривалості життя українці здавна приділяли особливу увагу. Можна говорити і про народну медицину, але показово, що у жодній з інших наук ми не мали такої кількості видатних вчених, як у медичній.

В Радянському Союзі були широко відомі українські вчені-медики, носії численних почесних звань і найвищих відзнак: мікробіолог Микола Гамалія, епідеміолог Данило Заболотний, патологоанатом Олександр Богомолець, кардіолог Микола Стражеско, хірург Микола Бурденко та багато інших. На межі XIX-XX століть великий внесок у розвиток медичної науки в Російській імперії зробили українці Володимир Високович і Володимир Підвисоцький. А у XVIII-му взагалі, можна казати, медичну науку Росії започаткували українці. Подивімося за чергою. Нестор Максимович-Амбодик – один із фундаторів наукового акушерства в Росії. Петро Карпінський – один із засновників фармокопеї. Петро Загорський – засновник анатомічної школи. Данило Самойлович, всесвітньо відомий вчений, член багатьох іноземних академій, заклав основи епідеміології. І звичайно, треба згадати, що найпершим відомим вченим українського походження був доктор медичних наук Юрій Дрогобич (1450–1494), ректор Болонського і Ягеллонського університетів. І показово, що перша українка, яка здобула університетську освіту, стала доктором медицини. Йдеться про Софію Окуневську (1865-1926), випускницю Цюріхського університету і першу жінка-лікаря в Австро-Угорщині.

Така велика кількість видатних медиків-українців не може бути випадковою. Наявна диспропорція у наукових зацікавленнях українців порівняно з іншими народами свідчить, що для них не є байдужими страждання ближнього. І це заперечує можливе пояснення занепаду Київської Русі та безуспішних намагань відновити власну державність якоюсь особливою байдужістю українців до всього, що не стосується власних, особистих справ (за формулою "моя хата скраю").

Очевидно, загадкові явища в українській історії треба пояснювати притаманним українцям пошануванням прав, поглядів і життя ближнього, бажанням полегшувати, а не приносити страждання, чинити несправедливість. Недаремно ж українці знають приказку, аналогів якої не знають інші народи: "Ліпше кривду терпіти, ніж кривду чинити". Такі риси українського характеру вкладаються у мейнстрім розвитку європейської культури, позначений гуманізацією законів і звичаїв, особливим піклуванням над слабими, хворими, пораненими та людьми з фізичними вадами.

Історію Європи в давніші часи здебільшого визначали війни. І війни велися у варварський спосіб – з переможеними поводилися жорстоко, поранених добивали або залишали напризволяще, полонених віддавали в неволю, населення нещадно нищили (в кращому разі, грабували), ґвалтування жінок переможцями було нормою.

Особливою жорстокістю європейці відзначилися під час завоювання Нового Світу, супроводжуваного кривдами, гнобленням і нищенням місцевого населення. Першою проти варварського поводження з тубільцями підняла голос Католицька Церква. На захист індіанців і проти нелюдських методів їх «християнізації» виступили іспанський богослов і правник Франциско де Віторіа (1486-1546) та його послідовник Бартоломе де лас Касас (1484–1566), який у листі до імператора Карла V писав:

«Причиною, через яку християни згубили і знищили таке велике, безмежне число душ, в кінцевій меті було просто отримання від індіанців їхнього золота, щоби збагатитися в короткому часі, збільшити свої статки…»

У подальшому Католицька Церква намагалася обмежити насильства у війнах і рекомендувала протиборчим сторонам вирішувати суперечки шляхом переговорів, забороняла ведення бойових дій у дні релігійних свят і ввела поняття "Божого миру". Її слідом ішли просвітителі, вчені-філософи. Ще 1625 року Гуґо Ґроцій опублікував свій трактат "Про право війни та миру", а Жан-Жак Руссо й інші гуманісти XVIII століття започаткували боротьбу за мир, виступаючи проти війн взагалі.    

Звичайно, європейські політики щораз більше орієнтуються не на філософів-гуманістів, а на примітивні інстинкти масової свідомості, що і спричинило страхіття Другої світової війни, але висновків зроблено не було. Навпаки, розрив між розвитком технологій (особливо технологій озброєння) і психологією сильних світу цього лише збільшився. Усвідомлення небезпеки, яка загрожує людству, і її причини у техно-гуманітарному дисбалансі має привести до переосмислення формули «Час – це гроші». І українці – власне західні українці, які у більшій мірі зберегли національні риси – у цьому переосмисленні можуть відіграти помітну роль.