Є люди успішні в усьому, за що беруться. Такі, як Олена Крушинська, – хімік, краєзнавець, журналіст, фотограф, дослідниця української дерев'яної архітектури (і це ще не повний перелік спеціалізацій).
Одинадцять років тому Олена захистила кандидатську дисертацію «Адсорбційно закріплені на кремнеземах хелати купруму та феруму – твердофазні редокс-реагенти для визначення органічних відновників» (прочитати важко, а спробуй напиши!). Вона є автором 25 наукових робіт в галузі аналітичної хімії, учасник 17 міжнародних і всеукраїнських наукових конференцій, автор сайту наукової групи «Ecotest and Instrumental Analysis».
Без відриву від хімії Олена водночас займалася дослідженням дерев’яних церков України. У конкурсі Міністерства у справах сім'ї та молоді виборола ґрант Президента України для обдарованої молоді на 2006 рік. Її проект обіймає експедиційну роботу, створення електронного фотоархіву дерев’яних церков, публікацію матеріалів на відповідному веб-сайті та в пресі, підготовку путівників, підтримку громадської діяльності, спрямованої на порятунок занепалих дерев'яних храмів.
Протягом 4 років молодий науковець намагалася поєднувати непоєднуване, але зрештою довелось робити вибір. І вона залишає посаду наукового співробітника на кафедрі аналітичної хімії Київського національного університету, щоби працювати над власними проектами, пов’язаними з дослідженням і охороною пам'яток.
Олена є автором понад 80 статей, присвячених пам'яткам архітектури, краєзнавству та пізнавальному туризму. Окрім головного її дітища, Інтернет-ресурсу «Дерев'яні храми України», вона є автором ще одного сайту – «Львівські ремінісценції», фотогалереї «неофіційного» Львова. Але чи не найвагомішим доробком є два чудові путівники – «44 дерев'яні храми Львівщини» та «Два береги Збруча» (у співавторстві). І ось вийшов третій – плід шести років важкої й наполегливої праці. Він присвячений Дністру.
Тут потрібна ремарка. Так склалося, що паралельно з усіма своїми активностями Олена з 2004 року була фотографом в еколого-культурологічній експедиції львівського Товариства Лева – експедиції «Дністер». Як і всі, хто долучився до цієї ініціативи (а їй уже понад чверть століття), київська активістка не могла не захворіти «сивим батьком галицьких рік».
Про все це Олена розповіла 26 травня на презентації нового видання, що відбулася у львівському Палаці Потоцьких.
Розповідь Олени Крушинської
Хочу подякувати всім, хто сьогодні прийшов розділити зі мною радість від довгоочікуваної книжки й послухати про найгарнішу й найзагадковішу річку нашої країни.
Дністер – друга за площею водозбору річка, має довжину 1362 км, з яких половина припадає на нашу територію, а половина – на територію Молдови. Це найбільша річка Західної України. І дивовижно, що досі ані путівників (окрім таких тоненьких брошур для туристів-водників, як, наприклад, ця – з міжвоєнних часів), ані краєзнавчих видань, які були би присвячені Дністру (або бодай значним його ділянкам), не виходило.
Я намагалася створити таку книжку, щоби каркас у ній становили пам'ятки, які ми можемо побачити, яких можемо доторкнутися, а на цей каркас уже нарощувалися цікаві історичні факти та якісь життєві пригоди.
Дністер – річка дуже оманлива, і вона для мене стала «три Н»: незвіданість, нескінченність і несподіванки. Починаючи роботу над книжкою на запрошення видавництва «Центр Європи», я собі так думала: по Дністрі я багато мандрувала, матеріалом володію більш-менш, щось додам, і десь у рік можна буде вкластися. Це була абсолютно зухвала самовпевненість. І майже одразу я зрозуміла, що на Дністрі працює залізне правило: кожен крок до невідомого – це нова таємниця. І тому запланована невеличка книжка розрослася на двотомник загальним обсягом сторінок 1000, і замість кількох запланованих місяців роботи вона розтяглася на 6 довгих років. Це для мене були роки водночас щастя і страждань. Щастя – через нові відкриття, через нові розвідки, через зустрічі з цікавими новими людьми, а страждання через оте друге Н – нескінченність, бо варто було лишень колупнути якусь тему, як на мене навалювались все нові й нові пласти інформації. Варто було поїхати на невеличну ділянку Дністра, щоби закрити якусь білу пляму, і я поверталася з величезним оберемком нових даних, які треба було втискувати в готові розділи, нову верстку, і це тривало нескінчено. Тому всі ці всі роки мене підтримував девіз «Лупайте цю скалу, нехай ні жар, ні холод не спинять вас!».
Як побудований путівник? Він охоплює коридор вздовж річища Дністра – 10-15 км. У долинах найбільших допливів це 20-25 км.
Перший том охоплює ділянку від витоків Дністра до гирла Збруча, яка розділена на 7 неоднакових за розмірами маршрутів. Перший – Львівщина, верхів'я Дністра, тому воно рекомендоване для автомобільного туризму, пішохідного та велотуризму, а інші маршрути вже можна брати не лише зі суходолу, а й з води (тим більще, що там уже починається Дністровський каньйон).
Дністер перетинає 4 історико-географічні регіони: Галичину, Поділля, Буковину та Бессарабію. Це 7 сучасних областей України. І тут є цікавий парадокс: що річка завжди відіграє подвійну роль – з одного боку, вона розділяє, вона є оборонним рубежем (і справді, Дністер нераз відігравав роль кордону між державами). Але з іншого боку, річка – це транспортна артерія, яка поєднує віддалені землі, об'єднує Карпати аж із Чорним морем. І тому вона таким чином об'єднує ці землі. І мені би хотілося (пробачте за високі слова), щоби книжка поєднала трохи українців. Бо що галичани знають, як живеться на берегах Дністровського лиману? Або що знають тамтешні мешканці про життя на Поділлі?
А зрештою, що українці знають про Молдову? Геть нічого, хоча це наші найближчі сусіди. Подорожуючи цією країною, коли я готувала другий том, я буквально в неї закохалася, вона мені страшенно подобається, я старалася про це розповісти.
Тому, коли вийдуть обидва томи, я сподіваюся, що книжка бодай трішки посприяє розумінню того, що обидва береги Дністра від витоків до гирла – це не чужі землі, це не чужі люди, а це наша спільна культурна спадщина. А те, що вона така розмаїта, – це варто лише захоплення.
В Одаївських печерах
Що таке Дністер з погляду природніх умов? У верхів'ях клімат відповідає загальному, а далі вже починаються Дністровський каньйон, який має свій теплий мікроклімат – через те, що високі скелясті береги захищають долину від холодних вітрів. І плюс, коли південні схили прогріваються на сонці, то віддають тепло каньйону, тому на схилах ростуть скельні теплолюбні рослини. Тому це рай для птахів, плазунів і різних дрібних тварин.
Дністер з погляду природних пам'яток має декілька візитних карток. Перші з них – це так звані «стінки». «Стінки» – це скелясті урвисті ділянки берегів, де гірські породи виходять на поверхню. А утворювалися вони колись із рифів теплого Сарматського моря. Ми можемо спостерігати, як один геологічний період змінював інший.
Ще одна особливість Дністра – це його знамениті меандри. Довжина найбільших закрутів може досягати 28 км, а перешийок – не переважати 2-3 км. Це дуже добре знають туристи-водники, які цілий день гребуть, гребуть, а вкінці опиняються на місці, яке віддалене від їхньої попередньої стоянки буквально на пару кілометрів.
Мають ще один побічний ефект – завдяки тому, що прогріті підковоподібні стінки, коли з ними стикаються вітри, утворюють теплі висхідні потоки повітря. Тому Дністер дуже люблять парапланеристи.
На берегах Дністра поширені печери – від невеликих карстових лійок у схилах берегів річки до знаменитих великих гіпсових лабіринтів. Чи всі знають, що наша печера «Оптимістична» загальною довжиною ходів 230 км є другою найбільшою в світі печерою – після Мамонтової в Америці? Вона трошки не потрапляє в наш коридор, який охоплює путівник, а от вдесятеро менша, але однаково гігантська «Кришталева» (22 км – загальна довжина ходів) у путівнику описана. Окрім своїх розмірів, гіпсові печери уславлені різномаїттям чудових гіпсових кристалів, які вкривають їхні стінки.
До геологічних цікавинок і до природних красот берегів Дністра належать водоспади. Найвідоміші із них – це Русилівський каскад, а також є багато поодиноких і менших.
Є ще один дуже цікавий різновид водоспадів, які існують тільки на берегах Дністра та його допливів – це так звані «дівочі сльози», які з'являються на травертинових скелях. Травертинові скелі утворюються, коли насичені карбонатом джерельні води стікають по лісистих схилах, по поверхнях, і за рахунок прогрівання на сонці карбонат відкладається, причому в утворенні таких скель беруть участь живі організми й рослини. От класична жива травертинова скеля є в процесі формування. Вона заросла мохами, папоротями, і з неї стікають сотні струмочків. Це є знамениті «дівочі сльози».
Всередині такі травертинові скелі пронизані тріщинами, ґротами і саме з них серед лісу виникали «ґроти відлюдників». Їх є дуже багато, у деяких з них знайдено якісь загадкові петрогліфи (в печері села Стінка), а в ґроті біля Устечка знайдено горел'єф святого Онуфрія – християнського пустельника IV століття.
Святий Онуфрій в околицях Устечка ...
Тому ж святому присвячений горельєф, висічений у скелі-брилі на кладовищі в Касперівцях. Він походить із XII століття, і походження його напевно не встановлено.
... і на цвинтарі в Касперівцях
Взагалі на Дністрі є десятки скельно-печерних урочищ – від таких маленьких рукотворних ґротів до цілих скель, пронизаних печерами, колодязями, переходами і слідами деревяних скельних забудов. Найбільші печерні монастирі знаходяться у середній і нижній течіях Дністра, починаючи від Бакоти, Галиці, далі йдуть Нагоряни, Лядова. В Молдові це Ципова, Бутучень, Старий Орхей (це вже другий том).
У перший том потрапляє класичний для Буковини та Молдови монастир, який бере зазвичай початок із цілющого джерела, біля якого десь неподалік у лісі є невеличка печера, і там оселяються перші ченці. Згодом навколо цієї печери-джерела зростає монастир. Так само, як у селі Хрещатик навпроти Заліщик. Там є печера-скит, джерело, каплиця і пізніше вже збудований мурований храм.
Печерний монастир біля села Хрещатик (Буковина)
Годі казати, що на берегах Дністра здавна селилися люди. Зрозуміло, городищ там безліч – я в книжці згадувала окремі, тільки найвідоміші з них, тому що археологію просто так не побачиш. Але є одне місце, де археологічні пам'ятки можна побачити на власні очі. Це Крилоська гора – городище княжого Галича. Там можна побачити і розкриті фундаменти домонгольського Успенського собору, і збудовані з його каменю Успенську церкву та каплицю святого Василія, музей історії давнього Галича і всього іншого. Мене найбільше вразило на Крилоській горі, що там досі збереглися потужні джерела, які живили городище, які робили можливим його існування й оборону під час облоги. Джерело досі б'є – потужній струмінь холодної води, якою можна напитися, вмитися, знаючи, що так само робили колись оборонці давнього Галича.
Успенська церква у Крилосі
Перед тим, як переходити до пам'яток архітектури, хочу згадати такі цікаві об'єкти, які не потрапляють у цю категорію, але варті уваги, тому що вони нищаться у нас на очах, і треба встигнути їх побачити і зафіксувати. Я маю на увазі обійстя, господарські споруди – різні такі цікавинки. Подекуди ще збереглися архаїчні села, де можна знайти такі автентичні речі.
Бойківська хата зі села Вовче. Рисунок Володимира Шагали, 1950-ті роки
Наприклад, у верхів'ях Дністра це село Вовче, буквально біля витоків Дністра. Там ще збереглися справжні бойківські хати – зрубні з малесенькими віконцями, деякі навіть під соломою. Огорожі там роблять теж із дерева.
А нижче за течією, де ландшафт зовсім інакший, там села виглядають теж інакше. Замість дерева панує камінь. Ось так виглядає класичне подністровське подільське село. Ви потрапляєте на його вуличку і починаєте блукати таким собі кам'яним лабіринтом – навіть вікна не дивляться на вулицю, а дивляться всередину подвір'я. Тому таку забудову можна порівнювати з мусульманською.
В селі Раковець, наприклад, на горі, це башта середньовічного замку. Зверху можна побачити у селі церкву. Колись ми з «дністрянами» з експедиції пішли її відвідати. Ми кружляли по цих лабіринтах – нема дороги до церкви і все. Покликали ми сиву жіночку, і вона нас буквально за руку провела в цю церкву якимись городами, якимись чужими подвір'ями. Це підтверджує, що в подільських селах знали, що таке високий ступінь оборонності. Такі цікаві деталі варто помічати.
Якийсь простий колодязь також може бути цікавим. На цьому колодязі збереглася таблиця з цитатою з Євангелія: «Кожен, хто п'є цю воду, знову хоче пити. Той же, хто питиме воду, яку я дам йому, не матиме спраги вовік».
Також у нас недооцінені пам'ятки інженерного мистецтва. Тут є монументальні і цікаві печі для випалювання вапна у Незвиську. В буковинському селі Товтри, яке так називається через Товтровий кряж, який тягнеться через нього всього, є дуже багато цікавих пам'яток, які пов'язані з водою. Наприклад, є три облаштованих "прала" на джерелі. Мені вони страшенно подобаються, бо вони є праобразом, того, що у Франції називають «ла блуа» – спеціальні споруди, які ставилися на проточній воді і де були резервуари для питної води, резервуари для напування худоби і для прання. Тут все разом, але архаїка мене цікавить.
Крім того, у селі збереглося частина з 12 колодязів (криниць), які колись побудував місцевий ґазда Іван Паул для спокутування гріху убивства. Він спіймав якогось злодюжку на гарячому і спересердя його вбив. І священник порадив, щоби якось відмолити цей гріх, треба викопати на полях 12 криниць. І коли жниварі, стомлені спрагою, приходили напитись води, то вони подумки молились за спасіння людини, яка їм прислужилася.
А на горі в цьому ж селі Товтри там, де проблема з криницями і з водою, у кінці XIX століття збудували прекрасну водонапірну вежу. Частину грошей дав австрійський уряд, а частину – додали заможні селяни. Причому будувати запросили італійських майстрів, місцевих не підпускали – хіба що на допоміжні роботи. Місцеві мешканці називають її "лозерватор" (мабуть, від "резервуар"), вона має висоту 24 метри і ще на 5 метрів вона йде в ґрунт, а воду на гору закачували помпи німецького виробництва – на них зберігалися клейми німецьких фірм.
Ще одна унікальна господарська споруда – деревяний шпихлір, який дивом зберігся на рештках майже понищеного панського двору у Жидачеві. Яка була задача шпихліра? Забезпечення правильного зберігання зерна, його провітрювання і просушування. Для того використовувались отвори-продухи і такі віконця з поворотними заслонками. Ще одним невід’ємним елементом шпихліра завжди були масивні двері, які замикалися на залізний гак. Зрозуміло – найбільшу цінність села треба було боронити.
Млин у селі Іванівці
Не можна пропустити млини. В книжці всі млини, які вдалося мені розшукати, описані. Оцей цікавий млин неподалік Жидачева у селі Іванівці збудував на власні кошти пан із сусіднього села Туради. Запросив до цього німецьких майстрів, і там досі на на турбінах збереглися клейма німецьких виробників. Він працював спочатку на водному колесі, потім (десь у 1950-х роках, коли почали вибирати шутро з річища Стрия) рівень води впав, і канал-млинівка, яким вода йшла на млин пересохла, тому його довелося переводити на електрику. Останні 15 років він не працює, бо господар (колишній мельник) грошей не має ні на ремонт споруди, ні на обладнання. Неприємно, що серед місцевих мешканців є народна забава: коли йдете повз млин, треба взяти каменюку і кинути у вікно – попадете, чи не попадете? Більшість попадає. Так він і стоїть.
Взагалі в старі часи на допливах Дністра і на самому Дністрі було дуже багато підприємств на водній силі. Це були і млини, і тартаки, сукновальні й олійні. Вони майже всі зникли без жодного сліду. Збереглися буквально одиниці. Наприклад, класичний мурований подільський млин, схований глибоко в долині Стрипи. Він не працює, але принаймні зберігся.
А от поки книжка чекала виходу в світ, цей млин у Роздолі, який належав до панського маєтку, наші «прекрасні» люди вже встигли розібрати на каміння.
Ця фотографія дуже цікава. Коли я вперше побачила, для мене була якась сенсація. Справжнісінький наплавний млин на Дністрі. У нас про них ніхто ніколи не писав, нічого про них ніхто не знає. А потім виявилося, коли я порадилася з голландським колегою, який досліджує наплавні млини Європи, що, виявляється, наші Дніпро та Дністер входили за кількістю наплавних млинів в першу п'ятірку європейських річок. Він, користуючись архівними матеріалами і старовинними мапами, вже виявив 55 локацій наплавних млинів на Пруті, Тисі, Дніпрі, Дністрі та Десні. На Дністрі вже віднайшов 15 локацій, зокрема й оцю, біля села Колодрібка, де було два наплавні млини. Такі млини ставилися там, де швидка течія. Вони кріпилися линвою до якоїсь опори на березі (щоби вода не забрала), і річкова течія обертала колеса великого діаметру. У літній сезон такі млини працювали цілодобово, а на зиму їх витягували на берег зі зрозумілих причин. Оці млини ще працювали до 1939 року успішно, але, звичайно, через відомі події, – до останнього витягнення на берег. Тоді доступ до річки вже був заборонений, і на цьому все закінчилося, всі млини пропали. Але така сама доля спіткала майже всі наплавні млини Європи і збереглися до нашого часу буквально одиниці в музеях просто неба. У нас в Україні нема жодного такого.
Звичайно, займаючись багато років проектом «Деревяні храми України», не обійшла я увагою їх у цій книжці. Їх там описано дуже багато – від відомих шедеврів, як прекрасна бойківська церква у Вовчому, яку, до речі, наприкінці XVII століття перебудовував Григорій – тесля з Дрогобича, автор церкви Святого Юра (нині пам’ятник Спадщини ЮНЕСКО).
Оця трагічна церква в Меденичах або монументальний храм у Комарні – зразок вже галицької школи народного будівництва.
Ще більше церков збереглося з XIX століття. Теж вони описані – є опільські церкви і подільські, як оця з Сапогова – класична така подільська дерев’яна церква і не менш класичний для Поділля мурований з каменю мур коло неї, а на куті муру ще й стоїть деревяна дзвіниця.
Я покажу деталі – тільки три церкви, які для мене виявилися найбільш екзотичними. По-перше, подивіться на цю авторську річ – 30-ті роки XX століття у Молотові. Ніде нічого подібного немає з архітектури. Подивіться на висоту дверей і оцініть взагалі масштаб цієї церкви. Причому, вона знаходиться в глухому селі, до якого треба їхати через ще глухіші села якимись розбитими дорогами, потім ще в Молотові шукати на пагорбі поміж дерев – закрита з усіх боків І потім ви туди дістаєтеся і бачите ось таку красу.
Якщо поїдете, то мушу попередити, що там найлютіші комарі на всьому Дністрі. Якщо ви хочете зняти панораму, то треба мати дуже велике терпіння. Не дають.
Ще одна церква, яка мене вразила (навіть не тільки церква, а така екзотична капличка – теж нічого подібного не бачила) – це Піддністряни. В Піддністрянах пам’ятають місцевого поміщика Кароля Язвінського. Він був, з одного боку, такий чемний, бо заснував церкву, плебанію, першу молочарню, будинок сільської управи збудував. З іншого боку, він був оригінал, тому що розбив на берегах Дністра парк, збудував там палац зі скляним дахом, зробив якусь оранжерею. А ще він був трохи бешкетник, бо, за переказами, одного разу програв свою дружину в карти. Люди, які його захищають від поголосків, кажуть: не програв, а помінявся з князем Любомирським.
Ну, цього ми точно не знаємо, але є цікаве про побудову церкви. Коли в кінці XIX століття виникла потреба в новому храмі, то він зафондував 1/6 частину грошей, решту збирали селяни. І щоби розмалювати її всередині, запросив майстрів із самої Німеччини. І кажуть, що цей чорнявий ангел – це портрет його доньки, яка померла в 15 років через те, що батько її несправедливо насварив, вона втекла з дому, плакала десь під дощем під своїм улюбленим дубом. Зрештою вона застудилась і померла. Висновок: не треба чіпати дітей. Тим не менше, він дуже за нею сумував і так хотів увічнити її у цьому інтер’єрі.
Ну і останній з деревяних храмів. Це костел у селі Розлуч під горою Розлуч – там, де є витоки Дністра. Він був збудований в перші роки XX століття з дань німецьких колоністів і освячений на честь католицького святого Франциска Борджіа, який був очільником ордену єзуїтів в XVI століття. Така цікава і незвична річ.
Я потім почала з’ясовувати, чи дійсно ця пам’ятка унікальна, чи ні. Ну, якщо аналоги з архітектури ще можна відшукати і в Польщі, і в інших країнах, я консультувалася зі своїм колегою, який досліджує саме європейську дерев’яну архітектуру, він каже, що аналогів цього шалено прекрасного склепіння не існує, він такого не бачив. Очевидно, що вістря, спрямовані вниз символізують блискавки Божого гніву, а синя стеля символізує небо. Так що ця пам’ятка абсолютно унікальна. Вона довгі роки стояла абсолютно занедбана, просто в жахливому стані. Буквально місяця три тому побачила інформацію, що поляки її укріпили, і вона буде якось зберігатися далі.
Серед пам’яток мурованих, що у нас є найдавнішого – це храм Пантелеймона в селі Шевченкове, єдиний зразок галицького білокам’яного зодчества XІІ століття. І за масштабами ця церква відповідає колишній величі давнього Галича. Причому поява цього храму безпосередньо пов’язана з Дністром, бо цей білий вапняк, з якого вона збудована, добували в околицях Миколаєва й Жидачева і по Дністру перевозили в Галич. І там уже місцеві майстри обтесували квадри і з них мурували храм.
Він пережив дуже багато. Він встиг побути і церквою, потім була монголо-татарська навала, і після цього був кафедрою латинською, потім монастирем монахів францисканців, був пошкоджений під час різних турецьких нападів, пережив пожежу і гарматний обстріл у час Першої світової війни і був досить сильно понищений. Його повну ґрунтовну реставрацію з відтворенням гіпотетичного первісного вигляду однокупольного було зроблено в 1990-х роках за проектом львівського реставратора Івана Могитича.
Ну, і другий найдавніший храм – це головна церква Лаврівського монастиря, церква святого Онуфрія. Її вівтарна частина найдавніша – це XIII cтоліття, причому за численними легендами там в одній із ніш було колись поховано князя Лева Даниловича. Це не доведено, але таке припущення існує. Бабинець походив з XIV-XV століть, і бароковий купол – це злам XVII-XVII століть. В бабинці церкви святого Онуфрія збереглися фрески XV століття. Це величезна рідкість на наших теренах, тому ця пам’ятка є ще більше цінна.
Недалеко від Лаврова знаходиться Старий Самбір, який називають «воротами в гори», тому що там Дністер з гірської річки перетворюється на рівнинну.
Ще три церкви з найдавніших. По-перше, вірменський храм в Язловці, який зберіг свій гарний ренесансний портал XVI століття.
Оборонний храм святого Юрія в Касперівцях на Сереті. Він цікавий не лише своїми формами, а й тим, що вівтар орієнтований не на схід, як має бути, а на захід. Виявляється, що, коли його будували, там було не село Касперівці, а укріплене містечко Лютомирськ, і храм входив до частини фортифікацій, виконував роль опорного пункту. Тому його повернули так, щоби він відповідав загальному плануванню.
Церква Успіння в Городенці будувалася одночасно з славнозвісним костелом в Городенці тандемом Бернарда Меретина та Івана Георгія Пінзеля. Зберігся кондиційний акт, який варто прочитати. Кондиційний акт датується 1754 роком. «Я Миколай на Потоку, в Бучачі, в Городенці і Гологорах Потоцький, староста канівський, маючи постійно в пам’яті доброчинні ласки та щедроти Господні, які щоденно ми приймаємо, надумав на здійснення подяки цьому ж безсмертному Богу, аби хвала його була продовжена вічно, з дарів його виділити і офірувати в місті моїм дідичнім Городенці у воєводстві Руськім, у землі Галицькій церкву міську парафіяльну під титулом Успіння Пресвятої Діви Марії». Звучить це дуже гарно, але на Городенківщині існує переказ, навіть ціла балада в різних варіаціях про те, що насправді церква була побудована не просто так, а як спокутування вбивства паном Каньовським красуні Боднарівни з Чернятина, яка відкинула його залицяння. Ось так вона звучить: «В Городенці в славнім місті славний танець ходить, а молода Боднарівна самий перед водить. Ой над’їхав пан Каньовський всім дзєнь добри віддав, молоду Боднарівну за ручку спіймав. А молода Боднарівна, ще жарту не знала і вдарила в писок Каньовського пана». Це так їй не обійшлося даром, бо довелося їй тікати. Розлючений Потоцький її наздоганяв, це скінчилося кровавим вбивством. Все було погано, і довелося фундувати церкву з покутуванням. Вибачайте, що таке розказую в стінах палацу Потоцьких.
Церков з XIX століття на Дністрі дуже багато. Я вибрала тільки чотири. Чому? Церква в Дзвенячці мені подобається як зразок типового поєднання мурованого храму і дерев’яної дзвінички. Церква в Онуті – це вже типові молдавські мотиви, але на наших ще теренах, а церкви в Колодрібці та Дорошівцях я вибрала тому, що біля неї стоять цікаві пам’ятні хрести. Це теж категорія пам’яток, на які завжди слід звертати увагу. Це просто неоране поле для досліджень. Біля церкви Успіння в Колодрібці стоять два хрести визначні – один традиційно на скасування панщини, а другий металевий хрест з таким написом: «Памятникъ братства тверезости заведеного отъ Пія Папи IX 1874 року. Господи, оружія на дявола крестъ твой давъ всемъ намъ. Крестъ победилъ поганство, крестъ победитъ піянство». Кажуть, що на цьому хресті примушували присягати найбільших пияків села, щоб вони перестали пити. Ці присягали, але це не допомагало.
У Дорошівцях навколо церкви є безліч хрестів, які всі мають однакові завершення рамен у вигляді трьох пелюсток, а в центрі мають різьблений шестилистник, характерний для гуцульських і буковинських орнаментів. Дев’ять хрестів стоять на досить високому постаменті, і там дуже цікаво читати ці написи. Серед них є такий зворушливий напис, наприклад, ось цей: «Цей хрест поставила Бузинська Софрона в пам’ять своєго сина Івона, впавшего на війні в Сивастополі 1944 року. Прожив 24 роки».
Взагалі дуже багато подністровських сіл потерпали від великої води, але чомусь тільки у Дорощівцях виникла така традиція ставити пам’ятні хрести на згадку про найбільш нищівні повені. Причому вони ставилися не окремими людьми, а саме цілою громадою. Ліворуч є хрест, на якому написано: «Цей хрест поставлений у памнять великої води року 1941». А от цей хрест по центру датується 1991 роком. Це свідчить про те, що традиція живе і триває.
В Дорощівцях народився і працював Іван Бажанський. Це був вчитель і письменник, автор книжки «Русини а москалі», яка вийшла 1911 року і сьогодні могла би стати бестселером. Ось один фрагмент із неї: «Наші люди усі добре знають, що русин що інше, а москаль що інше. Однак москалі називають себе також «русскими» і для відміну від нашого «руського» пишуть два С. В письмі то «русский» з двома С значить російський або московський, а «руський» з одним С означає наш нарід. На письмі все видко, але як хто говорить, то в бесіді не можуть розріжнити, чи він сказав «русский» з двома С в значінню «російський», чи сказав «руський» з одним С в значінню «руський», тому із того виходить часто баламутство». Виходить і досі. У книжці розглядаються ще й інші питання, які нас і дотепер баламутять, наприклад таке: «Чи слово «кацап» є обиджаючим?».
Ренесансний костел у Комарні.
Дуже багато на Дністрі, звичайно, костелів. Від найменших таких сільських костеликів до парадних, всім відомих шедеврів. Я тільки покажу декілька чимось особливих. Ренесансний костел у Комарні. Він в собі поєднує красу й погрозу, тому що на фасаді його поміж голівок путті видніються ключоподібні бійниці, бо там під цим карнизом був обхід для стрільців. Справа в тому, що Комарно було укріпленим містечком і видовженим за віссю «захід-схід», і ззаду його захищав оборонний замок (він не зберігся), а зі сходу – якраз оцей оборонний костел. Його інтер’єри збереглися, і частина стінопису, і дерев’яні вівтарі, і орган, який походить ще з XVIII століття. Взагалі я в книжці згадую досить багато органів, тому що мені надавав консультацію шановний Сергій Каліберда – знавець органів Галичини.
Ще один костел – про нього вже ви більш-менш дізналися, бо про Рудки багато говорили у зв’язку з родиною Фредрів. Всі ми знаємо, що Александр Фредро – класик польської літератури, драматург. Ми найбільше вшановуємо пам’ять його онука Митрополита Андрея Шептицького. Фредри мали маєток в сусідній Беньковій Вишні, а в Рудках у костелі у них був родинний гробівець.
Александр Фредро замолоду встиг послужити в армії Наполеона Бонапарта і в битві під Бородином так відзначився, що йому навіть дали два ордени. Коли він залишав Париж, то написав: “Wyjechaliśmy razem nie z równych pobudek, Napoleon na Elbę, ja prosto do Rudek“. Тобто «виїхали ми разом – Наполеон на Ельбу, а я собі до Рудок». Він потім жив частково у Львові, частково у Польщі, Франці, але останні роки він провів у Вишні і був похований у рудківському костелі. Поховання ці в радянський час були понищені, розорені, але в наш час відновили ці могили, і все там знову в порядку.
І про стінопис. Дуже мало кому відомо, хто є автором яскравого стінопису, який прикрашає інтер’єр костелу в Рудках. Виявилося, що його автором є талановитий художник, який працював здебільшого як монументаліст над інтер’єрами храмів. Звали його Казимир Смучак і він був учнем, а згодом і рівноправним колегою відомого Яна Розена, автора розписів Вірменського собору в Львові. І кажуть, що Розен надав його рис постаттям на своїй фресці «Розпяття» – лику Христа і одному з львівських леґіонерів. Оці два костели я показала для того, щоб показати, що ефекту краси можна досягати зовсім протилежними засобами.
Костел у Старій Солі – нині це село, а колись це було багате містечко солеварів Зальцбург. Є ренесансний костел. В 20-х роках XX століття його перебудували. Добудували цей новий притвор, каплицю, оздоблену круглими скульптурами, а фасади і притвор прикрасили барельєфами в стилі пізнього арт-деко, причому автором тої реконструкції був львівський архітектор Броніслав Віктор, відомий як автор ратуші в Жовкві, реконструкції костелів в Олеську, Рожнянах, Городку, а у Львові – костелу святого Миколая і двох кам’яниць на площі Ринок.
Костел у Переможному
Повна протилежність костелу в Старій Солі – це храм у Переможному. Тут вже нема ніяких надлишкових прикрас, і тут естетику творять саме геометричні об’єми, які поєднуються дуже оригінально, і перетин оцих площин під різними кутами. Цей стиль можна назвати пуристичним модерном, а всередині це вже більше конструктивізм, тому що там панує повітря, простір, світло. Через всі високі прямокутні вікна повітря потрапляє всередину, і через отакі круглі ілюмінатори. Навіть у вівтарній частині є вікна, тому світло ллється звідусіль.
На жаль, наші «добрі» люди не оцінили такого польоту мистецької фантазії і недавно добудували одну з веж і на неї вже поставили цибулясту баню, щоби було так, як вони звикли.
Біля згаданого костелу в Старій Солі є одна з найгарніших оборонних веж-дзвінниць України. Подивіться, наскільки вона схожа за формами до дерев’яної дзвінниці церкви Успіння села Топільниця (те, що знаходиться у верхів’ях Дністра). Ця дзвіниця дерев’яна колись виконувала роль надбрамної вежі монастиря, який там існував, і мала в першому ярусі арку-проїзд, яку ми добре бачимо на малюнку Володимира Січинського 1925 року. В наш час вона зашита дошками і її не можна побачити.
А цю вежу я взагалі не знала до початку роботи над книжкою, випадково її побачила в Роздолі, збудована була в тилу мурованої церкви, а потім я натрапила на факсимільне зображення і побачила, що чогось там бракує. І потім було дуже приємно віднайти цю втрачену деревяну церкву на чудовому малюнку Юліана Захарєвича.
Синагоги. На Дністрі їх збереглося дуже мало. Особливо шкода деревяних синагог, тому що під час Першої світової, коли російські війська зайшли на Галичину, вони спеціально випалювали єврейські квартали. Тому дерев’яні пам’ятки майже згоріли. Найгарніші серед них були якраз в Роздолі та Ходорові. Ці божниці були прикрашені поліхромічним стінописом та іншими елементами.
Деякі з них збереглися, як, наприклад, в Заліщиках синагога була перероблена під якусь котельню, якісь труби з неї стирчать, дроти. Восени я випадково в архіві Володимира Січинського в Празі знайшла малесеньку фотографію. Підписано олівцем «Заліщики», і там було якраз дуже добре видно, де саме якраз там проглядає синагога, де тепер можна побачити.
Окрема категорія пам’яток (теж неоране поле для дослідників, бо їх дуже багато) – це цвинтарні каплиці, каплиці-усипальні. Зазвичай вони побудовані в якихось неостилях – тобто, неоготичні, неороманські, неовізантійські, неокласицистичні.
Тут я зібрала три найбільш улюблені: цей такий мініатюрний шедевр з Буковини, села Репужинці, а ця знаходиться на Самбірщині, в селі Корналовичі (Кормановичі). Вона також збудована у неостилі – це неоготика. Найбільше вона цікава своїм ландшафтним розташуванням. Подвір’я має форму нахиленої чаші. Якщо ви йдете дном чаші, то потрапляєте в крипту, а якщо йдете краями чаші, доріжками, то потрапляєте в два симетричні бічні входи до каплиці. Вона служила як усипальня поміщиків Созанських, а заодно і костелом для римо-католицьких родин у селі.
З палацами на Дністрі, як і з синагогами, теж склалося все якось дуже сумно. Було їх там багато, звичайно, але здебільшого така їх була доля: в часи Першої світової війни палац був пошкоджений, тоді він не встигав вибратися зі занепаду, і Друга світова війна його добивала, а те, що вціліло дивом, те в наш час знаходиться в стані жахливого занепаду.
Це стосується і палацу Бадені в Коропці, і відомого палацу Ланцкоронських у Роздолі. Цей палац був перебудований в кінці XIX – на початку XX століття Каролем Ланцкоронським, який переробив старий палац Жевуських на свій смак, причому основні роботи велися за проектом славетного Юліана Захаревича. Кароль Ланцкоронський був дуже відомою особистістю, бо був і істориком мистецтва, і членом різних наукових товариств, був меценатом і колекціонером. І він мав неймовірні збірки мистецтва і старожитностей. У міжвоєнні часи його діти найцінніші експонати вивезли до австрійських маєтків цієї родини, щось було втрачено в вирі подій 1939-1940 років, щось потрапило до музеїв частково (зокрема, найбільші античні скульптури вивезли до Ермітажу). Потім його перетворили на санаторій – так він собі животів, і аж у 1990-х роках, коли санаторій збиралися продавати, Борис Возницький пішов перевірити, чи там чогось не збереглося, і для своєї впевненості він оглянув паркові скульптури і статуї ніш на фасаді. І зміг під шаром тиньку багаторічного розпізнати мармур. Таким чином він врятував в останню секунду чотири античні мармурові статуї і одну бронзову скульптуру XV століття майстра Андреа Бельберокі, яку вже піймали на пункті металобрухту частково пошкодженою.
Також став набагато більш відомим, ніж раніше, за останні роки величезний палац, заснований графом Станіславом Скарбком, який називався «Заклад Дроговизький для сиріт та вбогих». Це був благочинний заклад, який він спеціально заснував за свої кошти і навіть після його смерті ще багато років утримання йшло з його маєтків. До нашого часу в палаці знаходиться лікарня для душевнохворих. Каплиця в парку, яку ще в книжці ви можете побачити, як вона виглядала, там уже давно (роки три-чотири тому) обвалився дах, і тепер це суцільна руїна. Поховання Скарбків ще в радянські часи були розорані місцевими шукачами скарбів. Одним словом, все дуже сумно.
"Заклад Дроговизький ..." нині
Так само сумно в Журавно. Палац Скшинських-Чарторийських, збудований на початку XX століття біля руїн старого згорілого палацу, прикрашений ліпниною з алегорією на військову тематику, був дуже гарний палац. Донедавна це був корпус туберкульозної лікарні для дітей. Зараз він зовсім полишений, елементи оздоблення обпадають, їх оббивають, доламують.
Журавно цікавий ще тим, що в околицях міста знаходилися поклади, а пізніше і каменоломні, де видобували «алябастер» – декоративний камінь, який після обробки ставав напівпрозорим з коричневато-жовтуватими відтінками. Прямо на місці, в Журавні працювали два знамениті скульптори-різьбярі. Генріх Горст з алябастру витворив постаті лицарів – ті, які нині зберігаються в Музеї історії релігії у Львові, і оздоблення каплиці Кампіанів у Латинській катедрі, а трохи пізніше працював там Йоган Пфістер – творець оздоблення каплиці Боїмів з цього ж каменю.
Палац Балів в Тулиголоваі. Колись Станіслав Бал замовив його будівництво відомій фірмі Фельмер і Гельмер, яка побудувала в Австро-Угорщині понад п’ятдесят театрів, в тому числі в Чернівцях і Одесі, а у Львові – готель «Жорж» і шляхетське казино. Міг собі дозволити замовити такий проект.
Яцек Мальчевський. «Зачарування» (1906)
Цей палац став осередком богемного життя. Дуже частим гостем там був художник Яцек Мальчевський, представник течії символізму. Він був другом родини Балів, а його музою стала дружина Станіслава Бала, Марія Кінга з Бруницьких. Він зобразив її на дуже багатьох своїх картинах в різних образах – від Ероса, який надихає, до Танатоса, який мерцю закриває очі. А це автопортрет «Зачарування» 1906 року. Частина творів Мальчевського зберігаються у Львівській картинній галереї.
Ще один палац, який пов'язаний з жінкою, – знамените історичне урочище Червоногород, де з середньовічного замку був створений палац новими власниками Понінськими. Так само, як княгиня Гелена Понінська найбільше опікувалася умеблюванням цього палацу, його оздобленням. Вона дбала про парк навколо палацу і парковими скульптурами, а після смерті свого чоловіка, вона дослухалася до прохань сина, який мав свої мистецькі смаки і побудувала дві романтичні вежі. Це вже XIX століття. Можливо, ви чули інформацію, що 2013 року навесні одна з цих веж наполовину впала і досі вона так лишалася, нікому це не було цікаво, і буквально тиждень-два тому я побачила інформацію в пресі, що поляки збираються інвестувати гроші для реставрації палацу. Дай Боже, тільки щоби це вони робили, а не дали нашим гроші поділити.
Червоногородський палац не був би настільки відомим, якби біля нього не розташовувався знаменитий Червоногородський або Джуринський (бо це річка Джурин) водоспад. Цей водоспад не природний, а рукотворний, і виник він під час турецької облоги 1672 року. Справа в тім, що середньовічний замок раніше оточувала річкова петля, і турки, щоби позбавити замок такої прекрасної оборони, як річка, вирішили підірвати перешийок, щоб осушити цю долину. Так вони й зробили, і на цьому місті спадає величезний каскад води. Як видно на старому малюнку, раніше він просто так не спадав, а працював, обертав колеса водяних млинів.
Ще один палац, який пов'язаний знову ж таки з іменем жінки, але вже зовсім іншого характеру. Палац був побудований в 1831 році, а через 10 років баронеса Андрієта Бруницька вийшла заміж за полковника барона Людвіґа Ваттманна фон Мелькампа-Больє. Вони мали троє синів і доньку. Сини стали офіцерами, а донька Стелла після смерті батька успадкувала Заліщицький палац і вийшла заміж теж за полковника, якого звали Август Турнау фон Допчіц, і той у свою чергу був сином австрійського фельдмаршала. Кругом лише самі офіцери, полковники, генерали, а з них найбільше уміла командувати саме Стелла. Як вона хотіла, так все робилося. Спочатку вона забрала чоловіка з військової служби, бо хотіла, щоби він жив біля неї в Заліщиках.
Потім, коли почалася Перша світова війна, вона як палка австрійська патріотка випхала його на фронт, на фронт пішов їхній єдиний син. Вона лишилася в Заліщиках. Коли ж фронт підійшов сюди на Дністер, то замість того, щоби втікати, коли росіяни наблизилися, вона взяла свою челядь (слуг) і примусила викопати шанці навколо палацу тримала оборону і відстрілювалася досить успішно від росіян декілька днів, поки це було можливо. А потім сіла на коня і зі зброєю майнула в Карпати, де на фронті воював її чоловік, і стала там пліч-о-пліч битися з російськими солдатами. Кажіть, що вона дев’ять разів билася в найжахливіших боях на передовій. Жодного разу не була поранена. Завжди одягалася, як на цій картинці – в гарному костюмі, з осиною талією, перетягненою патронташем, і російські солдати боялися її, як зловісної примари, тому що нічого її не брало. Поголоски про її подвиги дійшли до цісаря, і вона стала першою жінкою, яку нагородили Лицарським хрестом ордена Франца Йосифа. І коли хтось їй зауважив, що пора вже вгамуватися, то вона гордо відповідала: «Там, де є чоловік і син, має бути дружина і мати. Зі зброєю в руках і на коні я полишила Заліщики. Присягаюся, що зі зброєю в руках ми повернемо собі домівку, або загинемо». І що ви думаєте? Вона повернулася в Заліщики і прожила там аж до свої смерті 1938 року, а якби прожила довше, то тоді б боронилася від інших нападників.
І коли я довідалась про цю історію, а трошки пізніше потрапила на це меморіальне кладовище навпроти Заліщик, у селі Дзвенячині на лівому березі Дністра, і тоді я не здивувалася, що там як фундатора зазначене ім’я Стелли Турнау фон Допчіц. Це було в 1937 році. Спеціальна організація почала розшукувати окремі поховання солдат, які впали в Першій світовій війні, по всіх околицях, і їх усіх звозили і перепоховували на цьому меморіальному кладовищі. Причому імена загиблих вибиті на цих таблицях біля обеліску, а хрести містять не імена людей, а назви сіл, де проводилися окремі поховання.
Думаю, багато хто чув про Заліщики. Мені вдалося дізнатися багато цікавого, щось я передала в книжці. Тепловий полюс тодішньої Польщі. Люксовий кліматичний курорт міжвоєнних часів. Два готелі, два пансіонати, які приймали шановних гостей, причому кожна з цих установ була обладнана і водогоном, і електрикою. Два пляжі – «Тінистий» і «Сонячний». Там грав оркестр ввечері, музика грала в кав’ярнях, приїздили на гастролі театри. Хто був сьогодні у Заліщиках, розуміє, наскільки це казково звучить, і годі собі це уявити.
Пляжі діяли до 1941 року, відтоді, крім пустиря, на березі ніколи нічого не було. Така популярність Заліщик була пов’язана з тим, що вони були з’єднані з Польщею дуже добрим залізничним сполученням. Саме сюди протягнули найдовшу гілку польської залізниці від Ґдині до Заліщик, від Балтійського моря аж до Дністра. Трапилася мені така рекламка. Рекламується походова кухонька, пальник такий спиртовий, і тут пишуть: «Треба з ним їхати на літнисько від Ґдині до Заліщик». А 1939 року до Заліщик не тільки потяги почали їздити, не тільки спальні комфортні вагони з Варшави, а ще й тодішня новинка – т. зв. «люкс-торпеда» або pociąg ekspresowy motorowy, який, наприклад, зі Львова до Тернополя долітав за 1 годину 44 хвилин. Скільки треба сьогодні їхати від Львова до Тернополя, всі ми знаємо.
Якщо повернутися до Першої світової війни, то треба сказати, що пам’яток в той період надзвичайно мало. А це блокгаузи при залізничному мості в Єзуполі. Блокгаузи – це такі фортифікації, які призначені для тривалої оборони мостів і тунелів, і перед Першою світовою австрійці укріпили такими блокгаузами майже всі мости на Дністрі і всі залізничні тунелі в Карпатах, бо вони якраз хотіли найбільше сил вичерпати з росіян на підступах до Перемишля, не допустити їх одразу до фортеці в Перемишлі. Майже всі блокгаузи в бойових діях Першої світової загинули, але один вцілів. Ним зацікавилися польські військові інженери 1937 року перед Другою світовою війною. Вони використали його як перший ярус, а зверху, вже використавши бетон, добудували бронековпак і відкриті кулеметні майданчики для обстрілу. І побудували другий блокгауз – нижній, на протилежному березі Дністра. Вони брали участь у бойових діях, сам міст був підірваний. Коли після війни його відновлювали, блокгаузи вціліли. Сьогодні це єдина пам’ятка цього роду на території України, а поза її межами збереглося два аналоги, дещо подібні – на території Польщі. І ясно, що статусу пам’ятки вони не мають.
Про мости не буду довго розводитися, скажу тільки, що в книжці приділяла їм багато уваги, бо мости безпосередньо пов’язані з річкою. Сподіваюся, що вам стануть у пригоді деякі мої підказки, бо, наприклад, оцей міст у Городенці, якщо ви про нього не знаєте, що він в Городенці взагалі є, ви можете сто раз по ньому проїздити і проходити і ніколи не знати, що у вас під ногами, тому щоби його побачити, треба спеціально обійти якимись хащами збоку, залізти в зарослий яр і звідти побачити оці прекрасні муровані опори, збудовані в XVIII столітті коштом Миколи Потоцького.
Так само багато хто був в Язловці, але мало хто доходив до цього цікавого мосту початку століття, збудованого навскіс трохи. Уявіть собі, що прості арочки отак зсунули, для того щоби зробити навскісний проїзд. Так само побудований цей міст.
Від моста біля Михальча на сьогодні лишились тільки оці рештки мурованих опор.
Міст біля Михальча перед Другою світовою війною
Про замки. Найбільші фортеці розташовані у середній та нижній течії Дністра. Це молдавські цитаделі, щодалі давніші Хотин, Сороки, Бендери, Аккерман або Білгород-Дністровський. А вище від гирла Збруча такі порівняно невеликі фортифікації, але вони всі мають якусь родзинку, якусь цікавинку, чимось вони відрізняються.
Галич. Старостинський замок
В Галичі Старостинський замок – це вже сучасне відтворення за старими малюнками, а от Чернелиця – це повна автентика. Чернелицю якраз досліджував присутній тут Левко Квятковський, наш архітектор. Дуже запам’ятовується цей замок своїм прекрасним ренесансним білокам’яним різьбленням на порталах із гербом Чарторийських – вершник із мечем.
І такий самий герб є на порталі костелу, який також зберігся у цьому селі, хоча він у стані руїни на сьогоднішній день.
А в Раковці від всього замку збереглася тільки одна вежа, але найдавніша. Вона цікава своєю оригінальною конструкцією стрільниць, бо в межах одного бокового ярусу стрільниці розташовані в два ряди, ще й трохи зсунуті одна відносно одної, і вони, всі ці канали стрільниць, мають різний кут – для того, щоби можна було, не пересуваючись з місця, стрільцеві стріляти в різні точки крутосхилу. А в нижньому ярусі всі стрільниці дивляться вниз, щоб оберігати підніжжя.
Кудринці – це замок Гербуртів недалеко від впадіння Збруча у Дністер.
У Кривчому замок Конських зберігся.
А я хочу зупинитися на замку в Язловці, який колись був могутньою твердинею, яку називали «Ключем Поділля». Найцікавіша і найстаріша споруда – вежа-донжон – походить зі середини XVI століття. По-перше, подивіться, що її грані сходяться під гострим кутом – це побачиш рідко, бо вона повторює контур пагорба, на якому стоїть. По-друге, погляньте, наскільки високо знаходиться цей портал з ренесансним обрамленням. Це десь 8 метрів над землею. Як таке може бути? Виявляється, що в’їзд до замку вів через міст, дерев’яний настил якого клався на муровані опори, і треба було по них заїздити. А останній дерев’яний проліт був звідний, тобто, в разі штурму він просто піднімався, і потрапити в цю браму було неможливо. І якщо зсередини замок обійти, то якраз теж бачите другу браму всередині і цей метровий проїзд в товщі схилу, в товщі цієї вежі. Якщо обійдете до кінця, то якраз будете бачити другу браму з виглядом на палац Понятовських, який там теж зберігся.
Ну і ще одні, досить відомі, ні на що не схожі фортифікації, які колись перекрили перешийок на півострові у закруті і Збруча, і Дністра. Вони з трьох боків оточували цей півострів і грали роль природних фортифікацій. Коли поляки стали потребувати якогось опорного пункту, щоби блокувати Кам’янець, тоді окупований турками, то вони якраз тут вирішили цей пункт створити. Це було дуже успішно, бо звідси вони могли робити вилазки, шкодити туркам, які курсували між Кам’янцем і Хотином. Тому, коли окупація Поділля була знята 1699 року, перше засідання польського сейму відбулося якраз ось тут. Вже набагато пізніше в міжвоєнні часи тут розташовувалася прикордонна застава. Тут якраз закінчується наш маршрут до гирла Збруча, далі починається другий том, і я закінчую свою доповідь.
Ще раз скажу про деякі моменти. По-перше, ви, напевно, злякалися, що тут пам’ятки блимають одна за одною, багато всього. Тут я зразу скажу, що з гуманних поривань, в кінці книжки я зробила звітну таблицю, де є список усіх пам’яток, як вони розташовані за течією. То ви можете її відкрити і вибрати собі, наприклад, пам’ятки певної категорії (яку ви хочете) на певній ділянці річки і відразу собі позначити для майбутньої подорожі. Так само, в кінці книжки є покажчик населених пунктів, покажчик річок і водойм, які є універсальні для обох томів. Так що коли вийде другий том, тут вже є посилання на нього, бо другий том уже готовий, тільки лишилось його надрукувати.
І ще один момент, пов’язаний з трохи іншою книжкою, але теж пов’язаний з Дністром. Коли я готувала путівник, то натрапила на прекрасну захоплюючу книжку «Нариси Дністра», яку написав краєзнавець, письменник, етнограф Олександр Афанасьєв-Чужбинський. З цього почалося моє захоплення і цим автором, і цими книжками, яке переросло в те, що ми разом з видавництвом «Апріорі» робимо українське перевидання обох томів, які він написав за матеріалами своєї подорожі Дніпром і Дністром. «Нариси Дніпра» вже вийшли, а «Нариси Дністра» буквально через кілька днів після цієї презентації сподіваюся здати до друку. Так от, коли вони вийдуть, прошу поцікавитися обома книжками, бо треба ознайомитися і оцінити роботи наших попередників і просто насолодитися прекрасною живою мовою з діалогами, з гумором, іронією, якою писав Афанасьєв-Чужбинський.
На цьому напевно все, але лишається найважливіше. Залишається подякувати людям, які долучилися до створення цієї книжки. Насамперед хочу подякувати видавництву «Центр Європи», яке мене терпіло всі ці роки, яке терпіло безконечні доробляння і терпіло, що вона все виростає, виростає. Другий том – і він виростає. Нарешті вона доросла до потрібного обсягу. Я дуже щаслива, що перший том надрукували саме так, як я мріяла, виглядає саме так, як мені хотілося. За що я дякую Антону Сергійовичу [Медведєву – Z], який тут присутній від імені видавництва, і Вірі Шаталовій. Це дизайнер, з якою ми буквально жили у видавництві біля верстки, обробляючи півтори тисячі фотографій. Ми там жили, їли, спали, тільки що не ночували. Так що дякую Вірі за терпіння і довгі місяці співпраці.
І на останок не можу не надати слово людині, з якої взагалі все почалося, людині завдяки якій я вперше потрапила на Дністер, вперше полюбила річку, дізналася про її непоясненний чар, людину, яка благословила мене для роботи над книжкою, яка мене підтримувала. Це для мене, а для всіх львів’ян це людина, відома як незмінний капітан експедиції «Дністер» Товариства Лева вже майже продовж третини століття. Це Валентин Михайлович Стецюк. Я хочу, щоби він сказав пару слів, тому що Дністер без нього неможливий.
Виступ Валентина Стецюка
Про Дністер можна говорити дуже довго, це безконечна тема. Ви самі переконалися, що це дуже велика і дуже гарна річка. Такої річки нема на території колишнього Радянського Союзу взагалі. Ніякого порівняння нема. Це мені вперше сказав Іван Гречко. Це мій «хрещений батько» по Дністрі. Він сам патріарх руху по Дністрі. Він побував на майже всіх річках Радянського Союзу, спортсмен-водник, говорив це мені зі знанням справи. Я звичайно йому повірив, але дійсність перевершила всі мої очікування, наскільки я був вражений Дністром.
Це дуже довга історія. Як самі бачите, ця експедиція, з якої почалося моє знайомство з Дністром, триває і досі. Це така річка, вона достойна цієї книги, і щоб її написати, треба було не змарнувати таку можливість.
Питання публікації путівника по Дністрі виникло років десять після початку експедиції, і ми контактували з видавництвом «Центр Європи», і мова йшла десь років 7-8, і я, розуміючи, знав, що треба зробити дуже добре. Треба знайти людину, яка би могла професійно зі знанням справи добре володіти пером, фотоапаратом, мати час мандрувати по Дністрі. І тому трохи тяглося. І тут я зустрічаю Олену. І бачу – це те, що треба. Вона сама не є професійний літератор, нема філологічної освіти. За освітою вона хімік. Захистила кандидатську дисертацію, покинула цю справу, пішла у невідоме. Невідоме, бо дійсно, не маючи освіти відповідної, заявити про себе. Але ви бачите, як вона доповідала зі знанням справи, професійно, про архітектуру.
Це не випадково. У неї тато відомий архітектор у Києві, він будував метро. А, до речі, про родичів. В неї прадід був митрополитом Української автокефальної церкви, був розстріляний більшовиками і похований, невідомо де. Так що людина це непересічна.
Писати книгу було дуже тяжко. У видавництві сказали: «Сто сторінок, тисяча фотографій». І я був причетний до того. Коли Олена почала писати, я їй кажу: «Сказали сто сторінок, вкладетесь?». Але вона розуміла, що сто сторінок для Дністра – це дуже мало. Вона писала все, що знаходила в літературі. Шість років працювала і я їй радив, куди поїхати. Треба було не тільки по Дністрі на катамарані плисти, а й їхати в Молдову. Другий том буде, побачите, там теж краса велика. Їздила у Молдову, подивилась, маса фотографій є. Так що вона проявила одержимість у цій роботі. Велике бажання, ентузіазм, працювала до знемоги. Доводилося їй і не спати, особливо, коли дисертацію писала. [О.Крушинська: «Дисертація давно на узбіччі в порівнянні з Дністром лишилася. Дністер перебив дисертацію у кілька разів»].
Що я ще хочу сказати: ми в Україні шануємо і любимо героїв. Це правильно, бо боронити незалежність повинні герої, і ми їх мусимо шанувати, але успіх України будуть робити трудівники – герої трудового фронту, як казали в Радянському Союзі. І от ми бачимо представницю цього трудового фронту. І якщо в Україні українці проявлять свій глибинний творчий потенціал, то тоді Україна вийде на провідні позиції, принаймні в Європи, а, може, і в світі. Ну, звичайно, успіх Європи, України, будь-якої країни лежить не тільки в літературі, мистецтві, культурі. В економіці теж. І там теж треба творчості. Піднімати продуктивність праці, треба думати, шукати.
А ви скажете: при чому тут книга? А при тому, що на Дністрі хочуть будувати греблі. Цілий комплекс гребель. Розвивати річку так, як зруйнували вже все. Усю цю красу можуть зруйнувати. Але коли люди прочитають, подивляться, вони ж не дадуть, стануть горою.
Так що ми будемо мати не тільки естетичне задоволення, ця книжка має і соціальне значення. Як ви чули, Олена готує переклад книги Афанасьєва-Чужбинського «Нариси Дністра». Я знаю, як вона працює. Розумієте, якби так працювали наші журналісти, як вона працює! Перекладаючи книгу, вона перегортає словники, відшукує вирази питомі українські, щоби було цікаво.
Я не буду дуже довго співати дифірамби, я тільки хочу побажати подальших успіхів. Я не сумнівають, що вона ніколи не зупиниться у своїй творчій роботі.
Підготували Олександра й Андрій КВЯТКОВСЬКІ
12.07.2016