Проблема української мови ніколи не була фаворитною серед нагальних питань в українській державі, українському суспільстві та навіть і в культурному житті України, а сьогодні й поготів. Ми не Франція, де кажуть, що зміна однієї літери в алфавіті — подія більш важлива від будь-яких найважливіших політичних подій. Тому питання мови в Україні 99,99% народу ніколи не цікавило, і дуже добре, що «Збруч» коли-не-коли порушує цю проблему, бо в нас ще набереться принаймні сто–двісті вар'ятів, для яких згадана проблема є доволі пекучою. Деколи і меншість треба вислуховувати, бо, власне, в цьому й полягає основний принцип демократії.
Що воно таке «дзіфчина»?
Стаття одного направду дуже поважного лінґвіста навела на деякі цікаві роздуми і спонукає до дискусії. Зокрема, поважний лінґвіст розповідає про столичну київську журналістику, «коли модно стало казати "дзівчина", "цільки", "дзіти", "сказаф", "зробиф", і навіть акати, говорячи українською мовою. Для мене це смішно, бо я спочатку думав, що люди це говорять для комічного ефекту, але це говориться з певним апломбом і з такою свідомістю, що це така мода».
Насправді ж це не смішно і робиться не для моди і не для комічного ефекту. Це абсолютно природна і навіть глибинно філогенетична орфоепія чи то мелодика мови питомої російськомовної людини при вимовлянні екзотичних для неї українських слів. Інакше вони вимовляти просто не вміють, і перевчити їх — велика проблема. У цьому я переконався на власному досвіді. Колись, бувши програмним директором «Радіо Люкс», я досліджував це питання, бо мене тоді, звичайно ж як дилетанта, цікавили особливості орфоепії українських електронних засобів масової інформації. Неабияк дивувала мене екзотична мелодика мови ведучих провідних українських телеканалів, які казали і тепер доволі часто кажуть: «Сполучених ШтаЦІФ», «народних депутаЦІФ», «голіФ комітеЦІФ» etc. Провідником цієї «моди» в українському телепросторі протягом багатьох років була ведуча ТСН на «1+1» Людмила Добровольська. «Що ж це за така дивина?» — думав я.
Якось випадково я помітив, що рівень графічного відображення сиґналу на моніторі комп'ютера вимовлених звуків, наприклад, ЦІФ і ТІВ чи ТІЎ (з білоруським хвостиком над літерою У, як того вимагає класика позначення вимови) — цілковито однаковий. Але ж ЦІФ (депутаЦІФ) чи ДЗІФ (ДЗІФчина) вимовляється дуже легко, ніби саме вилітає з рота, а щоб вимовити по-українскому ТІВ (депутаТІВ) і ДІВ (ДІВчина), треба добряче попрацювати усіма органами ротової порожнини, при цьому навіть створюється невеличка буря в роті, в той час коли ЦІФ, ДЗІФ — спричиняє лише легесенький вітерець. Спробуйте самі — дуже легко переконаєтесь. Але ж рівень сиґналу обох варіантів вимови на моніторі однаковий. Тобто у випадку ЦІФ, ДЗІФ той самий ефект досягається мінімальними зусиллями. Такий собі економ-варіант напруження язика, піднебіння, зубів та інших ротових прибамбасів. Це можна приписати певним ментальним особливостям певних народів, і, мені здається, цей ефект надання переваги більш легкому варіантові вимови з застосуванням шиплячих та глухих приголосних і уникання більш важкого з застосуванням дзвінких росіяни, як і білоруси, запозичили з польської мови.
Росіяни чи російськомовні кажуть Кієф, Львоф, але ж поляки теж вимовляють Кіюф, Львуф, тобто поляки виявляються такими ж самими «фикальниками», як і росіяни, кажуть, наприклад: буракуФ, зємнякуФ, полякуФ, лайдакуФ, а «дзікальниками», зрозуміло, вони є найкращими у світі. І що надзвичайно цікаво, практично всі дієслова російської мови в неозначеній формі мають польську (або польсько-білоруську) орфоепію — спаЦЬ, браЦЬ, знаЦЬ (spać, brać, znać) і т. п. Українські дієслова натомість зберегли давньоруську, чи, якщо хочете, давньоукраїнську орфоепію неозначеної форми — спати (спаті), брати (браті), знати (знаті) і т п. Тобто якщо українофоби приписують українській мові близько 400 полонізмів, то в російській мові принаймні 30 тисяч таких полонізмів, якими є дієслова цієї мови. Так що, хто більше полонізований — це ще питання. Тож тепер нам більш-менш зрозуміло, що воно таке «дзіфчина» — не мода і не комічний ефект, а типовий орфоепічний полонізм у російській вимові українського слова, адже «najlepsze witaminy mają polskie дзєфчини».
Від «дедлайну» нікуди не втечемо, бо час зупинити неможливо
Поважний лінґвіст, як і всі інші поважні лінґвісти усіх часів і народів, намагається показати згубну дію слів, запозичених з інших мов. Щодо запозичень з російської тут заперечень, звичайно, немає, натомість щодо англійської тут питання складніше. Як би це сказати політкоректніше — народи трохи менш розвинені запозичують від народів трохи більш розвинених побутову, технічну, філософську та іншу термінологію, і від цього нікуди не подінешся. Українці, як і росіяни (можливо, навіть росіяни ще більшою мірою), майже всю цю термінологію запозичили від чужинців. Та навіть і поняття буденного життя, наприклад, ботинок походить від французького bottine, сапог від французького sabot (звідси й сабо), башмак – від турецького basmak, туфли і туфлі (від 1714 року) — від німецького Tuffel, черевики – від польського trzewik, мешти — назва легких татарських черевиків, чобіт теж походить із тюркських мов. Тобто самі були голі-босі (чи принаймні в личаках чи лаптях ходили), а коли купці привозили заморські товари, вони вимовляли їхні назви, а місцеві тубільці ці назви вочевидь повторювали і запам’ятовували. Так само купці нам зараз привозять комп'ютер, принтер і айфон, ми ж не назвемо їх якось по-іншому. Навіть такі дуже рідні нам речі, як пляшка і бутылка, походять відповідно з німецької і французької мов, а бутерброд і канапка — з німецької і французької через польську.
В українську мову свого часу проникли такі запозичення, як козак, майдан, чумак, товариш, отаман, осавул, джура, кіш, бунчук, шаровари, штани, очкур, калита, тютюн, люлька, башлик, тарань, шатро і так далі. А як чудово, просто феноменально по-українському звучить! Здається нічого більш українського годі й вигадати! Хто знає, може, колись і дедлайн так звучатиме? Від англіцизмів нам відмовитися не вдасться, бо не ми придумали ці речі, назви чи ідеї, а переіначувати їх на свій лад — марна і марудна робота.
Не варто вигадувати щось інше замість: дисплей, файл, інтерфейс, бартер, брокер, ваучер, імідж, презентація, номінація, спонсор, відео, рейтинґ etc., хоча за бажання можна. До речі, про останнє слово. Солженіцин, теж палкий противник запозичень в російській мові, пропонував замінити «рейтинґ» на «мера успеха». Власне у цьому прикладі яскраво видно, якими нікчемними були потуги цього великого русифікатора англіцизмів. Де «рейтинг» — а де «мера успеха». Навіть сумніву не виникає, що краще, точніше, змістовніше і, зрозуміло, коротше. Можна, звичайно, і замість дедлайн говорити термін або реченець, але ж дедлайн має трохи інше, глибше смислове навантаження: це останній термін, нагальний термін, крайній термін, термін, який надалі неможливо відтермінувати, відсунути, а в нашій ментальності зазвичай відтермінувати можна все, якщо дуже хочеться, а в них, виявляється, не можна, це в них дорівнює смерті, це термін, за яким смерть, смертельна лінія — deadline.
Що є калька з російської, а що ні?
Поважний лінґвіст пише про те, що «змішування української з російською або, як це називаю, "мовна шизофренія" або шизоглосія», …«ця "мовна шизофренія", постійний "шум" російської, її присутність заміняє нам цілий погляд на світ і на власну мову так само». Це свята правда, але виникає запитання, що є змішування української з російською, а що не є? Позаяк автор дуже шанує «Антисуржик» Олександри Сербенської, більшість моїх завваг щодо його тексту ґрунтується власне на цьому «Антисуржику». Я не раджу вживати, наприклад, українське родимець замість запозиченого паралічу, це було би вже занадто пуристично з мого боку, однак звертаю увагу на випадки кричущого змішування української з російською.
Не впадає в очі — а впадає у вічі. «Мовна шизофренія» — це не вираз (выражение), а вислів, а українські вирази — це насправді українські вислови. Замість в даному випадку, дана послуга – краще казати в цьому випадку, ця послуга. Не з тих пір (с тех пор), а відтоді. Не ціль, а мета. Не в порівнянні, а порівняно. Не давайте подивимося, а подивімося. Не по відношенню, а у стосунку. Не дві різних мови, а (див. «Антисуржик») дві різні мови. Не без розбору (без разбора), а не перебираючи. Не фальші немає, а фальшу немає. Не дійсно, а справді. Не у тій мірі, а тою мірою. Не наступає, а настає. Не чаруючий, а чарівливий. Не у вузах, а у вишах. Не в додаток (в дополнение), а на додаток. Не в перший раз, а уперше. Не не взяв з мене гроші, а не взяв з мене грошей (див. «Антисуржик» — заперечення в українській мові вимагає родового відмінка). Не по мові, а за мовою. Не на староєврейській мові, а староєврейською мовою. Не іго, а ярмо.
Це лишень невеличкі скромні натяки на те, що треба принаймні намагатися уникати російських запозичень, коли говориш про те, що російські запозичення — це дуже погано. Детально проаналізувавши цю статтю щодо російських запозичень граматичних, лексичних, стилістичних, можна знайти принаймні втричі більше цих запозичень.
Заради справедливості хочу зазначити, що в цьому плані згадана стаття мене мало здивувала, бо, чесно кажучи, мені не доводилося читати жодних матеріалів в сучасних українських друкованих і електронних ЗМІ, зокрема й на тему мови, без російських запозичень, тобто без «мовної шизофренії», не виключено, що прискіпливий дослідник і у цій моїй статті (впевнений у цьому на сто відсотків) знайде якісь «кацапізми». Це говорить про те, що нам треба більше приділяти уваги питанням української мови, де левова частка проблем обертається навколо питання про російські запозичення. Власне ці «кацапізми», як їх гарно називає сучасний сленґ, є виявом постколоніального синдрому, якого ми маємо якнайскоріше позбутися, і тому їх визначенню через ідентифікацію, кодифікацію і встановлення чітких правил мали б сприяти суперечки, дискусії тих людей, для яких українська мова є справою життя чи принаймні справою дуже важливою.
І колись, можливо, ми у цьому питанні справді, а не дійсно дійдемо згоди, позбудемося своїх особистих захцянок і не будемо з приводу цього більше дискутувати, бо якщо існує леґітимізоване правило мови, то його просто тупо треба виконувати. Якщо буде нарешті ухвалено український правопис і конкретно визначено шляхом загального консенсусу на основі авторитету фахівців, що українською краще казати вуз (скорочено высшее учебное заведение), а не виш, то я як людина законослухняна це сприйму і свою дулю сховаю до кишені, а до цього часу доведеться цю дулю тицяти усім тим, хто вважає, що говорять на мові, вживають без розбору фальш як іменник жіночого роду, та інші кацапізми, що впадають у вічі, а не в очі.
30.07.2015