Тому, що передвечір цього Святочного дня був дуже урочистий, — спішно поховано тіла poзпятих. Забрано й хрест, засипано кров, щоб ніяка згадка про смерть не порушувала посвяточного настрою єрусалимських правовірних і не давала матеріялів до критики влади.
Голий, порожній тягся до небі гострий верх Голгофти—Лисої Гори, посеред засипаного спокою, мов битим черепям притрушеного "Черепового Місця". Ніби на цьому місці ніколи не було жаху, ніби нічим не оплюгавило тут себе на віки вічні убоге людство...
Непроглядна пітьма огорнула верхи Сіoнські, накрила місто жалібним завоєм, постелилась по горі Оливній. Ні зорі в небі, ні вогника на землі...
Душі ж учнів Ісусових сповив сум, ще чорніший. Пригасив думку й надгробовим камінням завалив серця.
..."Поражу пастиря, й розпорошиться отара"...
Без слів, без зідхань приголомшені безголівям, тулились залякані учні в оселі того, хто не раз і не два давав уже їм захист: господар гостинний, що на Останню Вечерю приправив Учителеві світлицю ясну й велику, ще раз укрив їх у себе перед можливим переслідуванням.
Зібрались тут майже все: Петро й Андрій, Яків і Бартоломей, і Пилип, і Яків Алфеїв, Матвій і Тадей, і Симон Ханаанець. Були й жінки: Марія Магдалина та Марія друга, Саломея і Мати синів Заведейових. Бракувало Томи, що відбився від гурту, й улюбленого учня Ісусового — Йоана: Матір бо Ісусову взяв він до оселі своєї. З ними відійшов і лікар Лука, щоб умінням своїм послужити Матері Болісній. Людськими силами хотіли помогти Тій, кому служать Янголи Божі...
Не було тієї ночі з учнями й зрадника, чиє наймення з огидою викинули з серця свого.
Тихо й ритмічно плакала водяна клепсидра, відмірюючи слізьми час. Людські постаті були стерплі й нерухомі, як понадбережне каміння над Мертвим Морем. Ніхто не обчищав каганчика, що тьмяно шкварчав під надщербленим горнятком. Ґніт ледве жеврів у душній пітмі.
Зненацька випросталась жіноча постать. На мить заслонивши сліпе світелко, струснула повітря пишною головою й, мов хвора, хитаючись ступила крок, другий, взялася за клямку дверей.
— Куди ти, Маріє? — піднесла голову Саломея. — На дворі ж глуха ніч...
— І смерть, — глухо, безгучно додав Андрій. — Чигають бо на нас Аннаві й Каяфині... Не досить їм смерти Вчителя.
Марія мовчки щільніше натягла темну столу на золоте волосся. Носила завсіди римську одежу. За те ще більш обурювались на неї правовірні. Гетера? — та що ж! Хіба ж Рагаба Єрихонська не була блудницею, а послужила ж народові Ізраїльському! Але відкидати освячені традицією звичаї, носити чужу одежу — цього подарувати не міг добрий гебрей. За це не раз і камінувати хотіли Марію.
— Маріє! Не виходь! — озвався знову Андрій.
Тимчасом він заступав старшого в малому гуртку. Петро бо, обхопивши голову руками, не подавав ознак життя. Був живий, але не жив. Його життя вмерло в ньому, коли обірвався третій спів півня в Преторії.
На мить вирізьбився білою камеєю профіль Магдалини в жовтавому світлі каганчика: обернулась рвучко й терпко промовила:
— Та вже мовчи, Андрію! Сказали ви вже своє, й зробили ви чоловіки. Зрадили, вирилися, покинули... Втекли... Мовчи вже! — її співучий голос заломився жалем у здушеному риданню. Але опанувала собою; — Маріє! Саломеє! Ходімо...
Бунтівничий дух гетери ще раз повстав проти чоловічого ярма, що накидає слухняність. І, як раз-у-раз, за покликом до бунту, — пішли плохі й покірливі, звиклі до слухняности. Вийшли всі троє з Магдалиною.
Парка ніч накрила їх мнякою долонею. Було чорно, ніби височенна стіна стала перед самими очима. Саломея міцніше притулилась до Магдалини. Духом вгадала, куди веде їх Марія: жінками бо належало плакати на гробиці аж до девятоґо дня.
— Яка ж пітьма!.. Чи потрапимо на стежку до садів Ариматейського?
— Втрапимо. Говорю...
— Понад зворами й проваллями? — тривожачись, запитала друга Марія.
Щось живе вимоталось з дітьми й вхопило жінок за одежу:
— Я — з вами... Візьміть!.. Вкажу вам шлях... я ж бачу й тепер, як у день...
— Хто ти? — торкнулась Магдалина кучерявої дитячої голови.
— Тамар... сліпа. Сліпонарождена, що жебрала коло скарбниці храму.
— Звикла ходити в пітьмі! — обняла дитину мати синів Заведейових.
— Ні, ні! Він дав мені зір!.. Христос сцілив мене. Я нині бачу вночі, як у найясніший день. Я знаю стежку...
Марія Яковлева відчула в пітьмі, що й друга істота ще тулиться до Тамари.
— З тобою ще хтось?
— Сераг, глухоніма... Ми завсіди ходимо разом.
— Сліпа поведе нас уночі, видючих, — зідхнула Саломея. Німа ж ридатиме над гробом Учителя.
— Ні, ні! Не плакати йдемо,— срібною струною задзвенів дитячий голос глухонімої. — Ні, ні! Хіба ж ви не чуєте янгольських співів Осанни небесної. Ось слухайте ж, слухайте! Чуєте райські арфи? Там, на небі, вже знають усе! Там співають славу Воскреслому... Уже Ж встав із гробу Вчитель. Воскрес, як казав.
— Живий він, живий! — притакнула в екстазі Тамар...
Як плавець у широке море, певний, що вода понесе його, кинулись жінки в чорну пітьму. Бігли гірськими стежинами без вказівок ясновидячої Тамари й небочуючої Сераг. Не помічали кущів, що чіплялись за одежу, вітів, що дряпали руки й обличчя, каміння, що зривалося з дороги й летіло в провалля.
Бігла до Чуда, справжнього для кожного, хто віру має й у пітьмі найчорнішої мертвої ночі...
На Сході зблідла вже темрява. Затремтіла, як повіка, що ось-ось піднесеться. Світло тверезої дійсности, не опоєної екстазою, на мить похитнуло певність у серці Марії Яковлевої:
— Хто ж відвалить нам камінь від гробу? — завагалась між вірою в Чудо й зданою природною перешкодою.
Але ніхто їй не відповів. Сонце разом змело хмари, вранішню вогку імлу, тіні ночі й вагання. Бризнуло сяйвом з-пoза гірських верхів, заграло над світлом осанною перемоги.
Добігли.
Між скелями стояв Ясний. Прозорий, як веселка — сяючий, як сонце — сліпучий, у заграві мерехтіння роси. І прозвучали слова:
— Пощо ж шукаєте Живого серед мертвих?..
[Краківські вісті]