(Зі спогадів)
На сплутаних стежках та бездоріжжях мого життя чимало людей називало себе — а часами, то й справді були, — моїми друзями. Але серед цих, давно розвіяних хуртовинами тіней, навряд, щоб ця назва могла належати комусь так повно, як Василеві Тарновському — "Васюкові", як називали його кияни.
Коли ми зазнайомились, значно старший за мене Васюк був уже жонатий. Я ж щойно вийшла з Київського інституту "благородних дѣвиц", де вчилась і поприятелювала з Васюковою небогою "Маюшею", Софією Григоровною Тарновською. Тож, для Васюка — Василя Васильовича, була я лише дівчатко, на яке доросла людина ані не зважає. Можливо, що зблизило нас уміння мовчати вкупі. Мовчання це доповнювали акорди, що виривались з-під Васюкових пальців. Він бо любив тримати руки на клавіятурі, от, як інші мають звичай тримати їх в кишенях. І це — невимовлене, — в'язало нас міцніш, як найщиріші прояви приязні.
Розмовляти бо можна і з мало знайомою людиною. Мовчати ж — тільки з дуже близькою.
Сьогодні, може лише я, серед живих, знаю "правдивого" Васюка, а не того "київського Чайльд-Гарольда", і чоловіка леґендарної "графині Тарновської", яку всі европейські газети називали "демоном жаги", "венеціянським вампіром" і іншими такими почесними титулами. Причиною тому був голосний процес 1909 чи може 1910 року у Венеції, де невміру палкі "поклонники" Марії Миколаївни Тарновської, Васюкової дружини, перестріляли один одного.
У віддалі минулого ця постать Василя Тарновського здається мені ще трагічнішою. Не вмів він ні вгадати себе, ні створити собі своє життя. І сьогодні, здається мені, що було це тому, що наскрізь стихійний українець, Васюк "не впізнав своїх". А до чужих не міг пристати. Не міг жити їхнім життям.
Звичайно все, до чого б не брався Васюк, велося йому. Якщо це не було будуванням власного життя.
Однаково легко було йому "промити" прекрасну акварелю, кинути на папір — двома штрихами, — тонкий дотепний шарж, завжди смішний, ніколи не грубий, написати вірш чи скласти до нього музику.
Але всі свої блискучі здібності Василь Васильович мав лише до забави, яким не надавав жадної ціни.
Його прекрасні романси летіли у сіт часто під чужими підписами "ласкавих" музик, які брались "трохи вигладити" твори талановитого дилетанта, а потім— ставалося так, що "через недогляд" чи "з неуваги" ті ласкавці підписували "виправлене" своїм найменням.
Пам'ятаю: білий — немов ввесь порцеляновий, — зимовий вечір... Київ обгорнений пухким снігом-хутром. І від того, стає ще миліше у теплі затишних кімнат. А рожево-блакитне небо все сяйливе, "неприродно гарне" помалу гасне у грі хмар. Я мала від'їхати з Києва. Була це доба моїх мандрівок світами.
— Гра на героїв Майн-Ріда au naturel! — жартував Васюк і повернув до своєї наболілої рани. Він тоді саме розходився з Марією Миколаївною, єдиною жінкою, яка для нього існувала як жінка. І з якою ніколи не міг порозумітися.
Зачеплена його назвою Майн-Ріда, я повернула йому дотеп, назвавши його — Grеtchеn в чоловічому образі — Gretchen am Spinnrade своїх жалів.
А вечір уже заглядав до нас золотими очима зір. Дзвонячи намистом, до кімнати увійшла Маруся, дівчина-сирота, яка виросла зі мною, з якою я в дитинстві гралася. Потім я "перебрала" Марусю з батьківського дому. Її обов'язком було, як жартував мій Тато:
— Дзвонити намистом і ходити у вишиваних сорочках!
Маруся хотіла, було, засвітити електрику. Але буле так приємно у присмерку.
— Не розсвічуй ще, Марусе! — озвалася я по-українському. Не тому, що була така патріотка, а тому що Маруся іншою мовою говорити не хотіла.
— Не вміє? — питалися пізніше в Петербурзі мої знайомі, здивовані "дивною" мовою.
— Та ні! Не хочу, а не не вмію! — виблискувала очима кароока красуня. І схрещувала на грудях руки. Цей рух одягав її — як Ботічеллієву Прімаверу, — барвистими квітками, вишиваними на її пишних рукавах. Я ще не договорила своє:
— Не розсвічуй? — а Васюк, що своїм звичаєм сидів коло рояля, взяв кілька акордів і заспівав м'яким, приємним тенором:
— Та не розсвічуй ще! В пітьмі блакитної ночі..
Приємно думати нам голосно удвох...
Співав по-українському. Володів бездоганно цією мовою, як володіло нею багато осіб, що мешкали з діда-прадіда на Україні, у своїх родових маєтках, хоч і часто українцями ні з походження не були. Так, наприклад "римлянин" маляр Котарбінський, або сивоусий, блискучий генерал "Світле його Величество" граф Сергій Сергійович де Бальмен, що говорив рафіновано-елеґантною українською мовою:
— Як сам Мазепа! — всміхався з-під срібного вуса Сергій Сергійович.
— Чи ж тільки це відібрали у мене!
Чи горда пані Наталя Путята, про яку "ввесь Петербург" розповідав анекдотку: великий князь Олександер — "князь Сандро" — вуйко царя Миколи ІІ, — виявив здивування, що не додано жадного титула до ймення Путята — ...старого, як Володимирова Русь!
— Impеratrice ne suis, duchеssе — no daigne. Putiata suis!1) — відповіла пані Наталя, парафрозуючи історичну відповідь, при подібних же обставинах, французького аристократа Rоhan'а.
А Васюк, коло рояля, сплітав далі в ґірлянду музику і слова. Легко, без жадного зусилля. Немов читав їх. Я простягла йому нотний папір.
— Не треба! — відсунув його Васюк. — Хтось іншнй запише.
Кілька день по цьому вечорі я від'їхала і повернула знов щось за два-три роки.
В крамниці Ідзіковського, де продавали книги й ноти, побачила знаний романс. Тільки з російським текстом і підписом відомого тоді композитора "сальонової" музики. Це нагадало мені той зимовий вечір. І при зустрічі сказала про це Васюкові. Він тільки всміхнувся:
— Чи ж тільки це відібрали у мене!
Драмою Васюкового життя було його подружжя з Марією графинею О'Рурк, скаліченою — як і він, — чужою культурою, якої прийняти вони не могли.
З походження ірляндка, Марія Миколаївна О'Рурк хотіла бути росіянкою. Адже народилася в "Росії" — у Києві і говорила російською мовою.
Однак думати й жити як росіянка не могла, бо ж таки росіянкою не була.
Повній життєвої сили, здоров'я і енерґії "Манюні", як звали в родині О'Рурків Марію Миколаївну, (і це українізоване наймення вказує, наскільки всмоктувався український дух у всі верстви товариства) не вщепили жадних ідеалів, жадної віри. Як, зрештою, і більшості панночок — "баришень нашого кругу".
Цим упривілейованим істотам, власне, не було чим жити: забави, танці, театри, флірт, в якому серце не бере участи. Є бо це лише спосіб "загнати нуду", "вбити час". До цього домішується трохи "обов'язків": встигнули до 5 год. вечора закінчити примірювання у швачок та кравців, відбути відвідини у модисток, ювілерів. Виконати уложене на цей день візитування та ревізитування. І знову — вечір. А з ним — баль, премієра в театрі й таке інше.
— Жах! Людина не має часу ні на що!
Правда, ще лектура забирала час. Не читати бо було некультурно. Читали, зі снобізму, англійських авторів. І це було нудно. Тож по розвагу сягали по книжку французьку, на жаль, однак, переважно з творів, що — "foul scandal!".
Це не могло наповнити життя здорової істоти. Тоді було лише два виходи: вести далі це існування, чекаючи, щоб воно перейшло в байдужість, або — сягнути по "наркотик", що не мусів бути морфієм або кокаїною. Існують бо сильніші отруї. Напр., Монте-Карльо або хоч і без нього "пекельна" гра в карти. А передусім — любовна гра. Жінки — сп'янілі поклонінням перед ними. Чоловіки — сп'янілі "здобуванням". Шукання забуття в коханні. Хай і хвилинному. Чи ж це важно комунебудь?
Марія Миколаївна вибрала останнє. Була дуже гарна, навіть більше — чарівна. Не перешкоджав ані її незвичайно високий для жінки ріст, що так не в'язався з пестливим найменням "Манюня"! Отож: за всяку ціну — піднесення темпу життя! Тремтіння нервів, вібрації їх — до шалу!
"Ірляндська арфа" мусіла бреніти. Васюк же не дав собі ради з "заморським інструментом".
І Марія Миколаївна затужила стати "героїнею". Забажала слави "Кармен".
Та годі бути героїнею без ідеалу. Бо героїзм виростає у світі духа. Не в кабаретовому повітрі, напоєному істеричними мелодіями нічних забав.
А щоб бути "Кармен", треба понад усе любити вільну волю. Не боятись ні життя, ні смерти. І бути готовою заплатити власним життям за хвилеву примху. "Баришні ж нашого кругу" однаково бояться і жити, і вмерти.
У цьому гарячковому вирі Васюк, як дон Хосе у Меріме, — не міг відірватись душею від своєї "рідної Наварри". Тільки герой Меріме не міг повернути до рідного краю, бо вбив свого старшину, став контрабандистом і двері почесного життя замкнулись перед ним.
Васюк же не міг притулити спрагненого серця і духу до "рідного" йому краю, бо не знав його...
Його у нього вкрали — як ті, ним скомпоновані романси. Дарма, що рід Тарновських зрісся з українською землею. Вуйко Васюків заснував у Києві гарний багатий музей української старовини з багатими збірками зброї, килимів, порцеляни, старих портретів. Його самого портретував славний маляр Ілля Репін. Портретував у гетьманському жупані, спертим на гармату, немов би вичікуючи. Навіть цінний, історично-науковий журнал "Київська Старина", що виходив у Києві, у російській мові, бо інакше не можна було, постав під впливом родини Тарновських, "душею" бо "Київської Старини" був пан Забелло, литвин родом, жонатий з тіткою Васюковою — пані Софією.
Всього цього було аж занадто багато, щоб Васюк міг забути, хто він такий і з якого краю.
Але, видко, було цього і замало, щоб збудити приспану свідомість...
__________________
Пролетіли й мирні, й бурхливі роки.
Бурі підвіяли все, що було колись живою дійсністю, життям, барвистим і багатим на надії...
І от, перед початком цієї війни, европейські часописи принесли звістку — як "відгук колишнього скандалю", — про смерть Марії Тарновської в Неаполі, де убога і нещаслива людина ніколи не почує себе "чужою".
Вмерла Марія Тарновська у великій вбогості. І ще більшій погоді духа. Стала побожною католичкою. Існувала ж тим, що продавала на вулиці з кошика помаранчі. Ірляндка знайшла ясність і спокій душі, бо повернула до рідного ідеалу, за які боролися і терпіли її прадіди — підтримувала її віра предків, притаманна "народові св. Патрика".
Васюк скінчив життя на французькій Рівієрі, як співак-куплетист в кабареті... Одинокий-самітній, серед чужинців, що шукають лише забави. І, мимохіть, насувається сумна думка, чи не підсвідомо-стихійний рух штовхнув цього рафіновано-культурного інтеліґента до джерела, в якому топить свої жалі і біду український селянин, коли пожежа знищить йому хату, а градом виб'є врожай!... Зі всього бо окрадено його. Тільки пісня, й шинок лишилися йому.
1) Імператорицею я не є, княгинею — не зволю. Я є Путята.
[Наші дні]
01.06.1943