Репортаж
Львів, 22 квітня.
КРІЗЬ ВІДКРИТЕ ВІКНО
Від кількох днів не пізнаю своєї жінки. Така звичайно тиха, згідлива — нараз як не та стала. Ходить задумана, мало говорить, по ночах будиться і думає... Не питаюся, яка тому причина. Сам знаю, бо й сам те саме думаю. Бо якже ж? Крізь вікна, що виходять на просторе подвір’я, видно й чути якийсь нещоденний рух, тріскотню від вчасного ранку, виносять для чищення матераци, фотелі, якісь допотопові канапи, видно миття вікон, виразно чути туркіт змиваної долівки — все те якось добре знане, колись мило очікуване, а тепер воно відганяється в серці лиш як спогад. Зближаються свята, а з тим велика зміна у програмі щоденного, такого дуже тепер сірого дня. Традиція кличе. Вона велить забути всі турботи воєнного часу, велить гідно приготовитись до великого празника.
І моя жінка, вирвана зі своєго щоденного настрою, паде у вир святковости; здіймає образи, килими, чистить матераци; притому стала якась веселіша, навіть поспівує стиха. Нараз щось пригадала собі. Бере свої замшівки, оглядає і з докором глядить на мене. Мовчу, щоб не викликати традиційної передсвяткової бурі. Відтак жінка бере капелюх. І знов той самий небезпечний погляд очей. Чую, що треба закінчити дію, і вийти. І коли виходячи, здавалось мені я врятований, нагло чую: — Добрий чоловік все пам’ятає про свою жінку. Ось пані Кудловська дістала вже від свого мужа новий капелюх, мешти, він постарався вже про муку, яйця, масло, м'ясо — а ти що? Та пішов би ти до міста, тa купив би щось на свята, тa придбав що для мене...
НА БАЗАРІ
Мене вже нема. Іду, біжу, кудись просто себе. По дорозі гублю тяжкі слова обвинувачення жінки-прокурора і попадаю на... базар. Сам не знаю, як це трапилося, а так якось просто, на сліпо. А може теж з традиції?
Вже з далеке видно товпу людей, чути різні голоси, накликування. Все те ворушиться мов кип'яток у величезному казані. Підходжу ближче, може що куплю. Зупиняють перед торговою галею. Не пізнаю. Обдряпана, крізь отвори в стінах видно прохожих... Тут і нагадалися мені ті славні часи, коли тут кипіло життя, народ ходив юрбою, тиснувся до різників, торгував, перебирав... Будинок торгової галі був неначе великий вулик, до якого яток підходили й відходили люди, як бджоли до своїх "очок".
— Пане Кміть, тa ж я вас так просила тому тиждень худенької шиночки, а Ви мені що? Сам товщ! А яка тут кість! Ні, я вже в Вас ніколи нічого не візьму.
— Та, пані добродійко, вибачте, якось забув за обіцяне. Зрештою увесь товар такий. Прошу не гніватися, на будуче продам щось прекрасне.
Пані "добродійка" підсміхнулась вдоволено, глянула протекційно на своє довкілля і... взяла шинку.
— Цілую ручку, пані добродійко, і "Веселих свят" — заінкасувавши гроші і низенько вклонившись, промовив крізь ніс пан Кміть.
Так недавно це було, а все ж видається немов це сон. Пан Кміть і його "содруги", славні яричівські й яворівські різники мали гарні шиночки та й смачні ковбаси. Бувало в передсвятковий час панове яричівці та яворівці у білих хвартухах і з довгим, вузьким як шпага ножем, оточені справжніми горами шинок, полядвиць, ковбас, тощо, самі череваті мов гарбузи, з трудом повертались серед цій повені м'ясива, відрізували довгі кусні запашної ковбаси, відважували рум'яні брили шинок, загортали в папір, бажали всселих свят... А люди вередували: "То не таке'', "це не таке", а "мій не любить товстого", а "щоб не була груба шкіра", "а чи свіжа" і т. д. А на прилавку свиняча голова із заплющеними очима, здавалось, прислухалась усій цій критиці над своїм "я" і, мов справжній мудрець, не реагувала на докори.
Іду... З усіх боків падають "солодкі" слова крамарів.
Є тут і "справжні" крамарі, ті, що мають дозвіл. Продають всячину: фарбу, свічки, пасту до обуви, нитки, якесь залізо, патефони, тощо. Увесь цей крам колись не міг числити на масовий збут, а тепер він удостоївся гідности товару, як тут його називають.
— Пане, пане, — підходить до крамара з патефонами "наш" дядько і просить — пошукати йому серед копиці ґрамофонних пластинок "Гандзю".
— Та десь тут є. Але трохи вищерблена. Не шкодить, дешево продам. І крамар накладає пластинку на патефон. Чути дещо захриплий голос знаної пісні "Гандзя".
Там дальше інші "відділи". Ось відділ, над яким можна б поставити напис: "Нафта". Скільки тут різних баньок, бляшанок з автомобілевої оливи, пляшок... Усе те стоїть таки на землі. Наливають, переливають (хто має свою пляшку), торгуються...
Ось кінчиться ця невелика площа, що нагадує маломістечковий ярмарок, площа торгових містерій славного города Льва.
Вуличка веде вбік. Там знову площа. Зразу мала, якби передсінок, а там справжня велика торговиця. Людей, як мурашок. Тут "відділ" галянтерії й конфекції. Усе тут можна купити — від хустини до носа, аж до простирала, чи іншого накривала. Різна гардероба, мужеська й жіноча, є дещо й для дітей.
ЗНАХОДЖУ ТЕМУ
Нічого я не купив. Вертаючися додому, подумав я мимоволі: "Що скаже жінка, я ж нічого їй не купив?" Але вмить себе потішив: Хоч нічого не купив, але за те побачив передсвятковий Львів і... знайшов тему до статті.
[Львівські вісті]
23.04.1943