Ірод

— І дійсно, сам ти, на власні твої очі бачив ту чудодійну зорю? І небо, що відтулилось? І чув ті надземські голоси, які стверджували, що дитина та є дійсно Божий Син, надія народів?

Геліодор — „тінь тетрархова", як називали його дворяни, постелився листом і росклав руки:

— Міцний володар сам знає, що Геліодор не може вірити темним байкам темних вівчарів. Зрештою, дозволю собі гадати, що й тобі, великий, байдуже, — чи Божий то Син, чи ні, пророк чи майбутній їхній ватажок десь там народився. Хіба ж Ромул і Рем не обидва були синами Марса?! Але ж переможцем може бути тільки один. Це — ти, наймогутніший...

Тетрарх нетерпляче перепинив рабське красномовство:

— Стривай, але ж маги? Халдейські мудрці, щось же вони тямлять. А говориш, що сам бачив, як вони вклонялись, як принесли дарунки. Ти ж сам чув їхні пророцтва.

— Не можу я, твій найвірніший раб і послушник, сказати, що не бачив того, на що дивились мої очі, або не чув того, що ввійшло в мої вуха...

— І не повернули... Не прийшли назад до мене, хоч і наказав їм я це цілком певно, — думав у голос тетрарх.

І ці думки так його дратували, що під його лівим оком засмикало й швидко замиготіло нервове тремтіння. Як завжди, коли Ірод втрачав розвагу.

— Може пізнали тебе? Чи ти прозрадив, йдучи з ними, що я тебе післав назирці?

— Хто б посмів тебе зрадити, сонце всесвіту? — підвів на Ірода повні песької вірности, але також і легкої тривоги, очі Геліодор. — Мудрість твоя, промінний, трохи осяяла й мене від часу, як в орбіті світла твого я перебуваю. То ж, ні, володарю, я не йшов з ними, лише за ними. Не відступав ані на крок. А в печері Бетлемській був я поміж пастухів, кочовницьким вівчарем переодягнений. Мудрці ж, як зволив ти назвати мандрівних отих зорезнавців, злякалися твоєї справжньої мудрости, і втікли. Втікли, пануючий, бо ж зрозуміли, що їм місце між пастухів, а не за володаревою учтою...

Ірод витер чоло рукою.

— Угу... Учта... Так, ще сьогодні та учта... Стільки тих турбот і праці... А тута маєш ще того Месію, Спасителя народів...

— Та що таке перед твоєю міццю Месія? — зайшовся щирістю Геліодор. — Лише єдине твоє слово, єдиний рух твоєї всевладної руки...

Ірод прижмурив стрибаюче око, а другим трохи призирливо дивився на свого найдовіреннішого слугу. Знав ціну улесливих слів та запевнень вірности, але також знав ціну своєї влади, і розміри слухняности, з якою приймали кожну його примху покірливі підданці. Прижмурив і друге око, а губами глузливо посмі- хувався. Справді: кого він має боятись? Плазуючих рабів, котрим дарує злото? Чи тих, що не золото, але щоденний хліб діставали з його ласки?

Зробив рукою недбалий знак, що хоче лишитись сам. Геліодор, радий, що обійшлось без вибуху гніву, склавши на грудях руки, прикрашені перстнями та бразолетами, й кланяючись раз за разом, відступав до дверей, не обертаючись до володаря спиною. Нарешті замовкло бряжчення його нашийних прикрас, ланцюгів та амулетів. Важкі фалди заслони-килима повисли нерухомо над виходом і в покою тетрарховім запанувала — повна тиша, Ірод лишився сидіти в своєму кріслі, що нагадувало курульне. Його тяжка думка розкручувалась помалу, немов повільний віл тяг велику вагу на високий копець.

Нехай би, дійсно, Син Божий!.. Нехай собі... Чи ж мало було їх на світі, синів богів та богинь?.. Діоніс, Феб, Аполон... Дічна... І, що з того? Вибудують кілька нових храмів, настановлять нових жерців, назначать нові святкування. І добре. Ні світ, ні людство на цьому нічого не втратить. Навіть придбає нове джерело розваги та забав... Але ж те дивовижне вірування, з яким він здибався тут, в Юдеї! Цей Месія ніби то має відобрати владу всім володарям, стане одиноким, за ким підуть, кого будуть слухати всі. Він обіцяє радість і життя вічне... „Хто ж ти, що боїшся людини"? — згадав слова, читані в тих незрозумілих, таємних і темних пророцтвах юдейських. Студіював їх, бо ж той загадковий прийдешній Месія чомусь не йшов йому з голови. — «Боїшся людини, яка вмірає, а Господа Творця свого забуваєш", — говорить їхній пророк Ісайя. — „Щоденно тремтиш перед лютістю гнобителя, що надумав стратити тебе"... Хм... Для них — гнобитель, це він, тетрарх... Ах, на всіх безсмертних!.. Добре! Коли ж він гнобитель, то мусить він їм показати, народженим, і ненародженим, і мудрцям і пророкам, що там, де є він, Ірод-Тетрарх, не може й не буде іншого володаря, як тільки він сам. Досить! Жадних Месій, жадних спасителів, і жадних надій! Він дбає сам про всіх, й нема їм чого ані надіятись, ані виглядати спасіння. Без пророків він і сам добре знає, кого взяти під захист, над ким простягти руку караючу... Але треба цей... непорядок якось припинити...

Підвівся й підійшов до вікна. З-за відтягненої заслони вилився на нього промінчастий пурпурний водограй ясу з вечірнього сонця. Пурпур послався йому до ніг, одяг його світляним плащем, увінчав червоною авреолею.

— Почекайте! Я таки знайду на вас незабутній спосіб! — промимрив відвертаючись від сліпучого проміння. — Не забудете довго мого наймення!..

Здалеку долітали різкі згуки сурми. То сповіщали з юдейського храму, що настала година офірування й молитов...

А ввечорі розмови гостей, співи, флейти й арфи не розгладили зморщок на тетрарховому чолі й не втишили підстрибування його повіки. Він все думав, автоматично перекидаючи з руки в руку охолоджуючу кришталеву кулю й помалу висмоктував келех за келехом охолодженого снігом вина.

Гостей огорнув неспокій, котрий щодалі збільшувався. Ох, ті турботи на чолі володаря, це ж — хмари на небі: що більше їх, тим неминучіша хуртовина! Яка ж причина? Вісти з Риму? Нездоровля?.. Ой, ой, хто ж буде в неласці? На кому зірветься досада панська ?

Поривами холодного вітру перелітали подібні невисловлені питання, а прикрашені вінками голови схилялись одна до одної, питаючись лише поглядом.

Раптом блиснули тетрархові сіро-оливяні очі. Наче вмить помолодчало обличчя. Ірод упявся поглядом в рудоволосу сирій- ську танцюристку, що звивалась перед ним на широкому килимі. Танок її був низкою поз, переливчастих, мов гра хвиль, змінливих, як форми хмарок. Хвилинами її всю накривало мідяно червоне волосся, хвилями виринало алебастраво-бліде обличчя й пружний торс рясно обвішаний дзвонячими прикрасами. Дим ладану з золотих кадильниць інтригуюче сповивав дівчину, творючи ніби якусь містерію в хмарі.

Тетрарх, не відриваючи очей від танцюристки, нахилився до Геліодорового вуха. А той з радісною слухняністю схилив голову, щасливий, що зрозумів й поділяє захоплення володареве, котре розжене тучу. Але ж враз обличчя „тетрархової тіні" вгасло.

— Наказую без проволоки вимордувати всіх хлопців від двох років і нижче, — спокійно проказав Ірод. Найпильніше перевести наказ у Бетлеємі та в околицях. Месія — людина не вратується. Бога ж вбити не можна. Зрештою, — тетрарх усміхнувся на повні уста, — Бог мені нестрашний, бо ж наші шляхи ріжні й не можуть зустрінутись. Нам — не подорозі.