На Подесні розцвитала мабуть, уже черемха і такі духмяні були левади над Соймом, але їх осьде не було, не було їх — і ні вітеp, ні лєгіт не доніс би їх пахощів так далеко сюди, на сонячну, блакитнонебесну, чужину.
Ця чужина! Хоч і яка вона привабна й ясна, а таки ніколи, ніколи не заступить рідної землі і той, хто, відбившись від дому, мандрує світами, закоханий у нeбо Умбрії, в лазур Андрії, не позбавиться сумовитого блеску в очах і завсіди буде самотній, безмежно самотній.
Так цей панок, високий, та сутулий, із зовсім не напудрованим волоссям, скоріше в Копицею чорного волосся, що висмикувалася з під трирогого капелюха, закинувши на рамя такуж чорну кирею, caмoтньо вийшов із заїзду при бернардинській вулиці, у богобоязливому місті Відні і пролежував свій шлях, прогулянку, мережану міркуваннями й розважуваннями, здовж тінистих садів біля Бурґу.
Відень, на той час столиця музик, композиторів, мистців із Господньої ласки чарував усе єство чужинця. Хоч він і вертав ся зі сонячної Італії, де так багато нових задумів і багато вже довершених діл закінчив, хоч і прадавня Болонія і тихий Неаполь залишались у памяті сяйними, лагідними спогадами, Відень, цісарський Відень голубив його, невідомого нікому мандрівця-чужинця.
Місто цвило, пахніло садами, як звичайно на ранній весні, шумувало тим незбагненим, завсіди хвилюючим зеленим шумом, місто посміхалось очима жартовливих, дебелих красунь, жартами веселих гапіїв, гульвіс, простого, але привітного люду. У віденському Бурґу сидів молодий імператор Йосиф, зичливо настроєний до муз приятель народу, а в концертних салях панував всевладний найясніший Моцарт, композитор Господній, майстер майстрів і мистець над мистцями.
В мандрівцеві, не дивлячись на його доволі занедбаний вигляд не було нічого з того, що прикметне для мистців. Він глядів ясно й спокійно, думки його плили розмірено й розважливо як у звичайного бюрґера громадянина а коли посміхався, коло уст лягала дивна риска: поблажливости, зрозуміння для метушні людей — властива тільки тим, хто займається стислими науками, математикою й хемією. Але чиж не була музика божеською математикою?... Твором найбільших майстрів всесвіту, його гармонії, могутньої рівноваги, заснованої на числах і незахитаних законах. Велич будівництва тонів іноді проймала тремтінням невідомого у чорній киреї. І, коли вдавалось йому збагнути хоч на мить тайну гармонії, спокій, невколиханий спокій огортав його душу і відходів від клавікордів, ясніючи гордою рівновагою: він бо пеpемaгaв у собі хвищу хаосу, що іноді лютувала в нутрі його істоти.
Цей непомітний мандрівець, що не різнився нічим від юрби інших, виписав позавчора своє імя й прізвище в книзі заїзду при Бернардинській вулиці, але воно нікому нічого не говорило і так і затерялось між сотками інших імен і прізвищ. Тільки два молодики із Перемишля, що опинилися тут для студій в новозаснованому "Барбареум"' мимоходом глянули на нього, коли йшов усміхнений старовинним подвірям, оплетеним блющем і виноградом та взявся за клямку важкої брами у виді левової голови. Це був земляк — Дмитро Бортнянський із Глухова, по фаху капельмайстер. Але питомці не підійшли до цього, просто тому, що він їх зовсім не зацікавив: звичайна, cipaвa особистість, навіть не елеґанта, видно не грошовита, така cyпepeчна до пишного весняного Відня, що так і причавив земляків із перемиської капітули, поглинув без вороття все їхнє дрібне провінційне єство.
Зустріч Дмитра Бортнянського із Вольфґанґом Амадеєм Mоцартом не повелася. Композитора не було на той час у Відні й капельмайстра, що вже першого дня завітав до нього із партитурою своєї опери "Квінто фабіо", виконуваної в Італії, приймала і відправляла майстрова сестра, тиха, ввічлива жінка, що жила в тіні свойого брата. Вона сиділа із капельмайстром Бортнянським у салоні, де розчинено вікно й бузок вривався сніговими пупінками в кімнату, де було багато менших і більших картин, сувенірів на етажерках, майстрів клавесін і важкі свічники. І все було спокійне й рахманне мов весняний легіт, мов сонячність травневого ранку, мов його незаколочена тиша. Бортнянський хотів дихнути повітрям дому, де творив майстер. Але дім без господаря був мертвий, нічий. Клавесін припав уже легким пилом, проміні тягнулися через жалюзії, через бузок і виноград золотим шляхом, що мерехтів — може цими доріжками танцювали лісові ельфи. І було пусто, переважно було на душі. Візита докучала. Мистцева сестра чекала мабуть, коли відійде цей мандрівець, от такий із тисячі багатьох. Він навіть насмілявся непокоїти її брата проханням про оцінку якихсь його опер. Так якби Вольфґанґ Амадей мав на читання творів якихсь невідомих нотописців. А цей гість був виїмково нудний, сидів мовчки, слабко шепотів щось по італійськи й по німецьки, не знав, що робити із партитурою, капелюхом й рукавицями, оглядав неввічливо кімнату, наче запамятував її. І тільки раз посміх осяяв його сіpе, хмуре лице; тоді в куті уст лягла ця нещадна, дратуюча, глумлива риска. Моцартова сестра не любила церковних роспівів і цей гість, що знечевя спалахнув, назвавши Баха, немов обдало його сонце жмутом тихого проміння, видався їй знечевя таким самим черствим, нерадісним гугнявим органістом, засудженим на вічне животіння в холоді склепінь якогось гулкого собору.
Врешті, він підвівся, мяв у руках рукавиці, капелюх.
— Я скажу, я скажу братові, промовила пані, таким самим тоном, яким говорила до соток прохачів, адораторів, до юрби проминальних знайомих, гостей; брат радітиме, що ви заходили перед виїздом до Санкт Петербурга, мій брат збирається до Санкт Петербурга і він радо читатиме вашу оперу...
Але Бортнянський злякано стиснув папку з нотами під пахою.
— Та чи припаде вона до смаку панові Моцартові? — тихо проказав він, — та й чи матиме він на це час, а я маю лише один примірник, мої pечі всі в рукописах...
"Хто видав їх?" — подумала про себе майстрова сестра — "який нецікавий, який нудний чоловік, як мало в ньому життя..."
Музика — це сонячність, це погожість, це захват, це гимн життю, радісний, могутній гимн. А від цієї людини тхнуло плісню церковщини, ладаном, мертвеччиною пoхмypих, старечих мурів. Моцарт і Бортнянський! Цього прізвища не могли б навіть вимовити як слід у Відні. В Італії грали його опери, бо знали, що це стипендист імператориці й хто зна, може б дослужився до директорства у придворній капелі. Але у Відні... О ні, там не було ніякої протекції. Там треба було бути дійсно майстром, шафарем нового й прекрасного.
Тихі були кроки Бортнянського по віденських майданах і заулках. Він не мав уже тут що робити. Моцарта, якого прагнув побачити, у Відні не було, автім навіть якби він і був, що сказав би йому?.. Це все, що займало Бортнянського було не модне, не від мира цього, тхнуло старовиною, а опери його були ще, (самий він це чудово знав) слабі парафразування Італійців.
І він другого дня всів до диліжанса, що вертався на північ, до Цнайму, Брюнна на Краків.
*
Одна з весен спокійних уже політтів, весна 1826 року гриміла над цісарським Віднем. Великдень був ранній того року, як ця провесна була несподівано рання, хоч хмарна й холодна. Із церкви св. Варвари виходила святкова юрба: крилошани, питомці, галицькі приїзжі, віденці, що заходили в церкву цікаві на східний обряд, на співи могутньої капеллі. Сонце вийшло з-за хмар, блідо совгнулось по калюжах, що розмерзались. Галич тічкою зірвавсь із голих ще каштанів і лип. Пахло відлигою, талом. Дунай рушив. А добродій у зеленкавому сурдуті, з паличкою, повязаний грубою косинкою, похмурний мов би лице йому заступила хмара, з камяною посівілою головою ледви ішов, не глядячи на нікого, крізь юрбу. Йому кланялись, скидали шапки. Його тут знали. І він, завваживши знечевя якесь знайоме обличчя, сердито підступив.
— Хто писав доспіви для цієї капелі, це поважна річ, ви напевно знаєте?...
— Царський капельмайстер Бортнянський, шановний пане ван Бетговен, — промовив — кланяючись вічливо, віденський елеґант, бувалець Бурґу.
— Як ви сказали, скажіть ще раз?... Добродій із левовою головою наставив вухо, відкинувши буйну гриву, він не чув, він дуже зле чув.
Знайомий повторив. Він ще додав, що Бортнянський нині вже покійний; він помер торік.
— Це поважна річ, це могутня річ, такий уклад рідко коли можна почути. А я й не знав... я не знав, що він вже помер... зрештою всі там будемо... всі...
І Людвик ван Бетговен продовжував свій шлях до тихого дому через людний Відень, продовжував самотній. В його важкій, втомленій голові ще відзивались скравки великодніх роспівів Дмитра Бортнянського. Але що далі, то все тихіше, тихіше, поки не замовкли зовсім.
Відень, березень 1942
[Краківські вісті]
05.04.1942