Гаптована смерть

О, ці страждання невимовні,

Нестерпний вереск смерті,

Коли холоне кров у жилах…

Цей жах, цю кровотечу не спинити

Й нікому з нас не знести це прокляття.

Та є від цього ліки – тут вони,

Шукати їх не треба на крайсвіту,

У невідь-кого…

Есхіл. «Хоефори»

В мене ж турботи тільки одні,

Як з ясним розумом вмерти мені.

…

Хто ж бо зневажить страшну її сталь?

Той, в кого совість, як чистий кришталь...

Григорій Сковорода. «Всякому місту – звичай і права»

Ця стаття – один з тих випадків, коли наче мусиш віддати борг. Борг за враження від добре зробленої роботи, про яку ти змовчав, а сказати було варто. Тим паче, що в неті про неї мені вдалось знайти лише єдину статтю. Отож, нехай запізно, але повертаю:)

Фестиваль театрів

В рамках проекту «Фестиваль театрів», започаткованого новим художнім керівником театру Лесі Українки Павлом Ар’є, у грудні минулого року до Львова приїжджала Лариса Кадирова з моновиставою «Не плачте за мною ніколи» за оповіданням Марії Матіос. Завданням проекту «Фестиваль театрів» є привозити до львівських глядачів вистави з інших міст країни. І це таки важлива штука, адже ми надто мало знаємо, що ж там робиться по українських театрах, особливо – не в столиці. Навіть спеціалісти у нас не настільки добре обізнані з театральним життям інших регіонів і багато чого не бачили, тим паче «наживо», що вже казати про середньостатистичного глядача. А це ж одна з тих артерій, якою б мала здійснюватись культурна пульсація і зв'язок між регіонами країни. І, яким би не був реальний рівень вистав, що вже побували у Львові в рамках цього проекту, він дозволяє львів’янам побачити досить резонансні постановки (в основному – все ж таки поки що київські), скласти про них свою думку і мати загальне уявлення, що робиться в театральному житті України. За інших обставин ми хтозна-коли б їх переглянули, і чи переглянули б взагалі?

Моновистава «Не плачте за мною ніколи» – спільний проект Київського театру Івана Франка та Херсонського театру Миколи Куліша. Актриса – з Київського театру, режисер (він же й художник постановки) Сергій Павлюк – головний режисер Херсонського. Прем’єрні покази відбулись у Херсоні, потім вистава прописалась переважно у Києві, хоча, наскільки я розумію, левова частка її прокату – гастролі. Бо ж вистава невеличка, єдина актриса, реквізиту не так вже й багато, для закордону цікава «народним колоритом», а, крім всього, треба визнати – якісна.

Смерть

Оповідання «Не плачте за мною ніколи» – це розповідь старої Юстини: історії про її та чоловікову труни. Вони колись надумали собі про всяк випадок виготовити їх заздалегідь, і з тих пір «позичали» одну вісім, а другу – аж дванадцять разів. Сама по собі досить екзотична для нашого вуха оповідка «позичань» труни, приправлена історіями (часто – досить курйозними) кількох десятків небіжчиків, котрі встигає розповісти баба Юстина, сприймається з цікавістю. Власне, і починається історія з «фантастичного елементу», що з одного боку – інтригує, з іншого – переводить цілком сьогочасну реальність в простір міфу – зі згадки про божевільну Маріку, котра здатна передчувати появу смерті у селі. Попри легкий, часом навіть веселий тон оповіді, центральна тема твору – смерть. Смерть, від якої ніхто не втече, як закономірний кінець цього життя. Скільки в цій оповідці від молодої 40-річної авторки (написана у 2000 році), скільки народних вірувань – це тема для досліджень етнографів. Важливо, що все ж саме координати народного світогляду стали основою твору.

Як же в принципі можливо освоїти цю проблему смерті? Як увіпхати в своє сприйняття своє не-існування? Як подолати тваринний страх перед цим ненаситним непроглядним проваллям? Перед яким втрачає сенс ВСЕ? Як дають собі з цим раду різні культури? Сучасну поп-культуру часто звинувачують в хованні голови в пісок перед смертю, винесенні цієї теми за дужки. (Хоча це суперечлива теза. До прикладу: перший епіграф до статті, хто впізнав, – це епіграф до останньої частини «Гаррі Поттера», котрого важко не зараховувати до помітних явищ поп-культури. До того ж цей уривок – це переклад англійського перекладу, а не оригіналу – адже саме в англійській інтерпретації звучить акцентування проблеми смерті загалом. Тоді як в українському (та й російському) – лише тема кровної помсти, тобто, тут свідоме переакцентування саме на проблему смерті. Масова культура досить часто здатна акцептувати і транслювати на доступнішому рівні ідеї, що продукує більш висока культура). Висока міська культура, особливо, якщо позбавлена сакрального елементу, розглядає смерть як окремий феномен, тому перед темою смерті найчастіше ціпеніє, як перед поглядом Горгони, в кращому разі здатна хіба ствердити сізіфовий абсурдний героїзм.

Народна сільська культура діє інакше. Вона не ховається від цієї проблеми, вона не замальовує її яскравими фарбами, «щоб не бачити», – надто помітна смерть в побуті села, надто великою Подією вона все ще там є. (У місті про смерть навіть у сусідньому будинку часто чи й знає хто?). І справа навіть не в тому, що вона «продовжує» життя після смерті, чи тим паче в тому, що вона її естетизує і ритуалізує. Вона просто вводить її в загальну канву життя, як необхідний елемент орнаменту, вона поєднує її зі всіма іншими явищами та подіями. І у цьому світоглядному гаптуванні смерть – лише один з елементів. Важливий, центральний, але «один з». І непроглядне провалля стає отвором у суцільній мережці, її закономірною частиною, що не суперечить цілому, не протиставляється. Страх смерті, страх абсурду – це передовсім страх тотального розриву зв’язків – зі ВСІМ у світі, – і тому загибелі всіх значень, сенсів і цінностей, котрі на цих зв’язках тримаються. Так от, в народному міфологічному світогляді все це мереживо зв’язків зберігається, вплітаючи в нього і смерть, роблячи зрештою і її саму сенсом та цінністю. І от саме цей принцип яскраво демонструє «Не плачте…».

Вистава

В повній темряві на огороджене по колу воринням подвір’я виходить Юстина-Кадирова з ліхтарем зі свічки у баночці з пшеницю, «бачить» публіку і вітається «Слава Йсу!» (у Львові їй відповідають, у Херсоні, принаймні на перших показах – ні:)). І цим задається спосіб існування – Юстина легко, невимушено і ненав’язливо спілкується з публікою, розповідаючи свої історії. Не вилазить глядачам на коліна, не змушує виходити на сцену, не кричить на них матом, не «провокує і виводить із зони комфорту» – цей інтерактив відбувається набагато легше і простіше. То перепитає кого: «А помниш такого-то?», – і у випадку ствердження тішиться «Помниш! Моя зозулько!». То дасть понюхати лаванди, якою перекладені її речі. То пояснить значення діалектних карпатських слів («А знаєш, шо то є?») – такий собі лікнеп для жителів Сходу і Центру, – і за це ще одне дякую творцям вистави (у Львові, звичайно, публіка всі слова знала; я на свою ганьбу десь четвертини не знав). І так створюється легка причетність глядача до дії, яка б розбивалась при більш агресивній взаємодії. (В Києві і Херсоні публіка сидить колом за огорожею, у Львові – під сценою, що ускладнило інтерактив, а попри те – взаємодія була, може, навіть і активніша).

Для тих, хто не читав оповідання, стає несподіванкою, що те «щось», накрите гуцульськими килимами посеред сцени, виявиться труною, коли Юстина зніме накривку. З неї вона діставатиме приготовані для поховання речі – одяг для поховання, хустки, рушники, стрічки – і розкладатиме все це на огорожі. Спочатку, попри те, що дія невимушена, подумалось – ага, ну це знайшли якусь фізичну дію, щоб актрисі було за що вчепитись, розповідаючи. Але вже за хвилин 5-10 розумієш: ні, дія логічно, а не лише художньо, виправдана – Юстина просто кілька разів на рік провітрює ці речі. І цю дію, закладену в оповіданні, режисер перетворює в метафору-образ вистави: порожня і холодна сцена потроху розквітає кольорами, орнаментами, вишивкою, ткацтвом і т.д… В такий спосіб цей міні-світ не просто розфарбовується, але й освоюється, стає придатним до Життя, впорядковується (речі розкладаються симетрично і по порядку).

Зрештою, цей непомітний на перший погляд, наче звичайний порядок не є побутовим, – як не є зовсім побутовою і сама Юстина, хоч і поводиться наче звичайно, без претензій на якийсь символізм своєї постаті. Проте й вдягнена не побутово (хто ж це вдягає святкову вишиванку та кептар до роботи!; хоча спідниці цілком повсякденні – данина «правді життя»), вона таки постає символом. Саме вона той кольоровий живий вогник, що розфарбовує світ, саме її стараннями він розквітає, саме вона носій цих кольорів і візерунків, – вона творить Міф із буденності. Зрештою, і робота її насправді не побутова: Юстина лише розкладає речі, вона не збирає їх назад, – і вистава завершується на піку кольорового буяння. Навіть більше – Юстина з поховального одягу формує на віку труни наче свого двійника, довершуючи його ніби зімпровізованою головою ляльки-мотанки. І цього двійника та труну – поєднує стрічками з воринням, з розкладеними на ньому по колу речами, а через них – з усім світом, – от ніби отой опредмечений зв’язок, про який я тут стільки розводився. І світ стає цілковито сформованим і пов’язаним. А смерть – вигаптованою у ньому:)

Є у виставі і моменти осучаснення, але абсолютно органічні. Наприклад, міркуючи про смерть, Юстина нагадує «А скільки там зараз наших хлопців гине?…» – і це не виглядає кон’юнктурою, грою на популярності теми, ні – будь-яка стара жінка-прототип цієї Юстини обов’язково про це згадала б, і саме так би і сказала. І тому навіть нечесним було б в театрі, розмовляючи про смерть, обминути цю тему. Тоді зовсім інакше і виразніше звучать слова «Я так собі міркую: живе, якщо воно живе – то воно хоче жити. І навіть за скривджену звірину гріх маємо, а що вже казати за людину?!».

На youtube можна переглянути запис перших прем’єрних показів (у січні-лютому 2015). Вочевидь, вистава з тих пір виросла (мала ж бо прокат не лише в Україні, пройшла випробування і зарубіжною публікою). Розповідь стала плиннішою (фізична дія вже не відволікає від розповіді, не робить пауз), спілкування з публікою – насиченішим, повнокровнішим і ще легшим, діалект звучить природніше. Хоча на початку вистави досі діалектна вимова час від часу трохи ріже вухо своїм утрируванням, наче навмисною педальованістю, проте вже десь до середини дійства це враження зникає. Думаю, вистава і далі буде розвиватись та «витончуватись».

На зустрічі з режисером і актрисою, що була по виставі, багато хто з глядачів зізнавався Ларисі Кадировій: «Ви мені нагадали мою бабцю», і я – не виняток: все згадував моментами то одну свою бабцю, то іншу, то її сусідку… Така впізнаваність роботи актриси – той гачок вистави, що змушує вірити і приймати оповідку як правдиву. Але ще приємніше було бачити, наскільки вільно і невимушено почувається пані Лариса після вистави, як відповідає на питання, дещо навіть в манері Юстини – але це не той випадок, коли актриса зі сцени тягне прийомчики і ужимочки в життя. Ні, на моє враження, це – той випадок, коли роль допомагає відкрити щось в людині, звільнити якусь досі нерозпрацьовану точку, збагатитись новою гранню, – направду, от саме таке враження. А це – ознака добре зробленої роботи.

Напевно, ця вистава не з тих, що потрясає. Вона не спровокує водоспад сліз, не шокує, не витисне, як лимон. Але не все те, що потрясає і шокує, залишає в нас справді тривалий слід. Буває, що дія твору, котрий наче й не викресав з нас бурхливих емоцій, триває довше, хоч не завжди ми її усвідомлюємо. Я не знаю чи це – саме той випадок, але робота, безумовно, достойна. Та «must see». А раптом якраз для вас вона – таки саме та?

P.S. І ще про один момент не можу не згадати. Досить велика зала театру Лесі Українки не була переповнена, але більшість місць – таки зайняті. Були актори з львівських театрів: прийшли з тієї ж Лесі, прийшла ціла делегація учнів Кадирової, що віддавна працюють у Першому театрі (для дітей), прийшли з інших театрів… Зі всіма пані Лариса віталась, ручкалась, впізнавала, розпитувала… З театру Заньковецької прийшла одна актриса. ОДНА. Крапка. «Не прийшли…», – наче ні до кого сказала пані Лариса на початку зустрічі…

Я розумію, що не завжди у всіх є можливість прийти. Що ніхто не зобов’язаний любити творчість Кадирової чи Павлюка і стежити за нею. Але ж… Навіть, якщо б мова йшла не про рідний театр Лариси Кадирової, і тоді б мене здивувало, що на виставу аж ніяк не останньої в Україні актриси в режисурі не останнього в Україні режисера – і то виставу добру, в якій є чому повчитись, – зі всього здоровенного штату прийшла лише одна людина. Але ж мова йде про театр, в якому Лариса Кадирова відпрацювала 30 років! На сцені якого була примою, і колишня слава якого – і її немала заслуга! Про актрису-легенду цього театру! Без перебільшення. В якому ще досі багато акторів, котрі мали честь грати з нею на одній сцені! І зараз, коли ця легенда приїжджає до рідного їй міста, з рідного театру – одна людина…

Це навіть не ганьбище для театру Заньковецької. Це – діагноз. Його самозацикленості, самозакритості, пихатості, законсервованості, небажанні ні знати, ні бачити нічого, крім себе, і, врешті, просто таки трупного закостеніння, а як наслідок – не тільки мистецького, але морального розпаду. І слава Богу, що Лариса Кадирова тепер не працює у театрі Заньковецької. Тому що вона все ще розвивається і має можливість грати такі от вистави, – подібні до яких не мають шансів народитись в заньківчанських стінах найближчі хтозна скільки років.