Виставою «Кольори» за п’єсою сучасного драматурга Павла Ар’є, прем’єра якої відбулася 9 липня, Перший театр закрив свій 102-й театральний сезон. «Кольори» є відомою п’єсою, написаною ще 2007 року, у Львові вистава за нею свого часу йшла в театрі Лесі Українки, а ще її ставили в Києві, Луганську та інших містах. Прем’єра на сцені Першого — відверта розмова п’яти героїнь про прожите життя, розмова з глибоким психологізмом та метафоричністю. П’ять жінок різного віку, в кожної свій колір, свій характер, своя історія.
Сезон закрито, завіса опущена, декорації розмонтовані. Але ще декілька днів тому зал був повний і на сцені окремий світ транслював свою історію. Світ, під назвою «Кольори».
Фарба перша: світло
Все почалося з темряви й тиші. У залі ще не стихли шепіт і шурхотіння, як світло прожектора увірвалося в простір. Білий яскравий промінь рухався по залу, освітлюючи обличчя людей в темряві на подобі лампи для допитів, ніби ми всі свідки цієї історії. Цей прийом задав тон усій виставі. Здавалось би, п’ять кольорів мали танцювати в танго між собою, показуючи глядачеві всю палітру. Але історія найстаршої з героїнь забрала з її життя кольори, залишивши лише білий і чорний, темряву і світло, щастя і горе — в кожного знайдеться своє трактування. І лиш фільтри на білому прожекторі в руках чотирьох дівчат, освітлюючи їхні обличчя певними кольорами, віддалено нагадують про прожите життя: як спогади, які виринають в пам’яті.
Фарба друга: звук
«Все минуло, як у танго». І справді, історія життя танцювала навколо свого партнера (глядачів), чуттєво переплітаючись із свідомістю та водночас послідовно вибудовуючи крок за кроком у чіткій системі рухів. Piano-forte, плавне стихання, або ж різкий обрив мелодії — все вибудовано на гармонії та пристрасті мелодії танго.
Якщо говорити про гармонію, то варто лише згадати ніжний голос, який наспівує колискову. Якщо згадати про контрасти — то треба знову вловити чіткий ритм, який відстукують герої своїми ногами: звук витончених обцасів по твердому дереві. А якщо залишити лише пристрасть — то в спогадах випливають «вдих-видих» дівчат, який насправді зовсім не про пристрасть, як здається на перше звучання, а про пережитий страх, який лунає в голові відголосками тихих стогонів, плачу та віддаленого крику.
Фарба третя: простір
Оголений простір сцени наче оголені почуття героїнь. Світло прожекторів освітлює чорні стіни ніби шукає можливості проникнути в кожну темну шпарку та показати глядачам все нутро.
Навколо — колеса швейної машинки. Під ногами — відрізки білої тканини. Глядачі потрапили в закритий простір свідомості героїні, яка намагається відшукати втрачене життя серед своїх спогадів. Шовкова тканина в одному просторі з шорстким дерев’яним пандусом теж танцюють своє контрастне танго. То невагомо підлітаючи вгору, то плутаючись під ногами, відрізки білого полотна символізують періоди життя героїні, які вона намагається зшити воєдино в цілісну історію.
Фарба четверта: костюми
Чорно-біла дія на сцені ніби чорно-білий фільм, який розповідає у своїх чорно-білих тонах чорно-білу історію життя. Костюми грають ту саму чорно-білу гру, затіяну героями, але з натяками на можливі зміни в правилах у вигляді незначних кольорових акцентів.
Костюм — лише образ, який малює на однаковому полотні різні деталі. У всіх героїв один костюм, який ніби пов’язує їх усіх поміж собою чимось спільним. Проте в кожного героя — свій кольоровий акцент, своя довжина, свої фактурні елементи та свій характер. На завершення історії героїня, ніби зшиваючи докупи своє життя, одягає вишиту білу сорочку, яка складалась з чотирьох окремих частин і була захована серед білих полотен та постає перед нам ніби ангел. Символізм прослідковується в тому, що героїня, колір якої протягом вистави був Чорний — кардинально міняє свій образ, віднайшовши в ньому спокій. Вишита сорочка — рідний дім, білий колір — чисте полотно, кольорові промені прожектора — всі прожиті періоди життя, які склались разом.
Фарба п’ята: історія
Доля жінки, яка пережила війну, голод, депортацію та смерть близьких. Уривки спогадів зі свого життя, які різняться настроями. Героїні ніби ведуть глядача за руку крізь своє життя, деколи зупиняючись на ключових моментах.
П’ять різних жінок з абсолютно різними характерами. Драматург дуже чітко підібрав кольори відповідно до характерів: рожевий, помаранчевий, червоний, фіолетовий та чорний. Фоново присутній ще один колір — білий. Кожна з героїнь передає свій колір через свої почуття та настрої. Для кожної розповідь — це подорож у часі життя, де є можливість поглянути на своє минуле, усвідомити свої помилки та прийняти себе такою, якою вона є. А на завершення хочеться лише спокою.
Палітра з п’яти кольорів. Їх можна наносити на полотно окремо, можна змішувати між собою — в кожного своє сприйняття і свої кольори. А коли в паузі перед завершенням драматичного монологу ти чуєш із зали, як хтось пошепки завершив речення саме тим словом, яке має лунати зі сцени — можна сміливо сказати, що ця історія знайде відголос в кожному.
Творці вистави:
режисерка — Ірина Ципіна.
сценограф — заслужений діяч мистецтв України Мар’ян Савіцький, художниця з костюмів — заслужена художниця України Дарія Зав’ялова.
У головних ролях: народна артистка України Ольга Гапа, Леся Шкап’як, заслужені артистки України Олена Крилова та Марія Самсонова, акторки Ірина Занік, Лариса Діденко, Наталія Білан та Надія Лисак.
Фото: Сашко Балабай
20.07.2022