У лютому 2017 року сталися дві події, здавалось би, не пов'язані між собою. 8 лютого минуло 120 років від дня народження львівського архітектора та художника Ярослава Фартуха-Філевича (1897-1979), а 15 лютого Львів прощався з художником-графіком Іваном Крислачем (1929-2017). Але долі цих двох людей іноді в дивний спосіб перетинались, а як саме, хочу розповісти у цьому есеї, оповідаючи як окремо про кожного, так і про переплетення їхніх доріг. Це – найменше, що можу зробити в пам’ять про двох дорогих мені людей.
Іван Крислач (автопортрет) і Ярослав Фартух-Філевич
21 лютого 1987 року у львівському Будинку архітектора відкрилась посмертна виставка робіт архітектора Ярослава Філевича. Приурочена до 90-річчя від дня народження Ярослава Васильовича, вона стала його першою персональною виставкою. На ній був представлений доробок не тільки Філевича – архітектора, але й Філевича – талановитого художника. Зрештою, можливо, саме тоді його ім’я вперше голосно залунало, бо знали цього скромного чоловіка лише як одного з найстарших членів Львівської філії Спілки архітекторів та довголітнього працівника „Облпроекту” (потім „Діпроміст”).
Але ця сторінка життя Ярослава Філевича почалась лише від 1945 року, а те, що було раніше ніколи ним не афішувалося, навіть для близьких людей. Хоча саме той довоєнний період можна вважати найпліднішим, найцікавішим і найбільш багатообіцяючим. От тільки історичні обставини, часи, в які йому довелось жити, так складалися, що неодноразово був змушений робити вибір, ухвалювати певні рішення, які вплинули не лише на його лінію долі. Не відомо, чи в подальшому думав про це, чи шкодував, та деякі кроки, очевидно, були просто вимушені. Так, як це сталося, наприклад, із зміною прізвища – достеменно не знаємо, чому саме довелось йому це зробити, та в реальності існували ніби дві різні особистості: одна – статечний, солідний пан архітектор, іншу ж довелось відновлювати за документами, спогадами, світлинами.
Ярослав Фартух-Філевич на фронті (1917)
Народився Ярослав-Іван 8 лютого 1897 року в селі Лучиці на Сокальщині у сім”ї священика Василя Фартуха. Мати його, Ядвига Філевич, походила з того ж роду, що й відомий скульптор ХVШ – поч. ХІХ ст. Михайло Філевич. По закінченні Сокольської, а потім Львівської гімназій Ярослав мріяв зайнятись малярством, до якого мав неабиякий хист. Та на заваді стала Перша світова війна, і вже на початку 1915 року юний Ярослав був призваний до австро-угорської армії. Воював на італійському фронті у чині фенріха (хорунжого), а після капітуляції Австрії в листопаді 1918 року опинився в полоні і провів два роки в таборі біля італійського містечка Кассіно.
Як не дивно, але саме там він мав змогу багато малювати і вчитись – серед полонених були професори вищих шкіл, художники з академічною освітою, які почали викладати у, створеній ними школі, техніку живопису та графіки, світову історію мистецтв. Ярослав Фартух разом із товаришем по табору Василем Касіяном влаштовували виставки, випускали рукописний журнал і сподівались на продовження навчання у Римі. У цьому їм пообіцяла допомогти славетна українська співачка Соломія Крушельницька. Та у 1920 році вийшла постанова італійського уряду про термінове відправлення полонених на територію Австрії. На прощання Ярослав роздарував свої рисунки товаришам, а ті, що залишив собі, загубилися в одному з потягів у довгій дорозі додому.
Іван Кулець (автопортрет, 1910)
У вересні 1921 року Ярослав Фартух вступає до Празької політехніки (Чеська висока школа архітектури). Водночас навчається в Українській студії пластичних мистецтв у класі професора Івана Кулеця, опиняється у вирі українського життя міжвоєнної Праги. Знайомиться з таким непересічними особистостями, як Д.Антонович, В.Сивера, Є.Маланюк, І.Іванець, П.Холодний, В.Хмелюк, В.Цимбал та інші. Ярослав Фартух робить великі успіхи, постійно бере участь у щорічних студентських виставках. Так само успішно вчиться і в Політехніці, яку закінчив 1926 року з дипломом інженера–архітектора. Потім кілька років праці у Празі в бюро архітектора К.Бібера, де проектує різні об’єкти, переважно у Моравії – від сімейної школи та дитячого будинку до яхт-клубу та приватних вілл.
Ярослав Фартух-Філевич у Празі. Початок 1920-х років
У 1929 році Ярослав Фартух повертається до Львова, починає працювати за фахом у „Кооперативі інженерних робіт” разом з архітекторами Ю.Воробкевичем, Р.Базилевичем, Є.Нагірним. Серед його здійснених проектів – будинки гімназій у Белзі, Сокалі, Галичі та Черчі, Народний дім і театр у Дрогобичі. Проектує та будує церкви у Гошеві, Залужжі, Улазові, Великополі. У 1938 році затверджено проект церкви в селі Станимир (нині Перемишлянського району Львівщини), у 1939-му зведено її фундамент, але щойно у 1998-му будівництво храму було завершене Іваном Крислачем. Церква у Станимирі стала останньою сакральною спорудою, спроектованою Ярославом Фартухом-Філевичем, і головною справою життя Івана Крислача.
Будівлі, зведені за проектами Я.Філевича: церква у Тудорковичах (1936) і Народний дім у Дрогобичі
У той час, коли Ярослав Фартух-Філевич уже пройшов великий шмат життя, позначений війною, здобувши поважну освіту й досвід, маючи певні досягнення й успіхи, став відомий у мистецьких колах Праги, Львова, Харкова, малий Іван Крислач тільки спинався на ноги. Народився він 12 жовтня 1929 року у згаданому селі Станимир. Батько Михайло мав складне життя – так само, як і Філевич, у час Першої світової воював у австрійській армії на італійському та румунському фронтах, під час українсько-польської війни також потрапив у полон (польський концтабір “Вадовіце”, де чудом вижив). Свою маму Марію Іван Крислач завжди згадував з великим пієтетом і теплом.
Парохом у Станимирі був отець Іван Каспрук – чоловік сестри Ярослава Філевича, Марії. З малими Каспруками, Люнком і Ольком, Іван Крислач товаришував, і цю дружбу вони пронесли через усе життя. Згодом любив згадувати, як бігали бавитись на плебанію і таємно курили біля шпіхліру.
Я.Філевич і о. Каспрук з родинами на фундаментах церкви у Станимирі (1938).
Коли у Станимирі почали будувати церкву, сюди часто приїздив “пан інжінєр” Філевич – гостював у сестри, жартував з дітлахами. Іван ріс цікавським хлопцем і якось потрапив на засідання в читальні “Просвіти”, де розглядали проект майбутнього храму. Хоча любив їхню стареньку, збудовану ще 1670 року, дерев’яну церкву, де завжди уважно дослухався до проповідей її пароха Івана Каспрука, та пригадував, що рисунок нового храму вразив його своїми гармонійними пропорціями й величавістю. Можливо, вже тоді у юного Івана прокинулось те почуття прекрасного, що згодом привело його у мистецтво.
Один із прикладів книжкового оформлення Ярослава Фартуха-Філевича
У 1930-х роках Ярослав Фартух-Філевич створив свої найкращі малярські роботи – портрети, пейзажі, натюрморти, також активно працював в галузі книжкової графіки. У видавництві „Світ дитини” виходять оформлені ним книжки ”Казка про Ксеню і дванадцять місяців” Б.Лепкого, „Мандрівки Мишки Гризикнижки по Львові” Я.Вільшенко, „Три побратими” А.Лотоцького та багато інших, серед яких „Історія України”. Справжнє ім’я автора ілюстрацій, підписаних „Михайло Фартух” багато років залишалось загадкою. Мало хто знав, що Михайло Фартух і Ярослав Фартух – одна і та сама особа. Так само, як Ярослав Фартух і Ярослав Філевич. У серпні 1937 року Я.Фартух змушений був змінити прізвище на Філевич – припускаємо, що, нострифікувавши свій празький диплом, він мав право підписувати плани і керувати будовами, але отримувати замовлення з українським прізвищем йому ставало дедалі важче.
У той час, коли розпочалась будова церкви у Станимирі, Ярослав Філевич і о. Каспрук почали разом ще одну будову – власний будинок у Львові. Недалеко від Личаківської рогатки (щоби було ближче до села), у мало забудованій дільниці, на тодішній вулиці Гіллєра почав зводитись за проектом Я.Філевича двоповерховий будинок. Коли будова була закінчена, у будинок в’їхав архітектор з молодою дружиною, а за якийсь час – діти о. Каспрука – Андрій, Олег та Аля. Вони почали навчання у Львові.
Іван Крислач також поїхав до Львова поступати вчитися у Другу державну гімназію. Він приходив до Люнка і Олька, бував іноді на горі (на другому поверсі) у пана “інжінєра”. Там найбільше його вражали картини, що висіли на стінах і стояли на мольберті. Саме там вперше почув запах фарби й отримав перші уроки малювання. Згадував часто з гумором зовсім невеселий епізод – на початку війни під час одного з бомбардувань Львова, він був у своїх друзів на Геллєра. Родина архітектора та хлопці сховались у пивниці, а позаяк у часі бомбардування шибки з вікон повилітали, пан Філевич закрив їх своїми рисунками із зображеннями оголених жінок. Юний Іван не знав, де йому очі подіти, але саме тоді він довідався від маестро, що таке “акт” у малярстві.
Наприкінці травня 1944 року під час чергового бомбардування Львова Я.Філевич з родиною виїхав в село Ліско (коло Сянока), звідки його з дружиною та маленькою донькою вивезли у табір Штрасгоф. Завдяки вільному володінню німецькою та чеською мовами йому вдалось врятуватись із табору й отримати роботу кресляра на газовому заводі у м. Тепліці (Чехословаччина).
З наближенням Червоної армії Ярослав Філевич мав зробити нелегкий вибір – чи податись з тисячами біженців далі на захід, чи повернутись на Батьківщину. Він повернувся і дивом уникнув сталінських таборів. Та не вдалось їх уникнути отцеві Івану Каспрукові – вирушив у далеку дорогу, залишивши згорьовану дружину та четвірко дітей, розгублених односельців і недобудовану церкву. Філевича, який у Львові сподівався повернутись до свого будинку, зустрів на подвір’ї вояк зі зброєю і, виштовхавши в плечі, сказав, що зараз це будинок штабу, де живуть і працюють військові, і йому тут нічого робити. Довелося разом із дружиною та двома малими дітьми винаймати невеличку кімнату в будиночку по вулиці Кобзарській. Втім, роботу знайшов одразу – сумлінно працював спершу рядовим архітектором, потім головним спеціалістом.
Тим часом Іван Крислач розпочинав своє навчання на редакційно-видавничому факультеті Українського поліграфічного інституту ім. І.Федорова за спеціальністю “Художнє оформлення книг і журналів”, який успішно закінчив 1953 року. Його вчителями з фаху стали народний художник України Олена Кульчицька, а також Василь Форостецький і Валентин Бунов. Окрім обдарованості та таланту, однією з головних рис Івана Крислача завжди була невтомність у праці. Освоював різноманітні графічні техніки (найбільше любив лінорити та дереворити), працював також художником-монументалістом і живописцем.
Коли Іван Крислач почав утверджуватись як фахівець, ставали відомими оформлені ним і видані у видавництві “Каменяр” книжки, а також екслібриси та гравюри, Ярослав Філевич уже був сеньйором, автором багатьох цікавих проектів житлових, громадських і приватних будівель. Він об”їздив безліч міст і сіл Західної України, генплани яких були розроблені під його керівництвом. Звісно, церкви проектувати та будувати не міг, але міг їх малювати, і під час своїх відряджень зробив безліч зображень (переважно акварельних) дерев’яних церков, архітектурних пейзажів. Уже після виходу на пенсію допомагав у створенні скансену в Шевченківському Гаю. Цікавився і спостерігав за творчістю Крислача – художника, особливо оформлювача книжки. На чільному місці у нього висіла гравюра Крислача – портрет Тараса Шевченка, виконаний до його 150-ліття, на книжковій полиці – оформлена ним книжка І.Франка “Абу-Касимові капці”.
З видавництвом “Каменяр” Іван Крислач працював довго і плідно, ілюстрував і сучасні видання, і класиків: “Захар Беркут” і “Бориславські оповідання” Івана Франка, новели Василя Стефаника, “Лев і Пролев” Степана Руданського, “Мандрівники“ Петра Козланюка, книжки для дітей Миколи Петренка, Богдана Стельмаха та багато інших. Одним із улюблених видів графіки Крислача був екслібрис. Створив свій власний стиль, його екслібриси завжди можна впізнати за довершеністю композиції та досконалою технікою. Часто це була лінорит чи дереворит, потім – пластик. Виконав їх сотні – як для окремих людей, так і для установ. Через один екслібрис постраждав – зробив його для Богдана Гориня, якого згодом заарештували разом із іншими шестидесятниками. Саме в той час (1965) Крислач готував виставку у Києві та документи для вступу до Спілки художників. Виставку відкрити не дозволили, а до Спілку прийняли щойно за кілька років.
Іван Крислач зажди був патріотом, навіть у радянський час. Він по можливості провадив свою лінію у творчості – чи вибираючи книжки для ілюстрування, чи сюжети для своїх графік. А коли Україна стала незалежною, здійснив свій головний задум – відбудував церкву у своєму рідному селі.
Церква у с. Станимир, відбудована І.Крислачем за проектом Я.Філевича (1998).
Її архітектора вже не було на світі – Ярослав Фартух-Філевич відійшов 21 січня 1979 року. Відійшов несподівано, у своєму, відвойованому в режиму домі, залишивши по собі у колі людей, що знали його, дуже світлий спогад. Про нього – завжди елегантного і привітного, чоловіка, так би мовити, “старої дати” Іван Крислач розповідав на своєрідному “відкритті“ церкви у серпні 1998 року, коли запросив до Станимира визначних діячів мистецтва та культури. Всі вони були зачудовані тою величезною працею, тим подвигом, що його здійснив Крислач. Він постійно перебував на будові церкви, споруджуваної сільськими майстрами – стежив, щоби не було розходження з проектом Я.Філевича (для цього сам зробив її невеликий макет). Всередині церкви практично все зроблено або руками Крислача або за його проектами: іконостас, вітражі, мозаїка, хрести. Тодішній директор “Галичфарму” Роман Беряк віддав у його розпорядження цілий цех, де Крислач міг працювати навіть зимою.
Біля церкви у с. Станимир. Серпень 1998 року.
Оглянути станимирську церкву приїхали люди, яких Іван Крислач дуже поважав і чия думка була для нього особливо важливою: Є.Мисько, Б.Возницький, І.Остафійчук, А.Шуляр, З.Кецало та ін. Сам Іван Крислач так про це згадував: “Всі казали, що церква весела, що кольори такі радісні. Кольорів темних я не малював, і не малював Ісуса Христа в терновім вінці з кривавими ранами. Я вважав, що досить того всього ми вже пережили, і хотів, щоби в церкві було радісно і весело. Возницький сказав тоді: “Це одна з 300 нових церков, яку можна показувати як зразок: по-перше, класична, спокійна українська архітектура, і в гармонії з нею прекрасні розписи та іконостас Івана Крислача, які по праву є продовженням неовізантинізму М.Бойчука, Ю.Мокрицького”. Похвалив мене дуже” (Крислач І. Борис Возницький і церква в селі Станимир // Борис Возницький, яким ми його пам”ятаємо. – Львів, “Центр Європи”, 2013. – С. 70). Борис Возницький був беззаперечним авторитетом для Крислача, з яким він постійно радився і завжди знаходив підтримку.
Іван Крислач брав участь у багатьох виставках, а у жовтні 2009 року (до свого 80-ліття) хотів зробити велику ретроспективну виставку в одному з музеїв Львова. Так сталось, що саме Возницький запропонував йому виставкові зали Галереї мистецтв, у той час, як в іншому музеї він отримав відмову. Мені пощастило бути куратором тієї виставки, так само, як і записати декілька спогадів Івана Крислача. На початку цієї зими я зустріла його – збирався їхати до свого Станимира. Сказав: “Хочу, Наталю, ще свою останню виставку зробити”. Не встигли...
Іван Крислач і Наталя Філевич
У своїх спогадах про Б.Возницького І.Крислач пише: “Та вже немає Возницького і немає з ким порадитись, як то краще зробити“. А тепер немає і Крислача, і майже всіх тих людей з його покоління, на яких стояла, як на стовпах, львівська й українська культура, тих, які були її оберегами, її знавцями та захистниками. На жаль, їх місця залишаються незаповненими: в молодшому поколінні мало хто дорівнюється їхнім знанням, безкорисливості та відданості справі захисту надбань української (і, зокрема, львівської) культури, чиє слово і дія були би такими ж вагомими, як у наших метрів, яких одного по однім втрачаємо в останні роки.
***
24 березня виповнюється 40-й день по відходу у вічність видатного львівського митця Івана Крислача.
24.03.2017