Записала Галина Сафроньєва

 

Нещодавно минуло сто двадцять років від дня народження українського письменника, критика, публіциста Євгена Маланюка. Творчу спадщину поета, який більшу частину свого життя провів у еміграції, ми несправедливо недооцінюємо, тож переосмислити його – добре завдання для сучасного українського читача. Так, зокрема, вважає професор Микола Ільницький, чию лекцію у львівській Книгарні «Є»: «Євген Маланюк та його Степова Еллада: перечитуючи і перевідкриваючи», ми уважно законспектували для вас, і публікуємо напередодні Міжнародного дня поезії – аби спогад про поета звучав не лише на його ювілей.

 

Професор Микола Ільницький 

 

Трохи біографії

 

Батько Євгена Маланюка походив із Покуття, був напівінтелігентом і напівселянином; тож Маланюк вважав, що успадкував всі невдачі в житті саме від нього. Матір була чорногоркою; Маланюк успадкував від неї любов до мистецтва. Край, де народився поет, (село Новоархангельськ тодішньої Херсонської губернії – Г.С.) був гібридним, тому поняття гібридності стане згодом однією із засад його естетичних концепцій творчості. З того краю походили Винниченко, Махно, Тобілевич із родиною, а сам Маланюк називав цю місцевість «Гуляйполем».

 

Навчався в реальному училищі в Єлисаветграді, хотів бути інженером, і врешті здобув інженерний фах. Згодом вступив до Політехнічного інституту в Петербурзі. Але з початком війни довелося змінити професію: Маланюк переїхав до Києва, закінчив Київську військову школу і став офіцером. Саме тоді й почалася участь Євгена Маланюка у визвольних змаганнях. Він потрапив у розпорядження до полковника Мішковського, був ад’ютантом Василя Тютюнника. Поет з великою прихильністю сприймав Гетьманат, вважаючи, що таким чином в Україні оживає гетьманська традиція. Але так сталося, що Україна не здобула незалежності в цій війні, тому він змушений був емігрувати в 1920-му році.

 

Щоб зрозуміти те, що відчували Маланюк та інші українські емігранти в ті роки, варто зацитувати фрагмент зі статті про Дмитра Донцова:

 

«Як це сталося, що ми, адже ж ідейно непереможні, тепер – переможені й безсилі?.. На ці і подібні питання відповіді ми не одержували ні від наших військовиків-начальників, що самі собі ставили подібні питання, ані від простих політиків, зазвичай міністрів, які вряди-годи відвідували нас у таборах. Залишилося шукати відповіді самостійно, самотужки».

 

Євген Маланюк, 1919 рік.

 

«Празька школа» і Євген Маланюк

 

Більшість українських мігрантів перебралася до Праги. Цьому сприяло також те, що тодішній президент Чехословаччини Томаш Масарик дуже прихильно ставився до України. Говорили, що він, їдучи на коні, схиляв голову та знімав капелюха коли бачив щось українське. У Празі було відкрито Високий педагогічний інститут імені Михайла Драгоманова. Також переведено з Відня Український Вільний Університет, створено Господарську Академію та Школу пластичного мистецтва.

 

До усіх цих установ потягнулося багато людей, в тому числі і Маланюк, який вступив до гідротехнічного відділу Господарської Академії, яку на той час очолював батько Олени Теліги Іван Шовгенів. Ректором Високого педагогічного інституту був Леонід Білецький – відомий літературознавець, шевченкознавець і доктор філології. На той час в еміграції були також Олександр Олесь, Дмитро Чижевський, чимало представників української інтелігенції різних поколінь; однак, ядром все ж таки стала молода група, що утворила Празьку школу.

 

Досі між науковцями точаться дискусії: чи правильною є ця назва для угруповання українських письменників еміграції. Пропонують натомість іншу дефініцію – «Вісниківська квадрига» або «Вісниківці». Але зараз це зовсім не є проблемою, оскільки потрібно пам’ятати про їхнє основне завдання: «пражани» відродили Україну як ідею в собі, причому, відродили від самих начал. Наприклад, тема князівської Русі стала провідною в поезії Юрія Липи, Оксани Лятуринської, Юрія Дарагана. Окрім теми козацтва, в Маланюка була ще одна тема, яка втілилася в збірці «Стилет і стилос». Поет поставив перед собою чітке запитання:

 

Стилет чи стилос? — не збагнув. Двояко

Вагаються трагічні терези.

Не кинувши у глиб надійний якор,

Пливу й пливу повз береги краси.

 

З цих рядків випливає, що автор бачить перед собою дві дороги: одна – це естетика, краса, інша – боротьба. Маланюк вважає їх несумісними; принаймні так було на самому початку, коли він запитував: стилет чи стилос? Тобто, слід вибрати щось одне з двох. Але мине трохи часу, і позиція поета кардинально зміниться. На власному прикладі він підтверджуватиме: коли не вдалося здобути перемогу стилетом, тоді слово бере на себе головну роль у боротьбі. Саме ці дві лінії стають магістральними у творчості Євгена Маланюка.

 

Степова Еллада та Земна Мадонна

 

У своїй статті 1927-го року «Буряне поліття» Маланюк стверджує, що українська ментальність складається з двох первнів: скіфо-сарматського та північного (нордійського). Виникає запитання: який з них є важливішим для нього? Маланюк вважав, що із самого початку існування Київської Русі нордійський первінь був домінантним. Тоді Київ був осередком могутньої держави; але з часом її поглинула хуторянська стихія.

 

Ця концепція – доволі цікава; вона повертає нас до далеких 1760-х, коли по Україні їздив відомий на весь світ учений Йоган Гердер. Він сказав, що Україна стане колись новою Елладою, бо «прекрасне небо цього народу, весела вдача, музичний хист, родюча земля». Учений пов’язував ці риси з майбутнім, натомість Маланюк – зі степовим прокляттям. Це все перегукувалося з концепціями Дмитра Донцова, який твердив: існує норманська раса (до якої належать варяги) та динарська (власне, українці).

 

Якщо для Маланюка Степова Еллада є прокляттям, то інший образ – Земна Мадонна – є певною мірою амбівалентним: з одного боку, він її любить, а з іншого – зневажає:

 

А може, й не Еллада степова,

Лиш відьма й сотниківна мертва й гарна,

Що чорним ядом серце напува

І опівночі воскресає марно.

 

Опісля цього Маланюк вибачається:

 

Прости, прости за богохульні вірші,

Прости тверді, зневажливі слова!

Гіркий наш вік, а ми ще, може, й гірші,

Гіркі й пісні глуха душа співа.

 

Тож чому він бачив Україну саме такою? Поет вважав, що країна з таким талановитим народом і доброю землею є ласим шматочком для сусідів. Тому вона потоптана чужинцями, які після себе залишали не лише сліди руйнувань, а й ґвалтувань. І саме тому вона породила бастардів, байстрюків, які руйнують основу стрижня нормальної нації. Чи ж не те саме ми зараз бачимо на Донбасі, де люди, які не мають національної самосвідомості, становлять деструктивне начало? Концепція, яку виробляли і Донцов, і Маланюк, певною мірою має підстави для існування.

 

Загалом, поезія Маланюка мала сувору інтонацію, бо дикція вимагала стрункого, твердого, карбованого вірша. Саме тому його назвали «імператором залізних строф».

 

Американський період

 

У 1949-му році поет переїхав до Нью-Йорка, де відбулася дивна річ: залізна міць його строф дещо зм’якла. Його пізніша поезія – це поезія прощання з життям, хоч сам Маланюк помер у віці сімдесяти одного року, коли виходив зі свого будинку, прямуючи до Оперного театру. Очевидно, причиною смерті стало слабке серце.

 

Останніми рядками Маланюка, якими він завершив свій творчий шлях були слова:

 

Час, Господи, покори й самоти.

Смирися, духу гордий і невдячний.

 

Слід також згадати про творчу спадщину Маланюка-критика. У Нью-Йорку вийшла його двотомна «Книга спостережень», яку згодом покійний літературознавець Григорій Сивокінь об’єднав в один том. Погляди Маланюка з часом еволюціонували, що добре видно на прикладі ставлення до Івана Франка: у 1920-х роках вийшла стаття «В пазурах раціоналізму», з якої було видно, що він не приймав цього поняття. Натомість коли святкували 100-ліття від дня народження Франка, стаття Маланюка вже мала назву «Іван Франко як явище інтелекту».

 

Євген Маланюк любив раннього Тичину. Коли вони зустрічалися, він дивувався, чому Павло Григорович так переживає, оскільки не знав ситуації, яка склалася з поетом (йдеться про «партійну поезію» Тичини та його панічний страх ув’язнення – прим. Г.С.). Тож перші рядки захоплення звучали так:

 

На межі двох епох, староруського золота повен,

Зазвучав сонценосно твій сонячно-ярий оркестр.

 

Однак, закінчення було зовсім не таким:

 

...від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась.

 

Відомий літературознавець Микола Неврлий, який особисто розмовляв з Тичиною, розповідав, що при зустрічі з Павлом Григоровичем якось згадували Маланюка. «А чи знаєте, що він про мене написав вірш?» – запитав тоді Тичина. «Так, знаю», – відповів Неврлий і зацитував вищезгадані рядки. «Він єдиний, хто мене зрозумів», – у відповідь на це промовив Тичина.

 

Маланюка називали одним із найвідоміших українських поетів еміграції. Однак, сьогодні ми можемо озирнутися ширше, і впевнено назвати його однією з центральних постатей української літератури ХХ століття. Євген Маланюк став одним з тих, що не дозволили повністю понизити нашу літературу до рівня низькопробної, і втримали її високі стандарти.

 

Фото Галини Сафроньєвої

 

20.03.2017