Саме так, як живуть

Щоранку та сама картина: нудна й одноманітна, і, в залежності від настрою і погоди — або депресивна, або заспокійлива. Бо парадокс у тому, що нудні й одноманітні, тривіальні і рутинні речі й події здатні як вганяти на дно безнадії і розпачу, так і дарувати вмиротворення, спокій і відчуття безпеки.

Щоранку я веду дитину до школи тим самим шляхом. Ми проминаємо ряди будок при ринку: між узбецькою їжею і шаурмою — фургончик із кавою і голосною музикою. Тут треба протиснутись поміж сонних, нездорових на вигляд людей і якнайменше вдихати носом, бо запах стоїть міцний і невблаганний. І уважно дивитись під ноги. Під ногами може бути всяке. До жінки, яка продає лотерейні квитки в кіоску, приходить її подруга, що продає навпроти сім-карти. Ця подруга часто змінюється. Власник точки з сім-картами — запійний алкоголік. Він добра людина: дає заробити самотнім невлаштованим жінкам, приймає їх на роботу. Його тут, на ринку, всі люблять — він дотепний і милий, зворушливий, як ондатра. Але коли у нього трапляються запої, він не може впоратися з гнівом. Його жаліють: чоловік просто себе не контролює, не може з собою впоратись, не розуміє, що коїть. Це хвороба. В нього вселяється лихо. Як же його шкода, цього Івана, як же він заслуговує більшого. Він з'являється на точку — зіпрілий, розхристаний, з налитими кров'ю очима, з розбитим чолом, і трощить там усе: розкидає навсібіч стоси стартових пакетів, випотрошує з коробочок сім-карти і підкидає в повітря. Реве на продавчиню і звинувачує її в несумлінному виконанні обов'язків, в крадіжці грошей, товару, в кривих поглядах, у пересудах, в бажанні його отруїти і захопити його квартиру — а тоді він її проганяє.

Потім цей чоловік, тимчасово тверезий, наймає наступну підлеглу. І всі ці жінки стають подругами продавчині лотерейних квитків. Там, між її кіоском і бетонним бортом входу в метро — акуратно складені старі матраци і коробки, клунки з якимось лахміттям: це безхатьки дбайливо поскладали свої спальні місця до наступної ночі. Навпроти фірмового магазину “Рошен” бабусі продають стоси коробок з цукерками. Якась жінка торгує постіллю з розкладної табуретки — такі використовують для риболовлі. “О Господі ж ти Боже мой! — волає вона білим голосом, закидаючи обличчя в небеса. — Да шо ж це ніхто нічого не покупа!”

Ця зона — ускладненого рівня. Щоб її проминути, треба зосередитись і зцентруватись. Треба покладатись на інтуїцію і не давати слабини. Тому що тут двома клинами сходяться два густі людські потоки. Кожен із цих потоків становить окремий організм, що агресивно і невідступно переслідує власну мету. Тут складно вирізнити індивідуальності, ці людські клини більше схожі на зграї птахів чи косяки риб, які орієнтуються в товщі води завдяки “бічній лінії” на тілі, завдяки надчутливим невромастам. Ось і нам із донькою щоранку доводиться лавірувати між десятками цих невромастів, прориватись супроти течій. Одна течія ллється до сходів у підземелля, тече із маршруток — до потягів метро.

Інша течія — це навіть не течія, це вперта завмерлість, що загороджує шлях: черга до газети “Вєсті”. Вони стоять, немов зачакловані. На їхніх обличчях — печать якоїсь надзвичайної місії, серйозності, відповідальності. Мені цікаво, що це за люди, звідки у них так багато часу, щоб наполегливо проводити його в очікуванні. І на що вони чекають? Що там такого, в цих кількох аркушах паперу, секрецією яких залоз змащені ці тонкі сторінки, що так примагнічують до себе, так наркотично приковують? Що за таємний “код борщу” вписаний між рядками? Може, їх манить ностальгія, урочиста нагода вистояти в черзі? Ритуальне дійство, що дозволить отримати доступ до відповіді на найважливіше запитання, до остаточної істини? Але хіба цими відповідями вже давно не напханий напхом цілий інтернет? Хіба вони майже безкоштовно, абсолютно нелімітовано і без жодних черг не ллються з телебачення?

Так, як має бути гіркою таблетка, щоб втамувати біль — за істиною в газеті треба терпляче вистояти довжелезну чергу.

Щодня спостерігаючи за життям і героями цього базарного світу, я вже маю певне уявлення про алгоритми їхніх життів і про ірраціональні пориви, про особливості окремих постатей — їхні звички, голоси, замріяність поглядів, скупість усмішок. Але я усвідомлюю, що насправді проходжу повз них, не дотикаючись. Що я можу тільки фантазувати і припускати, але насправді нічого, зовсім нічого не знаю про те, чим вони живуть, чим пояснюють раптову глибоку тугу, що охоплює їхні душі час від часу, як далеко і в якому напрямку вони зазирають у пошуках сенсу (і чи знають у той самий час, що його, цього сенсу, не існує, що його треба для себе створити, пам'ятаючи про умовність цього творіння).

Як вони день у день замуровують себе в цих тісних залізних коробочках, цих будках площею два на два метри, в яких упродовж восьми годин випікають форнетті і визирають назовні крізь маленьке віконечко? Як вони почуваються у цьому просторі — їм тісно там і тоскно, вони там задихаються, нидіють? Чи знають вони, що їхній простір може бути ширшим, може бути інакшим? Чи хочуть вони інакшого, ширшого простору — чи їм потрібні обмеження? Може, стіни залізної будки їх заспокоюють, вмиротворюють?

Іноді здається, що багато людей живуть саме так, як живуть, бо не мають уявлення про інші способи життя, бо не мають фантазії. Не знають, що інакше може бути.

Тісні стіни, обмеження часом змушують відкривати якісь несподівані кватирки, знаходити двері в незвіданий простір. Люди з вадами зору тонше чують запахи, розрізняють невловні звуки. Стівен Гокінґ милується закапелками Всесвіту. Віктор Петров, чи Микола Зеров, чи Агатангел Кримський досягали геніальності в безлічі царин, затиснуті лещатами режиму.

Іноді здається, що кожен затиснутий у тій чи іншій залізній будці і випікає все ті самі форнетті з замороженого тіста. Обмежений набір тем, дій, слів. Щоранку — той самий заспокійливий і депресивний маршрут. Але якщо так подумати, то пекти форнетті — це не найгірша справа.